Під цим кутом зору проект бачиться більш ніж актуальним, адже сучасний світ потроху втрачає майже все цінне: віру, традиції, пам’ять про померлих, живе спілкування тощо. У «Текоха» Марко Бечиса до міста заходять індіанці й усі перехожі чудуються, бо корінного населення не просто не залишилося – про нього ледве пам’ятають. У померлих із друзів, за Ґаєм Меддіном, зостався лише кіт, а вони самі, як і їхні могили, існують у чорно-білому зображенні й нецікаві для тих, хто ще не покинув нашого строкатого світу. Понад те, люди не зважають навіть на собі подібних, на живих, яким доводиться кричати, щоб їх почули. Приміром, герой стрічки «Небо внизу» Тео Ангелопулоса, проповідуючи в метро про Ісуса Христа, дістає лише порожнечу уваги: люди проходять повз нього та його голосні повчання, ніби його й немає. Те саме вербально підтверджує і героїня короткометражки Марії де Медейрош «Пригоди невидимої людини», коли говорить: «Ніхто не бачить, що світ заповнений порожнечею».
Тоді як він кишить людьми, машинами, засобами комунікації, ми не помічаємо одне одного, а якщо й помічаємо, як у Олівейри, то доводимо це до абсурду: на вулиці зустрічаються двоє старих друзів, які говорять між собою по телефону, аби хоч якось поспілкуватися, бо їм весь час дзвонять інші. Прогрес забрав у людини індивідуальність, а споживацький спосіб існування – моральні орієнтири. Ми здатні дивитися на інших лише за допомогою кіно, в якому показують те, як люди… переглядають фільми. Єжи Штур із цього приводу вручив свій «Дар кіноспільноті» – просто поставив камеру в кінотеатрі й показав реакцію глядачів на побачене. Утім, небанальна й, поза сумнівом, важлива соціальна та духовна ідея альманаху «Невидимий світ» чимало втрачає через відсутність відповідного візуального рівня. Жоден із режисерів проекту не спромігся подумати про формальний бік свого бачення проблеми, використовуючи лишень монотонний ритм документалістики, обмеженої художності та примітивної анімації.
Сама по собі рухлива й бурхлива картина Сан-Паулу, подібного до всіх нараз мегаполісів світу, нічого нового глядачеві не каже, і навіть розмова з уявним Пазоліні («Байка» Джана Вітторіо Бальді) на тлі кульбітів капоейри та обряду хрещення не бачиться особливо винахідливою. Формальне обмеження звужує і можливу аудиторію альманаху, зводячи таким чином зусилля творців нанівець, бо ж лише масове звернення до проблеми змінило б ситуацію. Тож тільки для знавців кіно залишається цікавим факт, що Вім Вендерс зробив короткометражку «Бачити чи не бачити» про дітей із проблемами зору, бо останніми роками його захопили 3D-технології. Проте, наполягаючи на соціальності проблеми, він дає нагоду своєму героєві, лікарю, сказати дуже важливу фразу, що може стати основою для зміни ситуації: зламати стіни, які ми вибудували між собою і світом та іншими людьми, здатні діти.