Після того як Фрідріх Ніцше окреслив способи набуття носіями ресентименту здатності генерувати цінності, а Макс Шелер уточнив соціально-психологічні виміри цього явища, доводиться визнати: тепер дедалі ясніше спостерігається те, як ця злопам’ятна сила пронизує мало не все наше життя. Недарма нідерландець Сібе Шаап у «Мстивій отруті» (2012) жваво показує, як ресентимент набуває виразного політико-ідеологічного змісту.
Людину завше бентежить зло. Й арена суспільного буття аж ніяк не виняток. Проте доводиться визнати: не кожен у своїх бідах насмілиться звинуватити себе. Бо це означатиме, що слід змінитися передовсім самому. Торжество індивіда «середнього щабля» полягає в тому, що вигідніше вважати жертвою себе й винити іншого, ніж братися за розв’язання складних завдань і реагувати на виклики. Ресентимент живиться нездатністю звільнятися від настирливих споминів, у яких комусь зручно бачити себе упослідженим. І з цього народжується справжній фаталізм.
Читайте також: Автор і анонім
Найнебезпечніше повертатися до нерадісних спогадів і безперервно длубати незагоєну рану, щоразу заново розпачувати через прикрі неприємності. Уява тільки нарощує згубний ефект. Тимчасом безсилля зростатиме, отруєні думки розбухатимуть, а бажання розплати більшатиме. Важко не зважати на настирну гнівливість. Але руйнівна сила виснажує та з’їдає людину зсередини. Її свідомість стає ареною постійних маніфестацій агресії. Нав’язливі думки нагадують, що хтось сильніший є винуватцем усіх невдач. Він не суперник, а достеменний ворог. Тож ресентимент до того загострює сприйняття, що світ годі витерпіти. А що, як ці переживання накочуються безугавно? Але ж хочеться здобути перевагу там, де відчувається слабина. І тут ніяк не обійтися без компенсаторного механізму. Доводиться досягати вищості абияк та абичим: відшукати будь-що, у чому проглядатиме бодай і зверхність. Врешті-решт, можна стверджувати, що набуваєш якихось раритетних моральних якостей. Хай тепер недруг сповна відчує свою ницість.
А тепер уявімо, що все це відбувається не в голові окремої людини, а охоплює широкі верстви суспільства. Тоді у своїй правоті потрібно запевнити всіх інших. Такі люди воліють чогось радикального, вдаючись до першої-ліпшої реакції на подразник. Переконана людина не хоче міркувати критично: їй потрібно всіх перекричати, зробити що завгодно, аби її слово було останнім. Адже щось визнавати нелегко, аргументувати у відповідь і поготів. Для цього ж доведеться ґрунтовно вивчати питання, витрачати час і зусилля. А крім того, звикати витлумачувати здобуті знання. Усе це нездійсниме без самодисципліни й самовладання — різновиду могутності, яку годі закарбувати на визначеному рівні. Люди часто-густо вважають міць характеристикою політичного всевладдя. Якщо ти маєш владу, то всі, хто її позбавлений, мусять тобі сліпо коритися, а ти безроздільно царювати. Та з владою як могутністю непросто впоратися без самовдосконалення. Інакше людина слабшає й шукає, нехай і творчої, проте компенсації її в помсті. Минуле, як та мара, постійно нависатиме. Утім, кривда не повинна перетворювати людину на жертву, яка без кінця леліє помсту, ніби вкрадливу насолоду.
Читайте також: Етика уявного
Шаап розкриває історичну трансформацію ресентименту. Так, декларація рівності прав і свобод була розрахована на відкритий для пізнання люд. Але для того, хто впевнений, що жодних зусиль для внутрішніх змін докладати не треба, високі ідеали переростають у претензії мати все й негайно. Революційна ейфорія без вимог до себе прагне порахунку. Було б лише бажання поквитатися, а неприятелі знайдуться. Це скидається на бунт заради бунту, тобто без інституційних змін. Ресентимент марксиста проявляється в біснуванні через знищення ворогів (аристократії, інтелігенції, селян), бо пригноблені — завжди праведні, а кривдники — підступні супостати. Расиста чи нациста лихоманить від ворога-єврея, який буцімто винен в усіх нещастях. Тому тільки фізичне очищення, з міркувань такої агресивної ідеології, може звільнити світ. Для радикала держава часто є колосальною перепоною, позаяк не забезпечує безхмарне існування. Впору згадати й популізм із дохідливим для кожного гаслом штибу «Зробимо нас величними знову!». «Нам» так тяжко, тому що є лихі «вони», які, як казав один президент-утікач, «заважають нам жити». Тому праведний гнів має стати невдоволенням усіх.
Може скластися враження, що наша розповідь про конформізм. Але ні! Зовсім не йдеться про те, щоб скоритися будь-якому насильству. Ресентимент відрізняється від захисту гідності. Він, як та спокуса помсти, що її несила позбутися. Як же важко тримати рівновагу, не перекладаючи геть усе на іншого, не плекати безперестану культ жертви та ще й до всього цього намагатися бути іронічним!