Причини такого багатства флори у винятковості природних умов. На початку кожної серії програми «Прогулянки Кримом» на телеканалі ATR її автор Олекса Гайворонський влучно зазначав, що Кримський півострів демонструє неймовірне поєднання природних умов і ландшафтів на відносно невеликій території. Завдяки кліматичним умовам та особливостям рельєфу там співіснують напівпустелі берегів Сивашу, ковилові степи рівнинної смуги, Керченського й Тарханкутського півостровів, передгірні дубові рідколісся, бучини схилів гряд Кримських гір, безлісі верхівки гір (яйли), соснові та ялівцеві ліси південного макросхилу, субтропічні ліси Південного берега.
Захопливою є історія народження цього дивовижного клаптика суходолу на планеті. Колись на місці півострова було мілке море. Наприкінці мезозойської ери над ним підійнявся масив, який відповідає сучасним Кримським горам. На той час це була низка островів, а власне гірським пасмом вони стають в еоцені (56–34 млн років тому). У неогені, 23–3 млн років тому, внаслідок дальшого підняття дно колишнього моря перетворюється на сучасний рівнинний степовий Крим. Людина заселила цей край іще в часи палеоліту (від 3 млн до 100–150 тис. років тому). Відтоді сюди приходило багато народів і культур. Тисячоліття людського впливу на півострів давалися взнаки: зникали великі тварини, тривало вирубування лісів, висихали джерела. Водночас виникали міста, степи поступались агроландшафтам.
Намагання вберегти
Після завоювання Криму Російською імперією розпочалися детальні дослідження природи півострова, що показали його унікальність. Але тодішня влада мала на меті головним чином експлуатацію природних ресурсів. Отож-бо оцінювали запаси лісу, відшукували родовища дорогої мінеральної сировини для розуміння перспектив господарського використання новоприєднаної території. Розуміння необхідності охорони прийшло пізніше. У 1908 році видатний російський учений Ґріґорій Кожевніков, детально вивчивши ситуацію з національними парками США та пам’ятками природи Європи, сформулював ідею абсолютної заповідності, яка постулювала створення спеціальних територій (природних заповідників) і введення в них суворого природоохоронного режиму з мінімумом втручання людини. Цей задум на півострові уперше було реалізовано за уряду Соломона Крима (ще до остаточного встановлення там радянської влади): у 1917-му заснували Кримський національний заповідник. Утім, тодішні революційні події, що відбувались обабіч Перекопу, не сприяли охороні природи. Заповідник було пограбовано, місцеву популяцію зубрів винищено. 1923 року статус території поновили, переписавши положення з попереднього зразка. Тож природоохоронна зона функціонувала й надалі. Проте у 1929–1935 роках вона опинилася у віданні Кримського наркомату просвіти й перебувала в жалюгідному стані. У 1935-му стан заповідника дещо покращився, а 1937 року туди навіть завезли отримане в Асканії-Нові поголів’я зубра з домішкою крові бізона, однак під час Другої світової війни заповідна зона стала місцем бойових дій з усіма сумними наслідками.
Треба сказати, що довоєнна природоохорона в Криму не була явищем, організованим згори. Вона була пов’язана з діяльністю окремих блискучих особистостей. Серед них варто згадати передусім Івана Пузанова – голову та редактора наукових праць Кримського товариства натуралістів і любителів природи (проіснувало до 1931‑го). Саме воно домоглося розширення Кримського заповідника, захистило від вирубувань Масандрівський і Артеківський парки, добилося заборони від 1925 року в Криму весняного полювання, видало кілька природоохоронних книжок та брошур, розробило список рідкісних тварин та рослин. Утім, зрозуміло, що тодішні умови – бідність переважної частини населення, репресії, переслідування науковців і повсюдний занепад духовності – наклали темний відбиток на дальший розвиток заповідної справи в Україні.
Повоєнні роки: неоднозначна природоохоронна політика
Після війни приплив населення на місце депортованих кримських татар, німців, вірмен, болгар, греків пожвавив промисловість і сільське господарство. Посилився тиск на всі складові природних комплексів півострова. Південний берег та узбережна смуга опинилися під пресом рекреації, яка стрімко розвивалась, а степова частина зазнала розорювання та зміни гідрорежиму внаслідок будівництва системи Північно-Кримського каналу, що перекинув воду Дніпра й розподілив її для сільського господарства між різними куточками регіону. Такі заходи перетворили більшу частину рівнинного Криму на суцільні агроугіддя. Великі степові території збереглися головним чином на найбільш посушливих Тарханкутському та Керченському півостровах.
Читайте також: На дачі у хана
Що ж до заповідної справи, то повоєнні роки відзначені певним піднесенням. Уже в 1944-му зусиллями Івана Пузанова та Михайла Розанова Кримський заповідник відновлено, у 1949-му до нього приєднують орнітологічний філіал – Лебедині острови. Утім, 1950–1960-ті роки були дуже складними для природоохоронних територій усього СРСР. Інтриги господарників та неправочинні дії адміністрацій цих об’єктів на шкоду їхній-таки заповідності, зокрема вирубки лісів, призвели до ліквідації багатьох охоронних зон. На щастя, це не торкнулося Кримського заповідника. Однак із ним сталось інше лихо: через бажання вершків тогочасного суспільства влаштовувати там «царські полювання» у 1957 році його трансформували в так зване заповідно-мисливське господарство (нонсенс із погляду охорони природи). Відтак він перетворюється на елітні мисливські угіддя для високих чинів політбюро та іноземних гостей.
Своєрідний «золотий час» для малих природоохоронних об’єктів у Криму настав у 1960–1980-х роках: тоді було створено абсолютну більшість заказників (для збереження пам’яток природи). У складі цих об’єктів опинилися як цінні урочища в різних частинах півострова, так і грязьові вулкани, печери тощо. Зусиллями відомого українського ботаніка Олексія Липи, а також Кримського обласного відділення Товариства охорони природи вперше на півострові інвентаризовано й узято під охорону вікові дерева. До кінця 1970-х років постало близько 100 нових об’єктів включно із заповідниками: Ялтинським гірсько-лісовим, мисом Мартьян та Карадазьким. У 1980-х роках у Криму під охорону взято також численні заповідні урочища.
Але, скажімо, спроба вкотре відновити у Криму зубра знову була невдалою. Завезений на північні схили Кримських гір у Бахчисарайському районі, він став виходити на поля, що обурювало місцевих мешканців. У зв’язку із цим, коли в 1980 році вид досягнув чисельності 20 голів, його евакуювали в Чернігівську область. За офіційними даними, через шкоду, якої він начебто почав завдавати сільському господарству.
Доба незалежності
У 1990-ті роки, що були для Криму не менш важкими, ніж для решти України, перебудова засад життя й адаптація до нових реалій не сприяли охороні природи. Утім, нові обставини допомогли підйому громадської активності на півострові. Так, з’явилася Кримська асоціація «Екологія і світ», яка добре дебютувала в переможному протесті проти побудови на півострові атомної електростанції. Згодом вона відіграла неабияку роль в охороні місцевого біорізноманіття, боротьбі із забудовою міських парків тощо. До охорони природи в АРК долучався Київський еколого-культурний центр, якому вдалося ліквідувати так звані заповідно-мисливські господарства. 1991 року було відновлено статус Кримського природного заповідника, що тривалий час існував як ЗМГ.
Читайте також: Крим – територія терору
Впродовж останніх 10 років українські природоохоронці й науковці вивчали цінні степові території півострова, а також великі печерні колонії кажанів (було розроблено проекти оголошення їх об’єктами природно-заповідного фонду), протидіяли торгівлі рідкісними ранньовесняними квітами, боролися з антивовчою істерією на півострові (вовк у Криму є аборигеном, проте в післявоєнний час його винищили; повернення виду супроводжується потоком дезінформації, яка звинувачує його в усіх гріхах і маскує бездіяльність державних органів у боротьбі зі сказом та іншими проблемами; пристрасті активно роздмухують несумлінні журналісти, ласі до дешевих сенсацій). Великі зусилля було вкладено в інвентаризацію унікальних вікових дерев півострова та надання їм заповідного статусу. На жаль, усю цю діяльність було брутально зупинено силовою зміною підпорядкування Криму.
Після анексії
У відповідь на анексію Україна вжила заходів щодо блокади півострова. Зараз багато говорять про перекриття Північно-Кримського каналу та його наслідки: мовляв, це має призвести до краху сільського господарства в рівнинному Криму та проблем із водопостачанням низки населених пунктів. Осушення каналу справді вдарило насамперед по вирощуванню рису та сільському господарству в степовій зоні півострова. Водночас зрозуміло, що виключення потужного фактора, який трансформує природний гідрорежим і зменшує інтенсивність сільського господарства, у довгостроковій перспективі позитивно позначиться на відновленні корінних степових екосистем краю.
В умовах окупації півострова українські природоохоронці вже не можуть продовжувати практику розширення заповідного фонду. Не вдалося остаточно навести лад у наявних заповідниках (навіть у Кримському, який 2000 року рішенням тодішнього президента Леоніда Кучми передано до Державного управління справами АП України, вдалося ліквідувати в положенні низку протизаконних видів діяльності). А найприкріше те, що ми втратили добру базу для обговорення та розвитку концепції заповідності як природоохоронного підходу. Це мінус і для материкової частини України, її науковців, і, безперечно, для самого Криму, адже цей напрям не в пошані в сучасній Росії. Там однозначно взято курс на заробляння природоохоронними установами коштів та максимальний доступ туристів до заповідників.
Не позаздриш і колегам на півострові. В умовах, коли його самозвана «влада» з метою «економії» намагається зливати окремі музеї в один, над природоохоронними територіями також нависла загроза скасування. Адже місцеві очільники відмовилися передавати кримські заповідні території в підпорядкування Мінприроди Росії, наголошуючи, що планують їх інвентаризацію. Переживати є за що, адже на момент анексії в Криму було 196 (220 тис. га) із 8 тис. об’єктів природно-заповідного фонду України (6%). За площею – 8,3% території АРК. Пролунали наміри ліквідації найцінніших охоронних територій: Опукського, Казантипського й Карадазького заповідників, а також національного природного парку «Чарівна гавань». Звичайно, кримські колеги-природоохоронці не здаються. Довкілля слід рятувати незалежно від режиму – це аксіома. Вони готують і розсилають різні звернення щодо неприпустимості ліквідації заповідних об’єктів. Від 2015 року анонсовано також регулярну конференцію «Заповідники Криму». Українські вчені та природоохоронці не стоятимуть осторонь, адже не можна просто так облишити все, чому було присвячено стільки років наполегливої праці. Проте їхні можливості наразі ілюзорні.
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Під окупацією Кримський заповідник перейшов у користування Управління справами президента РФ. І це тоді, як інші кримська «влада» начебто не передає у федеральне відання. Чому? Пояснення просте. У тамтешніх браконьєрських полюваннях, які вели задовго до анексії, брав участь і Владімір Путін, тож, мабуть, не хотілося втрачати таку територію для розваг. На практиці це означає одне: «царські лови» відбуватимуться й надалі, лишень із «новим государем».
Прикро й інше: якщо в умовах України керівні структури можна було критикувати й боротися з ними, то під пануванням Росії це, на жаль, закінчується інспірованими судовими процесами з ув’язненням екологів. Згадаймо репресованих росіян: кинутого за ґрати активіста «Екологічної вахти по Північному Кавказу» Євґєнія Вітішка або Сурена Ґазаряна, змушеного емігрувати після участі в протесті проти будівництва в урочищі Утриш (адміністративно належить Краснодарському краю) чергової урядової резиденції. За активну охорону природи рішенням суду ліквідовано найефективнішу в своєму регіоні організацію – «Екологічну вахту по Північному Кавказу». Нині переслідують «за екстремізм» російського еколога Валєрія Брініха, автора критичних статей про забруднення природного середовища свинофермою, яка належить високопосадовцю.
На тлі трагічних подій сьогодення доля кримської природи залишається непевною. В історії краю таке, на жаль, траплялось уже не раз. Отож в умовах злочинного ведення державної політики – як колись, так і тепер – можна хіба що сподіватися на тих людей, які, не зважаючи на ризики, заступаються за його природні скарби.