“Ми ж з Донецька, нам не треба повторювати двічі”
2014 року 67-річна Раїса Василівна разом з невістками та онуками тікала з Донецька, владу у котрому захопили бойовики. Виїхали одразу після останнього шкільного дзвоника онуки, сини спочатку залишалися в місті, але згодом стало зрозуміло: жити в умовах окупації для родини з патріотичною позицією просто неможливо. Молодший син Раїси Василівни перебрався до Харкова, а вона з родиною старшого сина тривалий час була змушена їздити по вільній частині України — від Дружківки та Краматорська на Донеччині до Малої Каховки на Херсонщині. Жили й у знайомих в столиці. “Ми в Донецьку мали квартири та будинок, обидва сини працювали в IT-сфері, то ми не бідкалися. З початком війни довелося жити у різних умовах, але ми безмірно вдячні всім, хто увесь цей час допомагав нам втриматися”, – каже жінка.
Потім родина змогла назбирати гроші та купити квартиру в Ірпені. Онука вступила до вишу, дорослі знайшли роботу, в квартирі зробили ремонт. Тож вони вирішили: тепер їхні поневіряння закінчилися і життя нарешті налагодилося. Але півтора роки тому син з невісткою знайшли роботу у Польщі та переїхали на якийсь час туди. Згодом, коли навколо України почали накопичуватися російські війська, вони чекали до себе бабусю й онуку, яка дистанційно навчалась у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Але у Раїси Василівни та її кішки не було міжнародних документів, тому онука поїхала сама. А жінка залишилася вдвох зі своєю Багірою в маленькій кімнаті на околиці мальовничого Ірпеня. “Я казала: кому ми з нею, старі, потрібні. Якось переживемо. А зранку 24 лютого почула вибухи. Від нас за десять кілометрів — Гостомельський аеропорт. І послухала спіч Путіна – того, що на літеру “х”, – зітхає стримана та інтелігентна жінка. – Я все одразу зрозуміла. Ми ж з Донецька, нам не треба повторювати двічі”.
Читайте також: «Гуманітарні коридори» – пастки Владіміра Путіна, ознака його тактики жорстокості
Спочатку вона намагалася заспокоювати дітей, які постійно дзвонили: стріляють далеко, електрика та вода є, жити можна. Син з родиною з Харкова виїхав вже тоді, коли забрати Раїсу Василівну було неможливо — обидва мости на в’їзд у місто були зруйновані, залізниця розбомблена. Єдина дорога з Коростеня була заблокована російськими танками. “Я навіть не можу назвати їх (танки –Ред.) руськими. Вони фашистські. Бо з 4 березня в нас почалося пекло, – розповідь Раїси Василівни постійно переривається кашлем. Як і більшість людей, що були в оточенні, вона захворіла. – В нас вже не було електрики, через це й квартири не опалювалися. Тож кожного дня температура повітря в них ставала все нижчою. Якусь кількість води ми встигли набрати, а ще нас певний час рятувала наявність газу. Бо у сусідніх будинках навіть плити були електричні, то сусіди приходили до нас нагріти собі окропу. Так ми прожили три дні: я нагрівала собі каструлю води, ставила на неї ноги, куталася в ковдри та пила гарячий чай”.
Розповідаючи про рутину тих днів, Раїса Василівна перераховує різні “хитрощі”, завдяки яким людям вдавалося виживати. Але головна небезпека, звісно, полялага не у відсутності комунальних послуг. Згадуючи обстріли, вона каже: найстрашніше — це секунди, коли снаряд летить з літака до землі. В цей час, лежачи з кішкою біля ванної кімнати, вона просила тільки одного: якщо влучать, щоб одразу насмерть. Ще більше жінку налякали реактивні снаряди, що прилетіли на сусідню вулицю, знищивши завод з виробництва пластикових вікон. Але виїхати вже було майже неможливо — поруч залишилися виключно пенсіонери, а інформація про способи евакуації на околиці Ірпеня не доходила. “Вихід знайшовся несподівано. Сусіди навпроти мали машину, але не їхали, бо сину зробили термінову операцію. Треба було зачекати, щоб хоч шви не розійшлися. В той день вони вирішили рушати, і взяли нас з Багірою з собою”.
Звісно, їй казали залишити кішку вдома, бо в таких умовах навіть здорові та сильні люди не витримують навантаження. З місця, куди вони змогли доїхати на машині, до зруйнованого мосту треба було ще дійти. А там — надскладний перехід на той бік. “Пам’ятаю, я не хотіла їхати з Донецька: багато хто казав, що з тваринами знайти житло складніше. Але тоді люди, які надали нам тимчасовий прихисток, зізналися: якби ми кинули тварину, зрадили того, за кого взяли відповідальність, вони би нам не допомагали. І мені від цього стало так радісно — як на світі багато людей, котрі розуміють, що й тварини можуть бути членами родини”, – згадує Раїса Василівна, пояснюючи, чому ризикнула на складний піший перехід з кішкою в руках. “Я не знаю, хто ці хлопчики. Вони просто перенесли мою валізу та кішку. Я вчепилася у хлопчину на ім’я Максим. Ні, не у хлопчину — у воїна територіальної оборони! Я шепотіла весь час, коли він тягнув мене через цей міст: живи довго-довго. Живи!” – вже не стримуючи сліз, розповідає Раїса Василівна.
Врятованих людей волонтери перевезли до Києва, потім був довгий шлях різними містами у волонтерському бусику. Згодом вони з кішкою змогли з’єднатися у Львові з родиною молодшого сина, який зараз планує йти воювати. “Весь цей час я трималася, щоб не плакати. Але одного ранку, коли у незнайомому місці чужі мені люди принесли сніданок і гарячий чай, розплакалася: ми справді єдині. Єдина країна, яку можна спробувати захопити та ганебно руйнувати, але яку ніколи ніхто не зможе підкорити. Слава Україні! – це щиро кажу я, російськомовна урожденка Донецька”.
Рятівна каструля борщу
Інна Юріївна та дев’ятирічна Оленка кілька років тому оселилися в невеличкому орендованому будиночку на околиці селища Макарів. Мама, для якої її пізня дитина після трагічної загибелі чоловіка стала центром всесвіту, намагалася дати Оленці все найкраще: свіже повітря, красиву природу навколо, багато друзів, з якими було весело гратися на власному подвір’ї. Але майже два тижні, які вони разом ще з шістьма людьми провели в тісному підвалі біля будинку, ледь не стали для них останніми. Зараз жінка лікує застуджену та знесилену доньку у гуртожитку у Вінниці, куди людей вивезли у той момент, коли вони вже майже попрощалися з життям.
“В мене немає інтернету та телевізора, то я й не вірила до останнього, хоч 24 лютого і бачила з вікон магазина, де я працюю, великий потік машин на трасі. А вже наступної доби мені не вдалося навіть доїхати на роботу. Ми поприбирали у льосі, бо думали, раз війна, то може й згодиться. А виявилося, що ми разом з власницею нашого будиночку та її родиною в тому льосі жили наступні десять днів”, – згадує жінка. “Дванадцять, мамо”, – поправляє Оленка, яка слухає нашу розмову.
Вперше всі спустилися в укриття, коли почули звуки бою та по селу пройшли чутки, що з боку Бородянки по Андріївці та Липівці їдуть російські танки. Спочатку вони хоча б мали можливість телефонувати знайомим, щоб дізнаватися новини, але згодом всі апарати розрядилися і вони опинилися у інформаційному вакуумі. “Ми не знали, де знаходиться наша армія, не розуміли, чиї чорні силуети бачили крізь шпарину у дверях на городі поруч з будинком. Не розуміли, хто, куди та з чого стріляє. Ми визначили найбезпечнішу, на наш погляд, стіну у нашому укритті, і коли звуки обстрілу ставали дуже голосними та страшними, всі лягали до тієї стіни. Звісно, діти були налякані, але у перервах між обстрілами вони гралися, розповідали якісь історії. А ми мовчали, бо відчували, що неспроможні захистити їх від того, що відбувається”, – згадує Інна Юріївна.
Один раз жінкам вдалося наварити їжі, піднявшись до хати, але проміжки тиші ставали все коротшими і коротшими. Останній такий похід ледь не закінчився трагедією: жінка з повною каструлею гарячого борщу ледь встигла влетіти назад до льоху, коли у двір втрапив снаряд і від вибуху у будинку розлетілися вікна. “Ми думали, там все загориться, і нас разом з будинком спалять живцем. Бо гасити полум’я ніхто не ходив: людей в селищі залишалося мало, ніякі служби не приїздили. Але тоді снаряд втрапив до автівки, яка, мабуть, була без палива, тому не вибухнула, а тільки згоріла. А ми вижили, і той борщ, а також всілякі сухофрукти та закрутки у льосі, багато діб рятували нас від голоду”, – каже жінка.
Читайте також: Слобожанщина чинить опір
Останній раз люди вилізли з свого укриття, щоб закрити плівкою вибиті вікна: насувався мороз, тому хотілося зберегти хоч якісь залишки тепла. Але близький вибух знов загнав їх до льоху. З того часу вони не виходили назовні ні вдень, ні в ночі, тільки дивилися в шпарини дверей, намагаючись визначити рівень небезпеки. Окрім обстрілів люди боялися, що окупанти розстріляють або захоплять їх у заручники, бо поки ще працювали телефони, їм казали про такі випадки. “Тому коли ми почули, що вночі хтось ходить біля нашого будинку, всі причаїлися, наче миші. Зрозуміло, що жодні сусіди в такий час не будуть бігати по чужих хатах. А потім вони почали грюкати в двері нашого льоху. І коли не вийшло його відкрити руками, взялися щось залізне — ламати дерево, – з жахом розповідає жінка. – Я подумала: якщо вони зараз нас будуть розстрілювати, то накрию собою дитину, може їй менше дістанеться куль. Ви не уявляєте, що ми пережили за ці хвилини. Аж раптом хтось, відкривши нарешті двері, крикнув іншому: “Тут тепло, то точно хтось є! Давай ліхтарик!” Ми почули українську мову і зрозуміли — то наші, не кадирівці, не росіяни! Виявилося, що родичі власниці будинку розшукували її з дітьми та здогадалися, що вони можуть переховуватися в цьому підвалі. Ми побігли у їхню стареньку машину, хто у чому був — Оленка в різних черевиках — закинули рюкзаки з документами. Аби тільки швидше виїхати”.
Цих людей вивезлиз льоху у Макарові до центру Вінниці, де вони, розгублені, сіли на останній тролейбус, який йшов у депо. Водій їх не висадив, а запропонував дочекатися у депо автобуса, який розвозив зміну по домівках. І їх завезли до безкоштовного гуртожитку для переселенців, де вони вперше за тиждень змогли нормально поїсти, спали в теплі, хоча й під сирени. “Не думаю, що ми залишимося тут надовго. Бо бачу, що це теж не дуже безпечне місце. Але я взагалі зараз ні про що не думаю: після того, що ми пережили, треба потрібен якийсь час, щоб відновити себе та відігріти дитину”, – втомлено каже жінка.