Випробувачі терпіння

Вісім місяців перебування регіоналів біля важелів держави продемонструва­­ли неабиякі досягнення. В країні успішно вибудовується вертикаль влади, яка неминуче отримає своє завершення після місцевих виборів. На всіх ланках бюрократичної машини, особливо тих, що відповідають за господарську діяльність, спостерігається ротація чиновництва, покликана забезпечити максимальний контроль за грошовими потоками в країні: жодна копійка не піде на сторону. Відбувається масована рейдерська атака на більш-менш привабливі господарські об’єкти в інтересах «своїх» власників. Розробляється законодавство, що має перекласти податковий тягар із великого на середній та дрібний бізнес. Погіршення життя вже сьогодні, яке реалізується через подорожчання продовольчих то­­варів, зростання тарифів, сплеск злочинності на 25%, поки що ніяк не супроводжується масовими протестами населення. Янукович стоїть упевнено, немов скеля, яку може похитнути хіба що випадкове яйце чи вінок.

Якщо всередині владної команди є розбіжності та конфлікти інтересів, вони ніяк не прориваються назовні, тож спостерігачам залишається будувати хиткі умоглядні конструкції. Це ще один показник певного типу кваліфікації: за попередніх адміністрацій витоки інсайдерської інформації відбувалися значно частіше. Усе перераховане вище створює певну ілюзію монолітної потужності, незламності та автономності організму, який керує Україною.

Без достатнього фактажу будь-які висновки щодо конкретної політики цього утворення будуть неминуче спекулятивними та поверховими. Але тут уже нічого не вдієш: природа не терпить порожнечі, й за браком прямих свідчень доводиться користуватися припущеннями та аналізом зовнішньої канви подій.

Перше, що не потребує особливих доказів, – це системна і послідовна здача національних інтересів, конкретні й нічим не виправдані зовнішньополітичні «подарунки» на користь східного сусіда. Можна трактувати їх як реалізацію ментальних слабкостей конкретних політиків, їхньої ідеологічної вторинності чи, скажімо, успадкованих комплексів. І таке пояснення можна визнати переконливим, але не вичерпним.

Деякі іноземні аналітики заспокоюють себе тим, що, мовляв, нинішні українські керманичі собі не вороги. Для українських політиків ставати призначеними Кремлем губернаторами, а для українських олігархів опинити­­ся у хвості російського списку мільярдерів від Forbs – це нібито докорінно суперечить їхнім інтересам. У такому разі тим більше варто замислитися над причинами демонстративної залежності від російського фактору.

Символами, навіть, сказати б, іконами цієї залежності є два публічні політики. Саме вони постійно стають сумнівними ньюзмейкерами в низці постійних принижень України. Обидва очолюють ключові відомства. Обидва достатньо впізнавані, навіть яскраві, обидва здатні формулювати свої думки з поточних питань і, м’яко кажучи, не уникають камер та диктофонів. Дмитро Табачник. Валерій Хорошковський. Саме вони своїми останніми діями сконцентрували на собі значну частину негативу, який за такий короткий час встигла накопичити адміністрація регіоналів.

Дмитро Володимирович Табачник бере участь у «процесах» так давно, що можна заплутатися в його переконаннях і вчинках на різних етапах кар’єри. Тому варто зупинитися лише на останньому етапі його політичної біографії, а саме відколи йому довірили очолити Мін­освіти. Ось лише основні заходи міністерства під його орудою, що сколихнули українське суспільство:

– введення вступних іспитів до вишів, що неминуче призведе до повернення корупції у вищу освіту, «телефонного права», адміністративного тиску на приймальні комісії;

– дезорганізація вступу до вищих навчальних закладів улітку 2010 року;

– заміна курсу зарубіжної літератури на світову за рахунок розширення списку російських творів;

– цензура підручників з історії на предмет вилучення згадок про Голодомор та борців за незалежність України, натомість вписування відомостей про діячів Російської імперії та СРСР;

– введення російської мови до переліку предметів ЗНО;

– скорочення державного замовлення у вишах, розширення категорій пільговиків та «блатних» абітурієнтів тощо.

Навіть якщо залишити за кадром ідеологічні висловлювання Дмитра Табачника на захист «єдиної канонічної церкви» та його звинувачення галичан у «недоукраїнськості», а відтак неповноцінності, маємо в сухому підсумку потужний провокативний подразник, що весь час розхитує суспільні настрої, так би мовити, стабільний центр нестабільності, й, у перспективі, джерело чималої небезпеки для чинного режиму.

Щойно Дмитра Табачника призначили міністром, лунали гіпотези, що це робиться навмисно заради того, щоби відволікти увагу громадськості від інших зловживань уряду, каналізувати суспільне незадоволення та врешті-решт «здати» Дмитра Володими­­ровича як спокутну жертву. Цього не сталося. Дмитро Володимирович має потужну опозицію в таборі регіоналів, подекуди ці настрої вириваються на поверхню в деяких висловлюваннях тамтешніх лідерів – чого варта хоча б його оцінка з боку Бориса Колесникова: «дешевий клоун».

Відомство пана Хорошковського за визначенням не таке публічне, тому список його досягнень вимушено буде коротшим:

– затримання в Бориспільському аеропорту й спроба екстрадиції Ніко Ланге, керівника київського відділення Фонду Конрада Аденауера (Німеччина);

– затримання історика Руслана Забілого, конфіскація наукових матеріалів стосовно злочинів радянського режиму під час окупації України, визнання таких матеріалів такими, що містять державну таємницю;

– «обробка» службістами ректора Українського католицького університету Бориса Ґудзяка;

– гіпотетичні телефонні погрози на адресу лідерів опозиції (не доведено);

– вибіркові маски-шоу на підприємствах (чомусь у більшості випадків пов’язаних із нелояльними до влади людьми);

– фантастична вибірковість напрямів діяльності, концентрація на представниках Заходу й тотальне ігнорування агентів російського впливу, чия активність помітна неозброєним оком.
До цього слід додати конфлікт інтересів держслужбовця на одній із ключових посад у державі та бізнесмена, що має свої інтереси в різних стратегічних галузях, зокрема власника найпотужнішого медіа-ресурсу, який останнім часом, так уже випадково збіглося, суттєво посилив свої позиції на телевізійному ринку.

Хай там яку самовпевненість демонстрував би чинний гарант, він не може ігнорувати репутаційні втрати від активності своїх підлеглих, тим більше під час потужної, в певному сенсі вирішальної пропагандистської кампанії, що має остаточно забезпечити йому всю повноту влади. Як Дмитро Табачник компрометує президента всередині країни, так Валерій Хорошковський дискредитує його в очах решти світу. Будь-який міцний політик вже не раз мав нагоду позбутися дражливого баласту. То чому він цього не робить?

Доводиться припустити те, що старанно приховує Адміністрація президента, а саме: наявність системи залежностей, яка позбавляє номінального главу держави свободи рухів. Звучить екзотично, але ж запитаймо себе: чи є в самій країні такі центри впливу на президента, які були б гарантовано убезпечені від його гніву? Навряд чи. За цей час ми були свідками того, як регіонали «кидали» найвідданіших соратників, найвпливовіших спонсорів. Кидали мимохідь, по дрібницях, зовсім не дбаючи про те, як це буде сприйнято у своєму таборі.

У такому разі залишається одне-єдине пояснення: пакет домовленостей із зовнішнім партнером, який, зокрема, передбачає певні кадрові компроміси, тобто збереження певних посад за певними постатями, з якими не виникне проблем прямої комунікації через кордон. Звісно, від цієї гіпотези тхне конспірологією, але поточна політика навчає нас не шукати складних пояснень там, де вистачить простих.

Отже, риторичне запитан­­ня… Підкреслимо, суто риторичне, в порядку політичного фентезі: чи є у складі чинної влади прямі агенти впливу сусідньої держави, збереження позицій яких безпосередньо зумовлене тиском із боку цієї держави? Чи заслуговує така влада називатися незалежною та суверенною?

Якщо хтось назве бодай одну переконливу причину, чому це неможливо в нинішній Україні, Тиждень готовий вибачитися.

Ви тільки назвіть. Дуже хочеться![2109]