Інститутська подруга, з якою ми встигли переговорити, здавалося б, уже про все на світі, включно з чоловіками, хворобами та розбитими очікуваннями, раптом здивувала. Виявляється, вона таємно навчає дітей української. До того ж дітей абсолютно різного віку — від першокласників до випускників шкіл. Хтось розраховується грошима, за когось батьки платять якимось бартером, а когось вона вчить «по дружбі». Вона не просто вчить дітей мови, а готує їх до зовсім нового життя з новими можливостями — до вступу до вишів на підконтрольній території України. Це якийсь таємний пласт людей, який живе серед нас, мешканців «республіки», але бачить життя в іншій перспективі — принаймні життя своїх дітей.
До речі, навчанням дітей «в Україні» тут, у Луганську, нікого не здивувати. Ще восени 2014-го багато хто постав перед вибором, у якому університеті вчитися: у тому, який лишився в Луганську, чи в тому, який емігрував на підконтрольну територію. Тоді викладачі часто співпрацювали між собою: уточнювали паспортні дані студентів, ділилися програмами тощо. Це вже потім лінія розмежування пройшла чіткіше, але на початку це все було ніби химерна гра: дитина отримувала два дипломи за одним фахом, але один був українського зразка, а другий — «республіканський». Згодом якось непомітно про навчання дітей «в Україні» перестали говорити голосно. Ніхто цього прямо не заперечував, але й відверто не розповідав. А потім навчання дітей «в Україні» взагалі стало таємницею.
Читайте також: «Оптимізація» освіти в «ЛНР»
Подруга, син якої останні шість років навчається на підконтрольній території, розповідає про це неохоче навіть мені. Ніби й сама не вірить до кінця, що таке може бути. Спочатку її син закінчував інтернат у Києві, куди мати відвезла його зовсім ще дитиною. Жодних грошей та хабарів! Матір лише весь час відправляла йому передачі з Луганська, як робили все життя її батьки. Потім син вступив до університету, престижного за всіма показниками, — самотужки, без грошей та зв’язків. Місто для навчання обирали просто: з огляду на те, де буде менший конкурс. Жодного знайомого там у них не виявилося. Моя подруга приїжджала лише на тиждень, щоб допомогти дитині зорієнтуватись, а далі, як і в часи інтернату, вони жили «на телефоні». По телефону обговорювали його хвороби, його перші складнощі дорослого життя, а поза слухавкою залишалися її приховані сльози від того, що вона не бачить сина. А що вона могла звідси? Звичайна вчителька, яка з кожної зарплати купувала гривні, щоб переслати їх дитині, на яку чекало інше майбутнє. Він теж прагнув знайти якусь роботу, щоб полегшити життя матері. Вона йому передавала шкарпетки й гроші, а він їй — косметику та ліки. Така вона — дивна любов, про яку знає кожне батьківське серце. До речі, син її не був удома вже шість років. Вони не ризикують його безпекою.
Чи можна буде знайти роботу зі свіжим українським дипломом у «республіці»? Важко відповісти. Таку людину тривалий час перевірятиме «МГБ»: з яких таких мотивів вчився в Україні, чому повернувся, чи благонадійний. Але питання навіть не в перевірках, а в тому, навіщо випускникові українського вишу повертатися сюди, до «народної республіки». Ви лише уявіть, які можливості дає життя без комендантської години, із відкритими кордонами, з аеропортами та мандрівками — хай би і всередині країни. Хіба молода людина зможе проміняти все це на життя тут, за колючим дротом? Дуже сумніваюся. Іноді я продивляюся сторінку в соцмережі сина своєї подруги, який навчається в Дніпрі. Відпочинок на річці, студентське життя, важка робота на вихідних, навчання, але все це справжнє життя, яким воно й має бути. Чи повернеться він сюди, до Луганська? Відповідь очевидна: ні. Він і далі робитиме все, щоб заробити собі на житло в Україні. Таких прикладів я знаю доволі багато, коли діти відмовляються повертатися додому, навіть попри всі вмовляння батьків.
Читайте також: Три сучасні міфи про освіту
Зараз унікальною можливістю вступати до українських вишів без ЗНО прагнуть скористатися десятки абітурієнтів. Але для цього потрібні не лише знання та кмітливість, а й гроші, які в «республіці» мають далеко не всі. І ще багато хто за ці роки забув українську, щоб слухати лекції, думати й розмовляти нею. І тут треба пригадати отих-таки батьків, які здатні бачити життя в перспективі, які не живуть тільки одним днем. Я знаю таких людей, але ніхто з них не говорить про свої плани вголос. Навіть якщо дитина вступила, якщо все склалося, про таке вкрай неохоче говорять: це та пікантна дрібниця, про яку ніби забувають сказати вголос. Це та таємниця, про яку знають лише найближчі. Бо навіть такі зв’язки з Україною зараз геть не популярні. За це переслідують, про це не заведено говорити всім. «Ми вирвемо всі гнилі зуби, які залишилися в нашій республіці з України», — сказав один діяч на одній з місцевих передач. Усе, що хоча б якось пов’язано з Україною, тут під забороною. Тому замість ділитися радістю від того, що дитина може вчитися в українському виші, батьки приховують це.