Жив собі композитор Чайковскій, писав симфонії, опери та балети. Потім помер, але балети й далі танцювали, опери – співали, симфонії – грали. Ще пізніше, через багато років, російський режисер Кірілл Сєрєбрєнніков вирішив зняти фільм про нього за сценарієм знаменитого драматурга Юрія Арабова. Але невдало потрапив у самісінький розпал дії новоухваленого закону про заборону пропаганди гомосексуалізму. Здавалося б, до чого тут Чайковскій? Тим, хто забув, що корифей музики був нетрадиційної сексуальної орієнтації, доведеться про це згадати: нинішня російська влада суворо пильнує морального здоров’я нації, щосили гримлячи в неї над вухом своїм камертоном. Міністр культури РФ Владімір Мєдінскій в одному з інтерв’ю недвозначно вказав на факт, що Чайковскій не був геєм, тож фільм треба знімати не про це, а про те, що він великий композитор. Народ, звісна річ, заповзявся порушену тему обговорювати, звертатися до листів композитора, в яких він висловлював ніжні почуття власному кучерові. Усе точнісінько, як із отією самою мавпою: «Нізащо у світі не думай про білу мавпу!». І більше ніхто вже й на гадку тобі не навертається.
Тисячі людей, які анітрохи не цікавилися сексуальною орієнтацією Чайковского, жваво нею перейнялися, тільки-но міністр указав митцям, у якому ключі їм створювати стрічку про генія музики.
Автори майбутнього фільму втомилися відбивати атаки журналістів і пояснювати, що якби не вони, медійники, то нікому не спало б на думку тривожити пам’ять автора «Лебединого озера». А міністр потер руки і взявся до боротьби з фальсифікацією історії в кіно. Для чого нацькував на ще одного відомого російського режисера Алєксандра Міндадзе зграю військових експертів, які забракували його сценарій. Мовляв, не до смаку нам щось головна сюжетна лінія, бо у фільмі йдеться про дружбу радянського та німецького інженерів у 1940-му. Хіба могли вони приятелювати, якщо того року в Берліна з Москвою було напруження у відносинах? Отже, так. Перенесете дію кінострічки на 10 років раніше – будуть вам державні кошти, а ні – то ні. Міндадзе, людина, яка вільно володіє езопівською мовою і знає ще з радянських часів, як розмовляти з цензорами, охоче погодився й міркує тепер, як би йому й гроші взяти, і їх у дурні пошити. Приблизно те саме, ймовірно, думає Кірілл Сєрєбрєнніков, який ані на секунду не піддав сумніву справжню орієнтацію композитора. Щоправда, в ній виявився не впевнений сценарист «Чайковского» Юрій Арабов, котрий зазначив це в інтерв’ю. І тут-таки прогресивна інтелігенція публічно звинуватила його в пособництві владі, в гомофобії та потаємних зв’язках із Мінкультури. Московсько-пітерські інтелектуали з гопницькою агресією заходилися шматувати опонентів. «Арабов падлюка!» – галасували одні. «Арабов молодець, усіх перехитрував!» – не вгавали інші. Так само потім репетували і про Міндадзе.
Задля справедливості незайве нагадати: Чайковскій був-таки гомосексуалістом, а відносини Німеччини з Росією в 1940 році бачилися навдивовижу добрими, хоч би як силкувалася нинішня влада РФ сором’язливо цей факт забути. І річ навіть не в тому, що міністр культури та його вірне оточення (хто на зарплаті, а хто за покликом душі) відверто брешуть, переконуючи в протилежному. Скріпивши серце, можна повірити, що вони щиро помиляються, але хіба ж це привід для втручання?
Головна помилка нинішньої «культурної» влади Росії – в переконанні, ніби культурою можна управляти. Чиновники абсолютно впевнені, що держава, яка дає гроші на кіно, має право наглядати за його творцями. І серйозно вважають, що кіномитці зобов’язані звітувати перед ними за свої художні устремління, роздуми й прорахунки. Вони називають культуру «отраслью» і намагаються взаємодіяти в ній так, як виконроб із п’яними робітниками.
А геї чи передвоєнні відносини Країни Рад із Третім Рейхом тут геть ні до чого. У тому сенсі, що держава в особі моральних камертонів (депутатів, всєволодів чапліних, борців із фальсифікаторами історії, міністрів культури та їхніх покровителів) проти гомосексуалістів нічого не має, а на діалог СРСР із Німеччиною перед Другою світовою їй і взагалі начхати. Російським можновладцям усе одно з ким воювати. Ворог знайдеться завжди, тут головне – знати мету, до якої крокуєш по трупах ворогів. А мета – це людина мисляча, яка читає, дивиться і слухає. З такими і слід боротися до останньої краплі крові, розділяючи й володарюючи, аби не об’єдналися. Варто сказати, що російська інтелігенція не проти: вона завжди ласо хапає приманки, від яких її потім так нудить, що тут уже не до влади.
Це називається терор. Найбанальніший терор із боку держави – стріляти в народ законами, розпорядженнями й наказами, від яких мислячі громадяни країни забиваються в нори або теревенять нісенітниці. Інші викурюють їх зі сховків і прив’язують до ганебного стовпа, щоб кожен перехожий міг плюнути. І найжахливішим породженням цензури є та готовність, із якою одна частина інтелігенції, втративши інтелігентський вигляд, обхаркує другу.