Коли голова Європейської ради Дональд Туск переїхав до Брюсселя, то, за його ж таки словами, ніби до раю потрапив. Хоча, правду кажучи, раєм можна назвати швидше розмаїття шедеврів фламандського живопису в місцевих музеях, ніж переконування 28 сварливих лідерів країн Європейського Союзу в необхідності компромісу. Тускові не позаздриш: йому доручено управління реакцією Європи на нескінченний потік криз, хоча реальної влади в нього немає. Але за майже рік на посаді він навчився давати цьому раду, а інколи навіть обходити межі свого мандата. Слухаючи Туска в його брюссельському кабінеті, можна навіть подумати, що йому там подобається.
Більшість єврократів свого часу здивувалися призначенню Туска. Адже на той момент Польща, якою він керував сім років, була членом ЄС заледве десятиліття і ще навіть не приєдналася до «фірмового проекту ЄС» — зони євро. Різкий стиль Туска, що гартувався в агресивному середовищі молодої демократичної політики Польщі, здавалося, не впишеться в прийнятні для Брюсселя методи пошуку консенсусу. Він постарався й підучив англійську, але, як дехто зверхньо зауважує, досі не говорить французькою.
Поки що Тускові не вдалося завоювати симпатії усіх своїх критиків, хоча їхні лави рідшають. Головний кризовий менеджер Європи заклопотаний важливішими проблемами. Він постійно повертається до однієї теми: необхідності захистити європейські ліберальні цінності від загрози популізму. Цю думку навряд чи можна назвати оригінальною на континенті, де є Марін Ле Пен і Віктор Орбан, але в Туска на це власний погляд. Ліберальний центр має бути «сильним і рішучим, — заявив він нещодавно в Нідерландах, — щоб не уподібнитися правим популістам, а захищати від них Європу».
Читайте також: Рикошет по-польськи
Звідси, наприклад, його мантра про те, що ЄС повинен відновити контроль над кордонами, крізь які цього року до його країн улилися сотні тисяч біженців і мігрантів. Він закликав покласти край політиці «відчинених дверей і вікон» (дехто підмітив у цій фразі випад у бік канцлера Німеччини Анґели Меркель). Туск боїться, що, коли європейські виборці не переконаються в безпеці кордонів континенту, їхні вподобання можуть хитнутись у бік менш приємних політиків (при цьому він згадує Польщу, де на останніх виборах націоналісти витіснили з влади правоцентристську «Громадянську платформу», яку Туск заснував і двічі приводив до перемоги на виборах). Через це буде важко — якщо взагалі можливо — проводити ліберальніший політичний курс, наприклад розселяти шукачів притулку по різних країнах Європи (таку ініціативу Туск, за його словами, підтримує). Він констатує парадокс: щоб залишитися відкритою, Європа повинна погодитися на часткову закритість.
Так само прямолінійно говорить і про позицію Сполученого Королівства у ЄС. На початку листопада британський прем’єр-міністр Девід Кемерон має надіслати йому листа з проханням про «повторний перегляд» умов членства своєї країни. Тускові доведеться шукати точки дотику між позицією Кемерона й тим, що зможуть прийняти його 27 колег, зокрема стосовно вимог Лондона зменшити соціальні виплати іммігрантам до Євросоюзу (через неквапливість Кемерона серйозні перемовини із цього питання можуть бути відкладені до наступної весни. Відтак, можливо, й референдум про членство Британії у ЄС посунеться на 2017-й). За словами Туска, його роль тут очевидна: допомогти Кемерону втримати Британію в ЄС. Але він боїться, що процес заохотить інші країни й собі виставляти умови, погрожуючи виходом. Якщо всі візьмуть Британію собі за приклад, застерігає Туск, це може означати «кінець ЄС».
За кордонами ЄС обмеження його мандата видно чіткіше. Туск став головою Європейської ради, коли в Україні точилися запеклі бої, і поклявся вести жорстку політику стосовно Росії. Його погляди не змінились, але зараз він змирився з тим, що ЄС мало чим здатен допомогти в питаннях Криму чи Донбасу. Якщо Німеччина і Франція взяли на себе ініціативу вести перемовини з Росією щодо України, то завдання Євросоюзу, за словами Туска, внутрішнього характеру: протистояти спробам Путіна посіяти розбрат у Європі. Поки що Брюссель притримується курсу на санкції (які вимагають одностайної підтримки, і незабаром треба починати говорити про їх продовження). Якщо ЄС вдасться успішно пройти це випробування (яке Туск називає першим великим викликом для Європи від 1989 року), то це добрий знак і на випадок нових криз у майбутньому.
Читайте також: Політика нової доби. Підсумки виборів у Польщі
Схоже, нова посада дещо пом’якшила очільника Європейської ради: зараз Туск щасливий, коли щасливі лідери, на зустрічах яких він головує. На липневому саміті єврозони, наприклад, йому знадобилося 17 годин, щоб запобігти виходові з неї Греції. У цьому серйозний контраст із «польським» Туском, у котрого, як він сам тоді казав, «дуже обмежений» запас толерантності до політичних суперечок і сварок. І все-таки на відміну від багатьох євробюрократів, які ніби весь вік прожили в безрадісних офісах ЄС, Туск іще зберігає свіжий подих людини «зі сторони». Його підхід не всім до вподоби: посли, наприклад, ображаються, що він зустрічається з ними не так часто, як його попередник. Але більшість визнає, що він поступово вживається в роль.
Запобігти євроскепсису
Туск називає себе радше «одержимим прибічником Європи», ніж федералістом. Колись різниця між цими поняттями, може, й не була дуже помітною. Але не сьогодні: проблеми ЄС — від міцності єдиної валюти до безпеки кордонів — зачіпають найглибинніші аспекти суверенітету країн-членів. І водночас демонструють неминучу необхідність співпраці, навіть якщо на практиці її реалізовують не завжди.
Хтось убачав у створенні посади голови Європейської ради у щасливі часи укладення Лісабонського договору 2007 року перший крок на шляху до появи «президента Європи». Не дивно, що тепер ця робота дісталася людині, яка прихильна до примату національних урядів. Туск, який ніколи не захоплювався мрією про федеральну Європу, не шкодує про її провал. Він погоджується на лідерство Берліна, хоча й не без застереження, мовляв, «не все, що добре для Німеччини, добре й для Європи». Натомість ставить перед собою скромніше завдання: зробити так, щоб навала криз не строщила старого
європейського порядку.
На відміну від колишніх проповідників, які агітували за «тісніше інтегровану Європу» й передрікали кінець національним державам, Туск більше нагадує професійного консультанта, що спокійно заохочує стривожених європейських лідерів набратися мужності й прийняти важкі, але неминучі виклики. Нехай Європу будують інші; він же намагатиметься не дати їй розвалитися.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com