Виробник щастя

Вісімдесятивосьмирічний Йонас Мекас – людина, за чиєю біографією можна писати історію американської культури другої половини ХХ сторіччя. Один з найвідоміших американських авангардних режисерів, він був також близьким другом Енді Ворхола, Сальвадора Далі, Алана Гінзбурга, Йозефа Бойса (які й стали основними героями його фільмів), учасником та літописцем мистецького руху Fluxus (лат. – «потік життя»), засновником і автором кіно-критичної колонки в газеті Village Voice, культового журналу Film Culture, та одного з найбільших зібрань авангардного (і не тільки) кіно Anthology Film Archive. Стрічки та відеоінсталяції Мекаса неодноразово демонструвалися на Венеційській бієнале, в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку та багатьох інших престижних мистецьких майданчиках, а його поезія вважається класикою литовської літератури. Тижню пощастило поспілкуватися з режисером сам-на-сам.

УТ: Ви часто повторюєте, що ви не митець. Що відрізняє вас від митця? Чи, можливо, вам просто не подобається це слово?

Приблизно тридцять років тому в Америці проводилося опитування: респондентам було поставлено запитання, чи вони вважають себе митцями. Сім мільйонів людей відповіли на нього ствердно. Кожен може бути митцем в чомусь.. Все, що я знаю, – мені подобається знімати, записувати те, що мене оточує на камеру, і ділитися цим з іншими людьми. Тому я називаю себе виробником (maker), я роблю відео. Що таке митець, я не знаю. 

УТ: Взагалі, «мистецтво» – це досить розмитий термін…

– Музеї заповнені мистецтвом. Ці речі, створені багато століть назад, але які досі поряд, нас зачаровують. Тому я кажу, що мистецтво – це те, що залишилося від минулого.

Адже це справді диво, що після всіх землетрусів, воєн, пожеж, катастроф, яких було так багато протягом історії, щось до цього часу збереглося. Тож, оскільки ми маємо це диво, ми пишемо про це книжки, вивчаємо на уроках з історії. Ми називаємо це мистецтвом.

І те саме стосується кіно. Фільм, в його фізичному вимірі (особливо, на плівці), – надзвичайно вразлива, крихка річ. Кожну хвилину, кожну секунду, яку я тут з вами розмовляю, якісь фільми перетворюються на пил. Так само, за час нашої розмови близько п’яти видів тварин зникне з лиця землі. Назавжди. І можливо, кілька мов. Вразливість мистецтва…

Разом з тим, я вірю, що в кінематографі, як і в житті, працює закон Дарвіна. Ось, приміром, візьмімо всі ці відео на Youtube. Якщо в інтернеті є щось, що комусь дуже подобається, він поширює його далі, процес триває, про це дізнається все більше людей. Можливо, це лише тимчасовий, короткочасний успіх. Але, коли мине час, залишиться те, що якісь люди захочуть захистити, зберегти, бачити це знову, і воно не зникне. Через двадцять років з мільйонів відео, тільки деякі залишаться, тільки деякі будуть оберігатися і поширюватися знову і знову. Чому? Бо ці відео, ймовірно, мають більше змісту, навіть якщо зараз ми не можемо цього по справжньому оцінити.

– Насправді в мене для цього немає часу. Тому я дивлюся тільки те, що мені рекомендують мої друзі. Переважно це щось смішне.

УТ: Для вас, як для класика американського кіноавангарду, що означає цей термін – «кіноавангард»?

– Найкраще визначення авангарду ви знайдете в словнику. Це військовий термін. Авангард – це ті, хто попереду армії, ті, яким дістаються перші, найбільш небезпечні кулі. Така позиція є в кожній сфері життя. Навіть в куховарстві. Звісно, і в кіно також.

Кіно, в його сьогоднішньому стані, можна порівняти з деревом, що має багато гілок – великих і маленьких. Люди, що дивляться фільми, переважно знайомі з, так би мовити, великими гілками. Це як щоденна їжа. Але ж є також якість спеціальні страви, які нам доводиться скуштувати тільки за особливих обставин, можливо раз в житті.

Тож, оскільки люди звикли до «великих гілок», до того, з чим вони мають справу повсякчас, коли вони стикаються з «маленькими гілками» кінематографічного дерева, чимось рідкісним, це їх спантеличує, і вони називають таке кіно авангардом, чи експериментальним, незалежним кіно. Хоч насправді це все частини того самого дерева.

Всі ці терміни зазвичай вигадують не ті, хто кіно знімає, але ті, хто його дивиться, чи пишуть про нього. Я стверджую, що зараз кіно досягнуло вже тієї зрілості, коли можна відкинути всі ці назви. Є кіно Годара, є кіно Довженка, є кіно Брекеджа. Все це дуже різне кіно, але все це частини кінематографу.

Політика і пропаганда – небезпечні

УТ: У 1964 році вас було заарештовано за демонстрацію двох фільмів, – «Палаючі істоти» Джека Сміта та «Пісня кохання» Жана Жене. Ці фільми було розцінено як непристойні. В Україні проблема цензури в галузі культури, зокрема, кіно, останнім часом досить гостро обговорюється, тож цікаво почути вашу думку з цього приводу.

– Насправді, я на всі сто відсотків проти того, щоб показувати все, що завгодно, я проти порнографії. Але ці фільми, які ми тоді показували, не мали з порнографією нічого спільного. Це були серйозні роботи, створені двома серйозними художниками.

УТ: А хто ж, на Вашу думку, має вирішувати, де проходить ця межа між «серйозними роботами», які варто показувати і порнографією, за яку слід заарештовувати?

– Ви самі. Ці фільми, які ми показували, були на межі. І на цій межі я зупинився. Тобто це завжди ваша власна відповідальність, ви самі повинні вирішувати, де зупинитися.

УТ: А як ви ставитеся до професійних цензорів? У нас, наприклад діє спеціальна експертна «комісія з моралі».

– Ні, цензори не потрібні. Такого бути не повинно. Люди самі вирішують. Те саме ставлення в мене і до наркотиків чи тютюну. Дозвольте людям самим приймати рішення щодо того, чи руйнувати їм себе, чи ні. Якщо вони хочуть руйнувати себе, значить, їм потрібно це дозволити. Це їх особистий вибір. Хоча, насправді, я думаю, що політики можуть бути значно більш руйнівними, ніж наркотики. Політики значно небезпечніші. Тоді як деякі наркотики, які забороняють, взагалі не становлять жодної небезпеки.

УТ: Тож порнографію, проти якої ви «на всі сто відсотків», все ж потрібно дозволити?

– Якщо хтось хоче знімати порнофільми, хай знімає. Люди самі вирішать дивитися їх чи ні. Тут не повинно бути жодного регулювання. Людям потрібно дозволити самостійно приймати моральні, етичні рішення. Тим більше, що вони завжди знайдуть спосіб займатися тим, що їм подобається… Насправді, це, звісно, непрості питання. Остаточних відповідей я не маю. Але я не люблю цензорів.

УТ: А що ви думаєте, про політично-ангажоване мистецтво?

– Воно теж небезпечне.

– Ну, я маю на увазі радше пропагандистське мистецтво. Скажімо, я категорично проти Годара. Для мене він просто пропагандист. Для мене політичне мистецтво в хорошому сенсі це Гойя, його серія «Капрічос» – це політичне висловлювання щодо стану сучасного йому суспільства, щодо жорстокості. Це не має нічого спільного з пропагандою..

Я вам скажу, що для мене означає «політика». Для мене, політика – це чийсь, певний стиль життя. Для мене найвидатніші політики за останні сто років це Джон Кейдж (американський композитор і теоретик музики – Ред.), це мистецька група Fluxus, як політичний рух, це Бакмінстер Фуллер – творець форм, що змінили архітектуру. Можливо, я б ще включив Йозефа Бойса (культовий німецький художник, скульптор – Ред.). Тобто це ті, хто змінювали світ у кращий бік, ті хто вдосконалювали людське життя в різних його аспектах: чи це будівництво будинків, чи організація простору, чи сфера мислення. Ті, хто справді мали вплив на наше життя, і змінювали його на краще. Я за такий різновид політики. Тому я і своє кіно називаю політичним. Мої фільми є політичними фільмами, бо вони прославляють життя. Я пропагую радість і щастя, це моя політика.

– Ні, я нічого не критикував! Я писав тільки про фільми, які мені подобалися. Для чого витрачати час на те, щоб писати про погані фільми? Я з величезним захопленням розповідав, що з’явилося прекрасного в кіно, чому той чи інший фільм обов’язково потрібно побачити. Я писав, бо хотів переконати людей дивитися ті фільми, які мені самому подобалися. І, скажу вам, ці фільми, про які я тоді писав, зараз стали класикою! Я в свій час був, можна сказати, їх промоутером.

УТ: Ви також займаєтеся і викладацькою діяльністю. Як ви ставитеся до кінематографічної освіти? Наскільки вона є важливою? Адже самі ви режисерській справі не вчилися.

– Насправді, мене навряд чи можна назвати викладачем в традиційному сенсі цього слова. Я нічому не вчу своїх студентів, а радше досліджую щось разом з ними й беру участь в процесі пізнання. Моя відмінність від них тільки в тому, що я маю привілей пропонувати тему, яка мені цікава.

А взагалі, я не вірю в кіношколи. Якщо ви хочете знімати кіно, просто беріть камеру і починайте знімати. В процесі ви виявите, що є деякі аспекти, про які вам хотілось би дізнатися більше. Вивченням цих аспектів ви і повинні зайнятися. Але для чого вам вчити все? Цілком імовірно, що дві третини з того, що ви вивчатимете в кіношколі, вам ніколи не знадобляться.

Найкраща школа –  це дивитися фільми. І далі, просто треба брати камеру і починати знімати. Потім ви виявите, які саме фільми ви дійсно хочете робити. Можливо ви думаєте, що хочете знімати щось на кшталт відеопоезії, якісь ваші враження. Проте, можливо також, що коли ви візьмете в руки камеру, виявиться, що насправді вам цікаво знімати історії, просто поки ви про це ще не знаєте. І коли ви це зрозумієте, вам захочеться дізнатися, як писати сценарій, ви купите якісь книжки і почнете своє дослідження. Тобто, це процес пізнання, відкриттів.

 Виставка Йонаса Мекаса триватиме до 8 липня в Музеї сучасного образотворчого мистецтва України (Київ, вул. Глибочицька, 17)