З черговим напруженням через можливу ескалацію конфлікту з Росією в усіх регіонах України активувалися рухи, пов’язані з убезпеченням цивільних під час бойових дій. І в цьому сенсі, здавалося б, решта областей мали б спиратися на досвід Донеччини та Луганщини, які з 2014 року постали не перед гіпотетичною, а перед реальною загрозою: терористичними атаками, захопленням територій, обстрілами. Навіть якщо не торкатися теми організації опору чи територіальної оборони, їхній досвід захисту й порятунку цивільних корисний для всієї країни. Насамперед приклади хаотичної евакуації різних бюджетних закладів мали б указати на гостру потребу відпрацювати чіткі алгоритми дій по всій країні. Бо нерідко зволікання й відсутність вчасних наказів у 2014 році призводило не тільки до втрати важливих документів чи матеріальних цінностей, а й до трагічних наслідків: так, спроби вивезти вже з окупації вихованців геріатричного пансіонату одного з міст півночі Донеччини вартувало його керівниці тижнів полону.
Про одну з таких історій щодо трагічних поневірянь дітей і педагогів під час тимчасової окупації знає вся країна. Чиновники з міністерства кілька тижнів не могли видати наказ про евакуацію краматорського будинку дитини «Антошка» — бо не розуміли, якими документами це обумовити й куди та як усіх перевозити. Це тривало, аж доки вивозити дітей з окупованого міста, яке постійно обстрілювали, стало неможливо. Тоді до кордонів з Харківською областю під камерами пропагандистів вихованців «евакуювала» російська лікарка Єлизавєта Ґлінка, відома там як «Доктор Ліза». І тільки наполегливість персоналу та керівництва не дала «благодійниці» змоги вкрасти малюків і вивезти їх у Росію.
Читайте також: Бути готовими. Як планують захищати цивільне населення на Донбасі
Логічно було б припустити, що в прифронтових регіонах уже давно наявні чіткі плани й інструкції дій персоналу, місцевої влади та міністерств із цього приводу. І що там застосовують практику постійних спеціалізованих навчань, які доводили б дії колективів до автоматизму. Але тільки зараз, чи не вперше з 2016 року, чиновники різних рівнів знову заговорили на цю тему. Наприклад, нещодавно розповіли про розроблення мобільних додатків для альтернативної системи оповіщення населення. А згодом відзвітували, що в регіоні наявні плани евакуації людей, розроблені в обласній ДСНС. І тому дуже ймовірно, що такі плани мають вигляд узагальненої схеми або існують лише на папері в окремих владних кабінетах. Бо за сім років війни, на жаль, система на місцях майже не зазнала змін, вона досі перебуває на рівні ще радянських інструкцій і вимог 30-річної давнини: відповідальні на підприємствах роками пишуть звіти з техніки безпеки пересування сходами й рахують, скільки старезних протигазів лежить на складах. За словами керівника Краматорського будинку дитини Анатолія Романова, вони щорічно подають у міський Штаб захисту цивільного населення відомості, скільки автобусів їм потрібно для евакуації дітей і працівників. За ними закріплено автотранспортне підприємство, як і до війни, але алгоритму, що відповів би на болючі з його досвіду питання — куди, коли та на підставі якого документального підтвердження вивозити 85 вихованців і персонал у разі небезпеки — вони не отримували.
Керівники кількох медичних установ Донеччини, які в приватній бесіді погодилися прокоментувати стан поінформованості про систему цивільного захисту населення, запевняють: жодних централізованих схем дій медиків амбулаторій чи лікарень під час різних варіантів воєнного загострення їм не надавали. А вони як відповідальні особи хотіли б знати відповіді на питання, що, з їхнього досвіду, актуалізуються під час воєнного наступу чи загострення бойових дій.
Наприклад, на підставі яких статусів персонал має йти у військкомат чи залишатися за місцем роботи, у кого за потреби можна отримати засоби індивідуального захисту для медичних працівників (бронежилети, каски), якщо місце їхньої роботи стане довгостроково небезпечним, якими мають бути дії персоналу в разі ризику окупації населених пунктів. Та багато інших питань, що їх слід було б обговорити та з’ясувати не тільки напередодні чи під час надзвичайних подій, а взагалі вибудувати у зрозумілу систему з кількома варіантами алгоритмів. На тій простій підставі, що регіон постійно перебуває на території, де можливе масштабне ураження збройними силами ворога. І на місцях підтвердили, що більшість превентивних заходів, як-от підготування місць укриття, зберігання додаткового запасу води чи пального для генераторів, — зазвичай ініціатива знизу, бо жодними державними наказами це не врегульовано. «Як звичайна громадянка, не тільки як медичний працівник, можу лише здогадуватися, на які мої дії держава сподівається в разі загострення — ймовірно, такі плани є, але не зрозуміло, чому вони утаємничені навіть від тих, кого безпосередньо стосуються», — поділилася з Тижнем лікарка з півдня Донеччини.
Читайте також: Життя в окупації: «український наступ», омріяна зброя та продукти для «блокадників»
Така «втаємниченість» при нарочито миротворчій риториці — на жаль, буденність на прифронтових територіях. Присутність військових підрозділів унеможливлює спроби зробити цю тему остаточно табуйованою, але з трибун різного рівня вже традиційно воліють казати лише про «мирний Донбас» — про стадіони, парки, розважальні центри й шароварні фестивалі, а не про системи сповіщення чи масове навчання населення домедичної допомоги. Бо, мовляв, народ утомився від війни, тому таку риторику політики вважають програшною. Але важко вірити аргументам, що інформування суспільства про якісне підготовлення документів, сховищ, маршрутів, місць для ймовірної хвилі біженців викликало б паніку серед населення. Якщо це робити системно на території, де постійно наявний ризик загострення, то такі дії мали б, навпаки, заспокоїти людей. Проте, схоже, політична кон’юнктура диктує оминати «гострі теми», дражливі для неоднорідного електорату Сходу України. Тому дивно було б на передвиборчих перегонах сподіватися від кандидата на посаду міського голови, наприклад, обіцянки вкласти бюджетні кошти в ремонт вентиляцій у бомбосховищах, а від голів ВЦА, які є креатурами президента, про необхідність в особливому періоді повернути в комунальну власність ці приміщення хоча б у населених пунктах, наближених до лінії фронту.
Схоже, навіть роки війни не змусили позбутися тактики урочистого перерізування стрічок на «соціально помітних об’єктах», замість, можливо, менш популярного, але важливого процесу утримання сил цивільної оборони напоготові. Бо якщо дивитися ширше, то за кошти, які останнім часом витратили на будівництва, умовно, нових фонтанів, можна було б уже зробити окремий водогін для прифронтового Торецька, який досі отримує воду через окуповану Горлівку. Що саме по собі є величезною загрозою для фізичної безпеки сотень тисяч людей і предметом маніпуляцій з боку бойовиків. Або замість державного фінансування неоднозначних телеканалів для начебто реінтеграції та впливу на мешканців Сходу запланувати вчасно, а не на восьмому році війни, закупити системи масового оповіщення, які не працюють у кількох населених пунктах Донбасу.
Утім, варто зазначити, що за сім років на Донбасі матеріальна складова служб та установ таки істотно покращилася — рятувальники, правоохоронці, медики екстреної медицини й комунальні служби отримали багато нової техніки, яка може бути корисною й під час надзвичайних ситуацій. Але тільки зараз обласна влада Донеччини повідомляє про початок перевірки стану сховищ.
Якщо не намагатися просто закривати очі на проблеми, замінюючи продуктивне спілкування начебто заспокійливою риторикою, то можна побачити й шлях до їх розв’язання.