Революція в регіонах, яка прокотилася країною останнього тижня, вивела акції протесту на принципово новий рівень і змусила владу серйозніше поставитися до переговорів з опозицією. Однак нав’язуваний режимом формат «компромісу» означатиме чергову втрату останньої ініціативи.
Створити проблему, щоб її вирішити
У бюрократичних колах країни поширений вислів: «Ми готові вирішити ваші проблеми за відповідну плату. А якщо цих проблем немає, то створимо їх». Саме таким упродовж останніх двох тижнів влада сформувала поле для «компромісу» з опозиціонерами та суспільством.
Пояснюючи свою відставку 28 січня з посади прем’єр-міністра, Микола Азаров заявив, що разом з «іншими рішеннями Верховної Ради» це є достатнім підґрунтям для досягнення компромісу між політичними силами, аби «завершити ту кризу, яка почалася». У ЄС відразу ж позитивно зреагували на ухвалені в українському парламенті рішення. Причому, за інформацією джерел, там навіть сподіваються, що опозиція може тепер створити уряд національної єдності разом із представниками Партії регіонів.
Проте Верховна Рада ухвалила тільки рішення про скасування частини репресивних законів від 16 січня, прийнятих із порушенням процедури. Іншими складовими «компромісу» нібито має стати закон про амністію як протестувальників, так і силовиків (голосування щодо нього постійно переносилося на момент здачі до друку цього числа Тижня), а також створення парламентської тимчасової спеціальної комісії (ТСК) для розробки нової Конституції. Однак, судячи з того, що Янукович затягує підписання закону про скасування законів від 16 січня та створення комісії, усі ці «поступки» (а не лише амністію) влада буде прив’язувати до звільнення протестувальниками Майдану та усіх зайнятих адміністративних споруд по країні. Тобто повної капітуляції.
Читайте також: Янукович і опозиція: компромісу.net
Янукович, по суті, не задовольнив жодної з вимог суспільства, переданих йому лідерами опозиції. Окрім ритуальної відставки Азарова. Ані в. о. міністра внутрішніх справ Віталій Захарченко, ані виконавці побиттів мітингарів торік у листопаді – грудні, не кажучи вже про вбивства й мордування останніх двох тижнів, ніяк не будуть притягнуті до відповідальності. Таким чином, знову надіслано сигнал силовикам: ми своїх не здаємо, виконуйте наші накази, і все буде добре.
В обмін на повну капітуляцію Майдану Янукович погодився лише на відновлення статус-кво на ранок 16 січня – того, що склався перед голосуванням за бюджет і репресивні закони. Тут варто звернути увагу: сам кошторис, ухвалення якого тоді й намагалася заблокувати опозиція, ніхто більше не оскаржує. Тож ситуація має вигляд успішної спецоперації режиму: ухвалені 16 ічня закони в сухому підсумку використано як розмінну монету в тиску на опозицію і навіть частину власних депутатів. При тому, що їх скасування було важливе для депутатів не тільки опозиційних, а й провладних, які 16 січня або були відсутні, або не розуміли, за що голосують. Адже спрощення процедури зняття недоторканності робило і їх іще вразливішими до тиску Януковича.
Відставка Азарова також нічого не змінила. Зрештою, ні в кого й не було сумніву, що цей політичний пенсіонер лише створює фасад і забезпечує «передачу досвіду» для «сімейних». Зрозуміло, що ані Арбузов, ані Захарченко у своїх діях йому не підпорядковувалися. Тепер в. о. прем’єр-міністра, як іще рік тому прогнозував Тиждень, став цілком закономірно Сергій Арбузов (див. № 52/2012). Тобто фактично реалізовані давні наміри «Сім’ї», яких їй не вдалося здійснити у грудні 2012-го за браком підтримки в межах самого владного конгломерату.
Скасування законів від 16 січня не зробить режим Януковича менш авторитарним, аніж він був до їх прийняття. Крім того, наразі незрозуміло, чи будуть скасовані ухвали урядовців щодо дозволу силовикам застосовувати вогнепальну зброю, обмеження права громадян на пересування країною, а також можливе рішення про збільшення чисельності «Беркуту» й інших спецпідрозділів до 30 тис. осіб. Якщо ні, то це означатиме лише, що Янукович дістав можливість краще підготуватися до чергового зіткнення із суспільством. Причому не факт, що він чекатиме для цього весни 2015 року.
Амністію протестувальникам затягують навіть попри те, що вона йде в комплекті зі звільненням від відповідальності за очевидно злочинні факти перевищення повноважень силовиками. Утім, навіть коли влада й погодилася б на амністію, то постане питання: а який був сенс у протестах? Можна було просто не виходити на вулиці, або принаймні не братися до активних дій, і в амністії не було б потреби. Зрештою, за майбутні виступи ніхто її і не гарантує. Тож буде серйозна демотивація підставлятися, ризикувати власним життям і здоров’ям лише для того, щоб потім, на виході, мати звільнення від відповідальності за відстоювання своєї позиції.
За збереження нинішньої влади навіть в умовах амністії відкритим питанням залишається можливість дальших неофіційних репресій, переслідувань та утисків активістів акцій протесту, їхніх рідних та близьких, причому з боку як органів влади, так і тітушків, що й зараз відбувається. Так само актуальною небезпекою є розправа режиму з тими регіоналами та представниками влади, які виявили свою ненадійність, обравши лояльну позицію щодо протестувальників, виявили готовність проголосувати за опозиційні законопроекти в парламенті, спробували відмовитись йти за Януковичем до кінця. Адже у президента залишаються дуже широкі можливості для тиску на них, а формальні приводи для цього за необхідної прискіпливості ГПУ, МВС, податкова знайдуть. У результаті буде зроблено необхідне щеплення від нелояльності на майбутнє, усунуто з важливих посад тих, на кого не можна повністю покластися яструбам. Відтак до невідворотного чергового протистояння із суспільством нинішній президент підійде значно краще підготовленим.
Інформація, що надходить із регіонів, підтверджує, що яструбине крило по всій країні стрімко посилюється. Тривають арешти й порушення справ проти активістів навіть у тих областях, де протестувальники зайняли ОДА й було проголошено створення Народних рад. Голова облдержадміністрації Луганщини вже попередив, що «агресивні емісари дістануть по зубах», а голова Миколаївської облради пригрозив «стирати з лиця землі» всіляких «чужаків». На ультрас «Шахтаря» в Донецьку розпочали полювання тітушки й міліція.
Анатолій Гриценко повідомив про спроби перепідпорядкувати МВС армійських десантників, а Штаб національного спротиву – про те, що Міноборони підбурює військових ініціювати введення надзвичайного стану способом активних звернень до президента з цього приводу і вимагає звільнення від тих, хто відмовляється. Особистий візит Януковича на збори фракції ПР ввечері 29 січня, інформація про «пресування» ним бунтівних 52 депутатів від ПР, які за інформацією джерел перед цим були готові проголосувати за опозиційний варіант амністії «без умов», позбавляє сумнівів, що навіть у цій ситуації Віктор Федорович притримується яструбиної позиції.
У цих умовах, якщо Майдан в обмін на уявні поступки влади розійдеться або просто буде змушений звільнити адмінспоруди й повернутися до «сплячого режиму», в якому перебував майже місяць перед радикалізацією 19 січня, то в опозиції, а найголовніше, в суспільства різко поменшає засобів впливу на ситуацію.
Створення комісії для розробки змін до Основного Закону нікого ні до чого не зобов’язує. Якщо повернення до Конституції 2004 року не відбулося 28–29-го січня, то ймовірність, що це станеться до чергових виборів глави держави у 2015 році в разі, коли протистояння піде на спад, іще менша. Натомість їх внесення перед самою датою волевиявлення стане лише підстраховкою для владної команди на випадок електоральної поразки. Янукович чи інша погоджена фігура може вчасно сісти в крісло прем’єра і пробути там до початку 2018 року щонайменше (чергові парламентські вибори мають відбутися лише наприкінці 2017-го). Та й саме повернення до Конституції 2004 року – аж ніяк не поступка влади опозиціонерам. Цей крок давно бажаний для основних олігархів, які втрачали позиції на користь «Сім’ї» через надто широкі повноваження президента. Тому навіть «воскрешення» Основного Закону 2004-го буде лише перемогою олігархів, які в такому випадку дістануть реальну користь від ослаблення різних гілок влади та їх взаємозбалансування.
До того ж не секрет, що останнім часом за повернення до Конституції-2004 активно виступав один із її ініціаторів – Віктор Медведчук. Навряд чи це випадковість. Адже за умов відродження хаотичного протистояння у владі зразка 2006–2010 років цілком можна створити сприятливіші умови для проведення російської політики в Україні. Зокрема, для перемоги «народовладного» проекту під гаслом «Страной управляешь ты!» під час парламентських виборів 2017 року чи навіть раніше.
Революція в регіонах: сила і слабкість
Наразі очевидно, що реальним вирішенням усіх названих проблем може стати лише повна зміна влади в результаті дострокових виборів президента й парламенту на основі нового виборчого закону та складу ЦВК. До цього моменту країна буде приречена жити в умовах вимушеного перемир’я з постійним нагнітанням пристрастей та періодичними спалахами протистояння. За того формату, який зараз нав’язує опозиції влада, воно виснажуватиме сили протестувальників, провокуватиме розчарування й роздратування дедалі ширших верств населення, негативним чином позначатиметься на соціально-економічній ситуації в країні та її вразливості до російського втручання. Тим часом сам режим Януковича матиме всі можливості для нарощування м’язів та врахування попереднього негативного досвіду.
Однак поступливість опозиції, яка наразі зосередила всі сили на нюансах закону про амністію, свідчить, що її лідери не досить впевнені в можливості дотиснути владу.
Революція в регіонах хоч і змусила владу повернутися до серйозних переговорів, однак має низку вразливих місць. Так, виступи в усіх обласних, а потім і в низці районних центрів застали режим зненацька. Він не мав можливості розосередити сили для заходів у відповідь, бо всі відповідні ресурси було стягнуто до Києва. Спроба розширення території Майдану, раніше локалізованого в центрі столиці, на всю країну справді нагнала паніки на регіоналів та представників місцевих адміністрацій, як і перший кількасоттисячний мітинг у Києві 1 грудня. Одначе, як і тоді, влада вже за кілька днів змогла перейти в наступ, а повсталі регіони виявили низку своїх слабких місць.
Активізація протестів у регіонах та захоплення адмінбудівель відбувалися переважно не- або малоорганізовано. Це оголило проблему відсутності єдиних координуючих структур кампанії спротиву. Лише в тих західних регіонах, де опозиція мобілізувала більшість у обласних радах, вдалося створити виконавчі комітети і зробити спробу відкликання повноважень у ОДА.
У центральних областях захоплення адмінбудівель стало можливим переважно через відсутність на місцях «Беркута» й інших спецзагонів та ефект несподіваності (влада все-таки, схоже, не чекала «такої зухвалості»). І як продемонстрував досвід Черкас, а потім і Сум, порівняно незначної кількості агресивних силовиків виявилося досить, аби позбавити протестувальників усіх здобутків і навіть учинити масові розправи. На Сході тим часом влада втримала ситуацію, мобілізувала тітушків і вчинила показово-залякувальні (Запоріжжя та Дніпропетровськ) або запобіжні (цькування ультрас і активістів на Донбасі та Харківщині) розгони акцій протесту.
Дальша пасивність мешканців цих регіонів засвідчила, що вони вже не готові підтримувати режим, але й не готові брати участь у протестах – через загрозу застосування проти них сили. Дедалі помітнішими стають спроби розкрутити тему «проросійських» та «бандерівських» регіонів.
Захоплення ОДА, облрад та інших адмінбудівель було швидше символічним, аніж практичним кроком. Причина – відсутність у Народних рад, які там було проголошено, не те що «апарату примусу» (необхідного для забезпечення виконання рішень), а навіть дієвої самооборони, здатної захистити їх самі. Контроль над регіонами й надалі здійснюють міліція, прокуратура та суди, підпорядковані де-юре чи де-факто президенту. Через Податкову влада все ще збирає податки в областях. Тому механічне відкликання облрадами низки повсталих регіонів на Заході делегованих повноважень від ОДА може швидко виявитися пасткою. Адже забезпечити фінансування бюджетних витрат за нинішнього підпорядкування місцевих податкових та продовження сплати їм податків буде неможливо, а уряд може спробувати «провчити» бунтівників, припинивши перерахунок туди коштів.
Порівняно пасивна поведінка влади щодо захоплених регіонів, вочевидь, пояснюється не лише небажанням розпорошувати сили та їх обмеженістю, а й розрахунком: у разі «вирішення питання» в Києві повернути контроль на місцях за нинішньої ситуації буде порівняно просто. Водночас проросійське лобі у владі може спробувати свідомо грати на розкол між регіонами. Саме йому вигідно, щоб дезінтеграцію ініціювали «сепаратисти із західних областей», які в контексті втягування частини України під владу Росії є очевидним електоральним баластом.