«$6 млрд нам винні німці за жахіття війни» — із такою обкладинкою на початку серпня вийшов польський консервативний тижневик Sieci. Уже третій місяць тема німецьких воєнних репарацій не сходить зі шпальт видань і вуст консерваторів у Польщі. Німецька сторона стійко наполягає: жодних відшкодувань більше не може бути.
У серпні цього року в час пам’ятних подій із нагоди річниці початку Варшавського повстання в Польщі знову заговорили про виплату Німеччиною репарацій. «Це неправда, що Польща відмовилася від компенсацій, які належать нам від Німеччини. Це радянська колонія, яка називалася ПНР, зреклася частини репарацій, що були пов’язані з територією також маріонеткової радянської НДР», — заявив в ефірі TVP Info 1 серпня міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич.
На цю тему вже за часів перебування на посаді мера Варшави Леха Качинського говорили немало. Сам Мацеревич в інтерв’ю згадує, що ще зі своєю попередньою партією «Католицько-національний рух» він у 2000-х порушував це питання в Сеймі. У 2004 році на прохання Леха Качинського підрахували втрати Варшави через німецьку окупацію. Тоді вони становили $45,3 млрд. Така робота, як і перші звернення Мацеревича, розпочалася не просто так. Напередодні підписання Польщею угоди про вступ до ЄС у квітні 2003-го організації німців (зокрема, Preußische Treuhand GmbH та Bund der Vertriebenen), які жили на території теперішніх Чехії й Польщі та яких наприкінці Другої світової війни й одразу після її завершення примусово переселили зі своїх домівок, почали лобіювати фінансові відшкодування за втрачену власність на територіях, звідки їх прогнали. У 2000 році депутатка Бундестагу від ХДС Еріка Штайнбах заснувала Центр проти примусового вигнання. Його політику не підтримує центральна німецька влада, однак він також намагався добитися повернення переселеним німцям компенсації за втрачене майно в Чехії та Польщі.
Читайте також: Польща-Україна: Чи чекати потепління?
Ще 10 вересня 2004 року польський Сейм ухвалив резолюцію, де йшлося про те, що, між іншим, їхня країна не отримала адекватної грошової компенсації за воєнні дії нацистської Німеччини та знищення Польщі. Отже, остання наполягала на тому, що не має чого відшкодовувати німцям. Тоді ситуація між двома країнами була не менш напруженою, ніж зараз. Аби трохи згладити аж надто гострі кути дискусії, тодішній німецький канцлер Ґергард Шредер під час візиту до Варшави в серпні 2004-го запевнив, що закличе німецькі суди відмовляти колишнім німецьким переселенцям у задоволенні позовів.
Нині ж у відповідь на заяви польського керівництва про те, що Німеччина не виплатила полякам репарацій, відповів німецький президент Франк-Вальтер Штайнмайєр. У своєму листі він каже, що Польща не має юридичного права вимагати виплати репарацій, і нагадує, що в 1953‑му Польща відмовилася від них. Але тоді сусідом ПНР була НДР, а не об’єднана Німеччина. На цьому факторі наполягають консервативні польські еліти.
Стенфордський правник польського походження Павел Лутомський в одному з розділів книжки «Germany, Poland and Postmemorial Relations» («Німеччина, Польща та відносини постпам’яті») пише, що посткомуністична влада Польщі упустила кілька реальних можливостей першими звернутися до теми репарацій і, ймовірно, досягти остаточного рішення цього питання (серед них і так звана Угода 2+4, або Договір про кінцеве врегулювання щодо Німеччини, і Польсько-німецька прикордонна угода). Зважаючи на це, об’єднання примусово вигнаних наприкінці та після завершення Другої світової війни німців активізували свою роботу. Разом із заявами офіційного Берліна про непідтримку позицій Bund der Vertriebenen обидві країни залучили до спільного правового аналізу двох поважних науковців — польського історика Яна Барча та німецького правника Йохена Фровайна. У своєму звіті науковці підсумували, що вимоги німецьких громадян «поза площиною і міжнародного права, і права двох країн». Тобто проблему було вирішено з одного боку. Водночас після загибелі Леха Качинського, відставки його брата Ярослава з посади прем’єра та приходу до влади поміркованішої в історичному питанні «Громадянської платформи» на чолі з Дональдом Туском у справі репарацій настало взаємне затишшя.
Читайте також: Польща — Україна: війна пам’яті
Однак питання й далі набирає обертів і в публічному просторі не припиняються його обговорення. Польські історики та юристи-міжнародники пропонують власні рецепти вирішення ситуації чи примусу Німеччини до дії. Так, експерт із міжнародного права Ґжеґож Костшева-Зорбас, чия стаття, що в ній ідеться про $6 млрд репарацій, була головною в номері Sieci, пропонує свій план дій. «Польща повинна швидко підсумувати людські втрати й перевірити підсумки з 1947 року за допомогою сучасних методів демографії, медицини, економіки та інших наук. Пізніше можна подати позов до найвищої судової інстанції світу — Міжнародного суду в Гаазі, який належить до системи ООН і який розв’язує воєнні суперечки, зокрема між країнами», — пише він у своєму матеріалі.
Німецький юрист і співавтор згаданого вище аналізу щодо компенсацій Йохен Фровайн у коментарі Deutsche Welle спростовує той факт, що відмова Польщі від репарацій у 1953 році нечинна. За його словами, «те, що в ній змінився конституційний лад і що вона більше не комуністична країна, ніяк не впливає на справжність обговорюваної заяви. Багато інших угод, які Польща тоді підписала, також залишаються чинними».
Юстина Шульц у коментарі Тижню каже про інший аспект нинішньої дискусії: «Примиренню Німеччини із Заходом передувала сплата репарацій. У випадку з Польщею примирення відбулося без такої компенсації. Німецька свідомість не вирізняє цієї проблеми». За її словами, більшість поляків сприймає такий підхід як несправедливий (згідно з опитуванням центру IPSOS, проведеним у серпні цього року, 61% поляків вважає, що Німеччина повинна виплатити компенсації за втрати, завдані Польщі під час Другої світової війни).
Однак наразі в Німеччині це питання розглядають радше як спробу відвернути увагу від інших нагальних проблем у відносинах Польща — Німеччина та Польща — ЄС, як-от розбіжності в питанні міграційної кризи чи проведення в Польщі судової реформи. «Популісти з керівної партії ПіС, здається, завжди вимагають репарацій від Німеччини, коли в них не все гаразд із внутрішньою політикою», — пише оглядачка Deutsche Welle Даґмар Енґель.
Поки що незрозуміло, чого конкретно хотіли б досягти кампанією щодо виплати воєнних репарацій у Польщі. У вересневому інтерв’ю тижневику Sieci Ярослав Качинський сказав: «Я не вважаю у фінансовому сенсі цю тему безнадійною. Гадаю, що шанс є. Але вона також має й інші переваги. Маємо привід показати, що насправді відбувалося в Польщі під час Другої світової війни. Це дуже ефективне спростування тієї тенденції, яка прагнула нас змалювати майже союзниками тодішньої Німеччини».
Читайте також: Україна-Польща. Відносини зі знаком питання
11 вересня 2017 року в польському Сеймі презентували звіт, підготовлений Бюро аналітики на прохання депутата від ПіС Аркадіуша Муларчика. У документі йдеться про те, що під час Другої світової війни Польща зазнала найбільших втрат серед європейських країн. Причиною їх були не лише воєнні дії, а й німецька окупаційна політика. Як результат — поляки вимагають від Німеччини сплатити компенсації за скоєні тоді злочини. А відмову уряду ПНР у 1953-му вважають неконституційною та висловленою під тиском СРСР.
Поки що невідомо, як це все розвиватиметься на рівні порозуміння двох держав, хоча позитиву точно очікувати не варто. А от депутат Муларчик каже про нові можливості. Минулого тижня він звернувся до Конституційного суду, щоб той пояснив, чи можна в польських судах позиватися до інших країн за воєнні дії. Загалом це неможливо, допоки країна має суверенний імунітет, але в юридичній практиці країн ЄС є прецеденти, коли з Німеччини знімали імунітет і позивалися у внутрішніх судах. Таке робили італійці. Як наслідок — власність Німеччини в Італії була під питанням. Однак Міжнародний суд визнав такі дії італійських судів неправомірними. Цілком імовірно, що новий етап польського серіалу про німецькі репарації закінчиться тим самим.