Зарозумілі невігласи, самовдоволені, боягузливі та, найголовніше, ненажерливі. Перелік звинувачень на адресу країн і людей, які 30 років ігнорували чисельні попередження про загрозливі задуми Росії щодо сусідів, є просто вбивчим.
Й історія, безумовно, суворо засудить за зневажливе ставлення до смертельної загрози, яку Путін становить для нашої демократії.
“Винні” – термін, що вигадали для тих, хто потурав нацистській Німеччині в 1930-х – варіюються від активістів ліво-радикалів, як Джордж Гелловей, до патріотичного типу, як Найджел Фарадж з ностальгійною прихильністю до позбавлених сантиментів залізних людей. Ленін назвав би і тих, і тих «корисними ідіотами».
Значна частина нашої професійної еліти теж заслуговує бути на лаві підсудних: вони багато років насолоджувалися прибутками, живучи на «Кевіар Експрес» [радянська компанія з постачання чорної ікри, що існувала з 1967 року – Ред.], потязі легкої наживи, яким керують злодії та гангстери. А багато інших винні в байдужості та наївності.
Напад Владіміра Путіна на сусідню Україну став шоком – надзвичайним струсом у переважно мирному світі, який ми в Європі сприймали за належне.
Однак здивуватися значить визнати, що прогледіли. Ми знову і знову зневажаємо суворими попередженнями про небезпеку, що постають перед нами, нашими союзниками й нашими цінностями. Ми наївно сприймали нашу свободу та безпеку за належне. Замість того, щоб прислухатися до послань, ми применшували важливість посланців.
Читайте також: Британська підтримка: у відповідь на «левиний рик»
Ціною самовдоволення для нас є невизначеність, високі ціни на продукти харчування і паливо, а також вартість більших витрат на оборону. За це платять і українці, але ще й своїм життям.
Чому ми не почули? Однією з причин було те, що ми так мало знали про країни, які виникли після розпаду Радянської імперії в 1989-1991 роках. Невігластво породжує зарозумілість.
Нашим пріоритетом було утримати при владі «хороших хлопців»: спочатку Міхаїла Горбачова, потім Бориса Єльцина. Ми порушили наші правила, дозволяючи відверті фальсифікації виборів і дике збагачення, аби не допустити до влади прихильників “жорсткого” курсу.
Наш поблажливий підхід до Росії був водночас неправильний і небезпечний. Бо ще в 1990-ті роки стало очевидно, що зло на підході.
Крах комуністичної системи приховав виживання імперіалістичного підходу зі значно глибшим корінням, що тягнеться від царської імперії.
Сучасна Росія зневажає сусідні країни. Їхній суверенітет обмежений, а незалежність – то відхилення. Війна Путіна в Україні ґрунтується на хибному переконанні, що ця держава є маріонеткою Заходу, якою керують наркозалежні нацисти.
У 1994 році президент Естонії Леннарт Мері, який у дитинстві пережив депортацію до Сибіру, на конференції в Гамбурзі висловив прозорливе попередження. Він нещадно розкритикував нахабне ставлення Росії до своїх сусідів, а також наївність і цинізм Заходу.
Лідер російської делегації встав і вийшов на знак протесту. Його звали Владімір Путін. Тоді ніхто не знав, що через п’ять років він стане лідером Росії.
Це мало стати тривожним дзвіночком. Колишній співробітник КДБ, який керує Росією, мав би викликати не меншу тривогу, ніж колишній офіцер гестапо, який би став у керма Німеччини. Прихід Путіна до влади відбувся на тлі масових убивств. Вибухи в багатоповерхвіках, під час яких загинуло понад 300 невинних росіян, створили атмосферу паніки.
Популярність Путіна, заснована на безжальній відповіді на нібито терористичні звірства, різко зросла. Але вибухи влаштувала сама влада. Ті, хто намагався їх розслідувати, загинули.
Я тоді працював закордонним кореспондентом у Москві. Було зрозуміло, що Путін — жахливий злодій, оточений злодіями.
Його правління призвело до утисків в країні й агресії за її межами. Але я зазнав величезного тиску з боку «хору прихильників»: іноземних банкірів, юристів і бухгалтерів, які робили гроші в Росії. Вони не хотіли, щоб неприязні новини зіпсували їхню вечірку.
У своїй книзі «Нова холодна війна» (2008) я звернув увагу на отруєння російського чиновника-втікача Алєксандра Літвінєнка в центрі Лондона (використання полонію, потужної радіоактивної речовини, поставило під загрозу сотні інших).
Я описав кібератаку Росії 2007 року на Естонію, вірного союзника Великобританії. Я перерахував багато видів використання енергії як зброї.
Читайте також: Die Welt: Пізнє прозріння Штайнмаєра
Я окреслив небезпеку того, як путінський режим маніпулятивно використовує історії, та як нахабне втручання у справи сусідніх країн. Я ще тоді попереджав про те, що на Грузію насувається війна, яка розпочалася лише за чотири місяці по виходу книги. Моїм центральним посилом було те, що прийняття Росією глобалізації збільшило її здатність загрожувати нам. Торгівля й інвестиції мають геополітичний ефект. Їх можна використовувати, щоб впливати і купувати владу.
Якби тоді ми знайшли шляхи відмови від російського газу, то не потрапили б у таку халепу. Натомість ми значно посилили нашу залежність.
Книга стала бестселером, її переклали 20 мовами. Мої друзі зі Східної Європи були в захваті: нарешті впливовий західний голос лунав в унісон з їхніми занепокоєннями.
Втім, реакція так званих «експертів» у Лондоні, Вашингтоні та інших західних столицях була глузливою. «Сієш паніку», – сказав колега. «Маячня», – сказав інший.
Як така слабка країна, як Росія, може становити загрозу значно більшим і багатшим країнам НАТО та Європейського Союзу?
Марно я намагався пояснити, що для Путіна найголовніше – прагнення владарювати. Він готовий до страждань, брехні й ризику. А ми ні. Йому подобається протистояння. Ми ж цього уникаємо.
Чим довше ми вагаємося, тим гірший підсумок. Так воно й сталося.
Уже йде на повну знищення України у гітлерівському стилі. Та найгірше попереду. Довіра до НАТО висить на волосинці. Якщо Путін переможе, наша безпека буде зруйнована. Якщо він програватиме, він стане загострювати конфлікт і, цілком імовірно, використає ядерний шантаж.
Я не пишаюся і не радію, що мої прогнози справдилися. Я радий, що розбещеність Путіна та його поплічників занесена в зал історичної ганьби. Сподіваюся, що майбутні покоління винесуть урок з політики умиротворення.
Але така освіта коштує нам жахливо дорого. Останніми тижнями я читаю зворушливі приватні вибачення від колишніх критиків, які визнають свої помилки. Найджел Фарадж, до його честі, публічно заявив, що помилявся, захоплюючись Путіним.
Однак справжня моральна розплата ще попереду. Ліваки, самопроголошені поборники аутсайдерів, повинні побачити в Путіні справжнє обличчя імперіалізму, який вони, за їхніми словами, так ненавидять.
Їм варто припинити чіплятися до жменьки ультраправих в Україні.
Їм варто позбутися порожнього морального порівняння, яке виправдовує агресію Путіна, коли вони звинувачують НАТО і ЄС у розширенні.
Вони, безперечно, мають зрозуміти, що агресія Путіна пояснює, чому країни колишньої радянської імперії так відчайдушно прагнуть приєднатися до західних організацій. Усередині вони насолоджуються певною безпекою. Зовні вони стають жертвою вовків.
Старомодним консерваторам варто відмовитися від лінивого ізоляціонізму, коли вони називають конфлікти на європейському континенті великодержавним тертям, які не обходять нас у Британії.
Такі ж країни, як Німеччина, чий безвідповідальний і шанобливий пацифізм маскує безпрецедентну жадібність до російського бізнесу, повинні нести величезну частку провини.
Зі свого боку, партія торі повинна із жахом дивитися на свою залежність від пожертв, які в кінцевому підсумку походять зі статків, зароблених у Росії. Ці гроші та гротескно лискучі відносини, які вони змащують, токсичні за своїм походженням і наслідками.
Так само повинні бути відповідальними такі фігури, як Джордж Осборн і Пітер Мендельсон, які гостювали на яхті Олега Дерипаски. Те, що жвавий бізнес цього російського магната призвів до його заборони в’їзду до США, ніяк не турбує цих стовпів нашого істеблішменту.
Наші панівні класи в піджаках у тонку смужку повинні відчувати ганьбу за свою роль тих, що дозволяють деяким з найогидніших людей у світі відмивати репутацію та гроші завдяки нашій фінансовій і правовій системі.
Адвокати, що спеціалізуються на наклепах, які так мстиво й нещадно намагалися закрити роти хоробрим журналістам-розслідувачам та активістам, мають зганьблено похилити голови.
Ці зрадники в костюмах мають пожертвувати українським гуманітарним і військовим фондам кожну копійку, зароблену служінням на грабіжницькій гульні російської еліти впродовж останніх тридцяти років.
Голодні та самотні українці б’ються проти сили, що переважає в чисельності й озброєнні, і гинуть за свободу – свою і нашу.
—————
«Винні» – книжка М. Фута, Ф. Оаена та П. Говарда, що вийшла 1940 року. У ній критикувалася британська політична еліта за неспроможність протидіяти агресивній політиці гітлерівської Німеччини.