Нарешті ми тут. Українська Венеція – так прийнято називати Вилкове?
Походивши кладками, оглянувши єрики (місцева назва для маленьких каналів), мій супутник глибокодумно зауважує: «Це, звичайно, не Венеція, але ідея – та сама».
Аж ніяк не Венеція, – думаю я собі. Дивуюся, чому це поселення має статус міста, а не села. Що тут міського? Поліклініка, будинок культури? Кінотеатр «Горький» (стоїть занедбаною будівлею посеред міста)? Пам’ятники (святому Миколаєві, рибалці, Булату Окуджаві, який тут був і творив у 1962-му)? Салон краси – ось що міського у цьому місті. Плюс штукатурена будка – здається, що без вікон і без дверей, – із гордим написом «Дом художника». І бар «Венеція».
Читайте також: Бахмут: містична фортеця у міжчассі
Але якщо ідеєю Венеції вважати передусім воду, то у Вилковому ідея все ж таки та сама: вода, що підходить просто до будинків, кладки уздовж каналів, кладки-мости через єрики. Єрики виконують одразу кілька функцій: парковки для човнів, розділення між хатами, зрошування для городів і, нарешті, постачання мулу – ним слід змащувати хати, у каркасі яких – сухий очерет, – саме так тут колись будували й досі часом вдаються до такого методу: ці хати добре витримують повені, треба лише щороку перемащувати їх мулом.
Екскурсія тут не може бути пішою – лише на човні. Нашим водієм та гідом є Микола – серед іншого, він не без гордості про себе скаже, що належить одразу до всіх п’яти категорій населення, які лишились у нинішньому Вилковому: невдахи, п’яниці, літні люди, старовіри й екскурсоводи.
Як гід він іще багато чого розповість. Наприклад, про те, що тут на воді годі заблукати: завжди, коли пливеш проти течії – потрапиш у місто, а як за течією – то в Чорне море. Що п’яних чоловіків їхні жінки викидають у човен і пускають за течією – коли прокинеться, попливе додому проти течії, ще й по дорозі наловить риби.
Або ж про те, що в радянські часи у містечку було багато заводів, тому рибальство вважали значно менш вигідним заняттям (узимку та в час нересту – у червні-липні – риби немає взагалі). Хлопчикам-школярам казали, що як погано вчитимуться,стануть рибалками. Жінки, сварячись, одна одну ображали:
– Ти за війни спала з німцем!
– А ти з румуном!
– А твій чоловік – узагалі рибалка!
Проте з 1990-х, коли рибальство стало основним, бо ледь не єдиним (поряд із садівництвом), промислом краю, про деяких жінок стали казати: «Чого ж їй не жити добре, коли чоловік у неї –рибалка!»
Потім мені доведеться ділити розказане Миколою на два, уточнювати в інших мешканців, щоб зрозуміти, що є правдою, а що – міськими легендами. Наприклад, одна з побрехеньок – про те, що коли 1944 року один радянський полковник прибув сюди накреслити між Радянським Союзом та Румунією демаркаційну лінію, румуни напоїли його алкоголем, у результаті чого кордон було проведено по Старостамбульському судноплавному каналу – і старовіри, які тут жили споконвіку, були розділені на дві країни: СРСР (УРСР) і Румунію.
Вилкове відоме не лише своєю «венеціанськістю», себто водою, а й тим, що тут досі живуть старовіри, або старообрядці, – нащадки тих православних християн, які тікали сюди з різних земель Росії після церковної реформи патріарха Никона, з середини XVIIстоліття. (Наприкінці ж XVIII-го, коли Катерина Друга зруйнувала Запорозьку Січ, тут почали селитися й козаки – і досі у місцевості багато козацьких прізвищ.)
Читайте також: Київ. Шлях до свого міста
Микола показує старообрядську вервицю– лєстовку, схожу на ялинку, і розповідає, по скільки поклонів священик призначає йому бити за певні гріхи. Розповідає про те, що у старовірів мерців ховають із хрестом у ногах, а не в головах, – щоб можна було, лежачи, бачити Господа.
Він завозить нас до двору на Анкудиновому острові – одному з перших островів, де селилися старовіри. Багато сімей жили тут до 1969 року, аж доки велика повінь, спричинена техногенними факторами, не зруйнувала тутешніх хат – навіть збудовані за місцевим звичаєм, аж такої повені вони не витримали. Утім, і сьогодні на острові є садиби, і постійно живуть кілька сімей – у цьому місці, де досі немає електрики, газу й інших благ цивілізації. Ми виходимо, оглядаємо обійстя, зазираємо у вікна хати Миколиних покійних батьків – тут наш гід виріс. Він показує городину, що росте поверхами: на нижньому, ближче до води, – полуниця, на другому – виноград (сорт новак, який росте лише тут), на третьому – дерева: яблуні, алича, сливи, айва.
По дорозі назад на тому-таки Анкудиновому острові заводить до садиби свого кузена та його дружини, які займаються зеленим туризмом, себто приймають тут гостей. Ми знайомимось, оглядаємо садок, і я беру в них візитку.
Читайте також: Коростень. Колії, граніт і таємниці
До одеської маршрутки ще є час – щоб зазирнути на туристичну базу «Пелікан» і оглянути церкви. Одна, православна Московського патріархату, названа на честь святого Миколая. Дивлячись на її форму, на хрест, що виростає з півмісяця, я, перейнята переплетенням культур і релігій, вигадую собі, нібито це колись турки, що володіли краєм у XV-ХІХ століттях, закладали мечеть, але потім вона була перебудована в церкву. Утім, через півроку я дізнаюся, що церква зведена вже після вигнання турків, а розташування півмісяця внизу хреста є давньою, чи не з XIIстоліття, російською купольною традицією, що виростає з іще давніших часів і від інших народів – і щодо її походження є багато різних версій.
Інша церква, старовірів, – також названа на честь святого Миколая. Якщо зважити на те, що в місті є й пам’ятник святому Миколаю, а нашого гіда звати Миколою, то розумієш, що це ім’я і цей святий тут – у великій пошані, й недаремно, адже він є покровителем рибалок.
На туристичній базі «Пелікан» (пелікани – одні з мешканців вилківських островів, тільки нам їх побачити не вдалося)обідаю однією з тутешніх традиційних страв, а традиційним тут є все, що зготовано з дунайського оселедця. Їм його вареним і дивуюся тому, що вареним він може бути смачний.
Читайте також: Нецентровий Харків
Стоячи на містку над Дунаєм, згадую есей Юрія Андруховича «Як риби у воді. 29 річкових пісень», де він пише про те, що якогось разу його знайомі художники, ставши на міст однієї з центральноєвропейських столиць на Дунаї (Будапешт? Братислава? Белград? Відень?), вилили в річку суміш горілки зі свіжою кров’ю. Ідея в тому, що, ставши поживою для риб, ця криваво-горілчана суміш попливе дунайськими водами аж до Чорного моря. І там її упіймають чорноморські рибалки, а потім з’їсть хтось із місцевих. І таким чином Європа об’єднається в рибі.
Я згадую про це і думаю, що для більшості Вилкове– це місто на воді, місто старообрядців, місто майже без цивілізації, місто, застрягле в часах Російської імперіїXVII, XVIII, XIXстоліть…
Навряд чи це виправдано, але для мене Вилкове передусім – це місто Дунаю. І не просто Дунаю, а – Duna, Dunaj, Donau, Dunav, Dunărea. Як Будапешт, Братислава, Відень, Белград. До речі, князь Святослав хотів перенести столицю на Дунай – чи це випадково? (а чи випадково, що не переніс?)
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Я думаю про те, що Дунай єднає Європу і приєднує нас до Європи.Дивлюсь на води, що припливли до нас із Німеччини, Австрії, Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Болгарії, Румунії та інших країн, дивлюсь на води, які ось-ось впадуть у Чорне море. Думаю, про те, що різниці вже немає. Яка різниця, чи єднає нас Дунай із Європою, – якщо є багато інших речей, що єднають? Яка різниця – якщо сюди приїжджають іноземці, прибулі з-за західного кордону? Яка різниця – якщо з мого міста до більш-менш справжньої Європи – 70 кілометрів? А до однієї з європейських столиць, що стоїть на тому-таки Дунаї, – удвічі ближче, ніж до Вилкового?
Але я дивлюсь на Дунай – символ Центральної Європи, і мені стає радісно, що ця річка своїми хоча б трьома відсотками вод належить і нам, українцям.
Втім, сюди і звідси жахлива, геть не європейська дорога, і,поки доїдемо до повороту на Ізмаїл, нас підкидає і від цього нудить. Сумніваюся в тому, що колись стане сили й бажання приїхати сюди ще. Їдучи, кидаю оком на візитку родини з острова Анкудинова – за невелику плату тут можна мешкати, відпочивати, їсти місцеві, приготовані господинею, страви, подорожувати човном і дивитись на Дунай.
Кладу цю візитку так, щоб не загубити.