Про це детально розповів французький науковець празького походження Жак Рупнік, який цього місяця читав щорічну лекцію Лешека Колаковського в Коледжі Святого Антонія Оксфордського університету. Лекції організовуються в межах проекту за підтримки Польського культурного інституту в Лондоні та Варшавського університету. 1988 року вийшла друком фундаментальна книжка Рупніка «Інша Європа» («The Other Europe»), де дослідник прогнозував крах комунізму й закликав західноєвропейців прокинутися й відмовитися від егоїстичного й зневажливого ставлення до другої половини континенту.
Читайте також: Пробоїни в стратегії оборони
Лекція Рупніка тривала 90 хвилин і називалася «Польща між європеїзмом і націоналізмом: національний виняток чи регіональна норма?». Підсумувати все сказане нелегко. Зупинюся на одній розмові, про яку розповів політолог. Знаменного літа 1991-го, коли оптимізм зашкалював, він спілкувався з польським письменником і дисидентом Адамом Міхніком. Останній — на той час герой, а нині одіозна особа для більшості польських консерваторів — сказав, що в Польщі може бути три різновиди фундаменталізму. Перший — етнонаціоналізм, згідно з яким будь-які згадки про дискримінацію чи переслідування замовчуються, бо становлять загрозу для національних інтересів. Другий — клерикалізм. Третій — політика на основі
морального абсолютизму, за якої до опонентів ставляться не як до тих, хто помиляється, а як до цілковитого зла.
Тоді застереження видавалися химерними, але тепер зрозуміло, що прогнози справджуються. Лихо починається з норм та інституцій, страждає свобода преси й зрештою доходить до культурних утисків, коли театри та музеї перетворюються на політичне поле бою. Наразі всі ці етапи відбулися лише в Угорщині. Однак Міхнік не згадав про ще одну проблему — вплив олігархів на політику.
По-перше, хоч би яка хвиля накочувалася на Центральну Європу, вона не затримується в одному регіоні та не обмежується згубною спадщиною кількох десятиліть під комуністичною владою. Нетерплячі, налаштовані проти еліти політичні сили призвели до перемоги Дональда Трампа, Brexit, політичного безладу в Австрії та несподіваних змін в Італії.
По-друге, ці сили аж ніяк не всемогутні. Вони перемагають, тому що традиційні партії (називати їх можна по-різному: центристські, помірковані чи мейнстримні) висувають слабких кандидатів та організовують неефективні передвиборчі кампанії. Партія «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качинським уперше здобула парламентську більшість 2015 року лише тому, що пощастило (лівій партії не вистачило трохи голосів, щоб увійти до парламенту). Політична сила Качинського виїжджає частково на обережній політичній діяльності, але здебільшого через розкол і неефективність опозиції.
По-третє, протест громадськості проти істеблішменту небезпідставний. Сучасні суспільні цінності, глобалізація й технології сприяють молоді, містянам, заможним, освіченим і мобільним прошаркам населення. Решта представників електорату почувається скривджено й покинуто. Лідери західних демократій не звернули на це уваги.
Читайте також: З реальності на екрани, і навпаки
У відповідь на одне із запитань, що пролунали після лекції, Рупнік наголосив: «Після падіння комунізму 1989-го західні демократії легковажно ставилися до проблем, які були очевидними ще тоді». Зі свого боку, колишні радянські республіки полишили свою історичну схильність до дисидентства й натомість обрали дуже недосконалу західну модель. У багатьох країнах на Сході й Заході після розпаду СРСР політичну владу й контроль над державними інституціями захопили політичні й економічні картелі.
Тепер виборці повстають проти самовдоволеної, владної та переважно корумпованої еліти. Щоправда, вони часто роблять це, голосуючи за партії й політиків, які нібито борються з істеблішментом, хоча насправді мало чим від нього відрізняються. Питається: навіщо? Та навряд чи варто звинувачувати виборців, у яких немає вибору.