Це пов’язано не лише із зовнішніми загрозами та недоформованою національною ідеєю, а й значною мірою з відсутністю чіткого бачення магістрального напрямку розвитку країни, багатосотрічними проблемами геополітичної ідентифікації та орієнтації. Брак консенсусу серед еліти та різкий економічний спад посилюють невизначеність.
Нового тут мало. Туманні ідеї незалежності й суверенітету, роздрай еліт характеризують спроби сформувати українську державність ще з XVII століття, якщо не раніше. Апетити сусідів не сприяли тоді, не сприяють і тепер.
Сподіватимемося, що 2010 рік стане переламним на цьому багатосотрічному шляху й новообраному президентові країни вдасться нормалізувати і внутрішню, і зовнішню політику. Це буде непросто.
На жаль, за свій президентський термін Віктор Ющенко не зміг досягнути багато з того, чого від нього очікували після Помаранчевої революції, попри величезний запас доброї волі від європейців, а особливо від адміністрації Джорджа Буша.
По-перше, допустивши розгул корупції, адміністрація Ющенка підірвала резервуар довіри тих, хто цю революцію робив. База політичної підтримки демократичних сил стиснулася.
По-друге, Україна не отримала Плану дій щодо членства в НАТО. Тут постаралися і росіяни, і їхні європейські друзі: німці, італійці, французи.
По-третє, опір членству України в Євросоюзі тільки посилився, бо будь-яке розширення дороге, проблематичне і створює прецедент для вступу Туреччини до ЄС, а це – вибухова тема. Уряд не вживав достатньо реформаторсько-законодавчих заходів, щоби поставити Україну на рейки планомірного приєднання до ЄС.
По-четверте, Ющенкові не вдалося гарантувати енергетичну безпеку своєї країни за рахунок диверсифікації джерел енергії загалом і газу зокрема.
Перемога Тимошенко зможе змінити цю динаміку. Юлія Володимирівна вже продемонструвала свої здібності за столом переговорів – з огляду на її великий досвід у цій сфері вона, можливо, матиме успіх там, де її попередник зазнав невдачі. Але багато залежатиме від успіхів (або невдач) на внутрішньому фронті.
Подолання наслідків економічної кризи – це, мабуть, головний виклик для майбутнього президента України. Становище Тимошенко погіршує негативний настрій у суспільстві, спричинений економічним спадом, що випав на долю її уряду. Країна увійшла в кризу восени 2008 року, коли знизився попит на сталь і було урізано доступ до іноземних кредитів.
Падіння ВВП в 2009-му може становити 15%. Кредитні надходження від МВФ було призупинено через невиконання Україною своїх зобов’язань. Київ ледве нашкрябує гроші на обов’язкові виплати, зокрема щомісячні рахунки за газ, тому Європа побоюється, що проблеми з постачанням газу повторяться. Брак грошей поглиблює корупція.
Сьогоднішній фаворит перегонів Віктор Янукович у більшості розвинених країн утратив би будь-яку довіру після зловживань і фальсифікацій під час його виборчої кампанії 2004-го.
Але він залишився на політичній арені, зберіг контроль над своєю електоральною базою і з допомогою західних піарників модернізував власний імідж. Багато бізнесменів вважають його передбачуванішим лідером, аніж Тимошенко, враховуючи її популістські тенденції та інтервенціоністський підхід до економіки (наприклад, пропозиції щодо державного контролю за цінами на продовольчі товари, спроби реприватизації тощо).
У кризові періоди виборчі козирі зазвичай перебувають у руках опозиції, тобто Януковича. Цікаво, що останній традиційно грав на проросійських настроях частини населення. Але сьогодні карту конструктивної співпраці з Москвою перехопила і вдало розігрує Юлія Тимошенко – вона таким чином знаходить підтримку поміж електорату, який раніше був недоступний для помаранчевих сил. Водночас у Росії розуміють, що Янукович не гратиме автоматично в інтересах Москви та російського бізнесу.
Отже, Тимошенко може бути змушена розтопити кригу українсько-російських відносин. Вона також потихеньку відійшла від ідей активного зближення з НАТО. Тема членства України в Альянсі – відомий камінь спотикання. Лише третина населення України підтримує членство у НАТО. Однак зближення з Альянсом є одним із необхідних інгредієнтів для того, щоб мати підтримку Заходу з багатьох важливих питань.
Юлія Тимошенко – єдина з ключових кандидатів із чіткою проєвропейською позицією. Її підхід до євроінтеграції цілком виправданий: проведення в Україні реформ, потрібних для полегшення євроатлантичної інтеграції, йде на користь країні, на відміну від традиційного очікування сигналу про майбутнє членство.
За послідовного і системного підходу до реформування економіки та законодавчої бази відповідно до моделі Євросоюзу Україна може досягти потрібного для членства в ЄС рівня років за десять. Однак у будь-якому разі вона матиме величезну внутрішню користь від подальших демократичних і ринкових реформ та співпраці в межах європейської програми «Східне партнерство».
Це зміцнить і національну ідентичність України як європейської держави. За результатами соціологічного опитування, проведеного Центром економічних і політичних досліджень імені Разумкова, тільки 52% українців проголосували б за незалежність країни, якби референдум відбувся у серпні 2009 року. Доречно нагадати, що в грудні 1991-го незалежність України підтримали 90,3% її громадян. А нещодавнє опитування фонду PEW, присвячене 20-річчю падіння Берлінського муру, засвідчило, що 2009-го тільки 30% українців схвалювали перехід до демократії, на відміну від 72% у 1991-му.
Проте, на жаль, через 20 років після зруйнування Берлінського муру Захід дедалі байдужіший до Києва, а Москва відчуває все більшу свободу дій. Росія досі не згодна з розстановкою геополітичних сил на пострадянському просторі. Свідченням цього є декларації Кремля про захист «співвітчизників» за кордоном, спрощення процедури відсилки російських військ за кордон (без санкції парламенту, лише з волі президента), консолідація контролю над Абхазією та Південною Осетією.
Саме поняття незалежності України постійно ставить під питання і російське керівництво. Наприклад, у відомій розмові між Владіміром Путіним та Джорджем Бушем у Бухаресті на саміті НАТО. Ще гірша ситуація у ЗМІ, особливо в інтернеті, а також на рівні масової культури. Доходить до насмішок та знущань над мовою, народом, українською ідеєю у пресі, театрі, кіно. Якось не по-братськи це…
Головна зброя Росії – блакитне паливо. Український промисловий комплекс дуже енергомісткий і неефективний. Наприклад, якби Україна була енергоефективною на рівні Словаччини, то їй зовсім не потрібно було б імпортувати газ. А власне виробництво уранового палива для атомних реакторів теж знизило б іноземну залежність та підвищило б енергобезпеку.
Головний же козир України – її положення як ключової транзитної держави при транспортуванні енергоносіїв від виробників у Росії та Центральній Азії до споживачів у Європі. Приблизно 80% російського газового імпорту в Європі – близько 120 млрд м3 на рік – проходить через українські газопроводи, збудовані ще за Радянського Союзу. Своєю чергою, Газпром отримує близько двох третин своїх доходів від газу, що транспортується через українські труби.
Росія вже давно дотримується стратегії консолідації контролю над основними трубопроводами. Утім, якщо Україна не зможе своєчасно оплачувати рахунки за газ, шанс втратити газотранспортну систему «Нафтогазу України» на користь Москви збільшиться. Для України втрата трубопровідної мережі стала б великою геополітичною поразкою.
У результаті останньої зустрічі Владіміра Путіна з Юлією Тимошенко в листопаді російський прем’єр зголосився переглянути січневу (2009 року) двосторонню угоду про закупівлю та транзит газу. Як жест у бік Юлії Володимирівни Москва погодилася платити на 60% більше за транзит газу і відмовитися від значних штрафів за споживання меншого обсягу газу, ніж передбачено в угоді. Крім того, Путін зазначив, що в процесі роботи з урядом Тимошенко російсько-українські відносини стали міцнішими і стабільнішими. Проте цілком очевидно, що Росія не припинила своїх спроб використати енергію як геополітичну зброю. А Європа, зокрема Україна, стала особливо вразливою, намагання ж диверсифікувати джерела постачання енергії поки що безрезультатні.
Газпром почав підвищувати ціни на газ з моменту обрання Віктора Ющенка президентом як покарання за його прозахідну орієнтацію. Деякі американські та національно орієнтовані українські експерти вважають газову цінову війну прямою економічною війною проти української незалежності. Перекривши газ, Росія позбавляє Україну надходжень від транзиту і підриває її репутацію надійної транзитної держави. Та якби Україна платила ринкові ціни (паралельно знизивши споживання енергії), важелі впливу Москви послабилися б.
Енергетичний сектор України страждає від корупції, а рахунки сплачують українці та європейці. Український державний ПЕК практично такий самий непрозорий, як і російський, тільки виробляє набагато менше власних енергоносіїв.
Ще один виклик незалежності може йти від ситуації в Криму. Російські паспорти роздають мешканцям Севастополя. Президент Мєдвєдєв заявив у серпні минулого року, що Росія захищатиме життя й гідність російських громадян, хоч би де вони перебуватимуть. Гучніше лунають голоси таких політиків-експансіоністів, як, наприклад, мер Москви Юрій Лужков і член Державної думи Константін Затулін. Ми вже бачили «захист співвітчизників» у Південній Осетії (близько 90% жителів Південної Осетії свого часу отримали російські паспорти). А багато російськомовних кримчан сплять і бачать приєднання Криму до Росії.
Сьогодні перед наступним президентом постають серйозні виклики: перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі після закінчення терміну дії чинної угоди в 2017 році; доля багатого на нафту, газ та навіть гідрати метану шельфу Чорного моря; мовна та інформаційна політика.
Новому українському лідерові не позаздриш. Крім економічних справ, їй/йому потрібно сконцентруватися на консолідації народу України навколо сучасної та прогресивної національної ідеї, що не лише звернена у минуле, а й веде в майбутнє. Слід визначитися з моделлю сучасного національного будівництва – ліберальною, інтеграційною (inclusive).
Така модель західноєвропейського зразка веде у майбутнє, до інтеграції в Європу та світ. А націоналістична й виключна модель, характерна для кінця ХІХ – I половини ХХ століття, – до ізоляції, глухого кута розвитку.
Не менш важливим є й те, що світ має бачити в Україні сучасну державу на шляху до успішної європейської та світової інтеграції. Тільки скоординована інформаційна кампанія у США та Європі зможе відновити той кредит довіри, що був 2005 року. Така кампанія має бути спрямована на розвиток нового іміджу, пояснення починань нового президента, пояснення світові економічного й зовнішньополітичного ренесансу України.
Відповіді на ці виклики I половини ХХІ століття і вибір подальшого шляху розвитку залежать від волі народу України, еліти й лідерів, їхньої здатності побачити й здійснити внутрішні та зовнішньополітичні починання для процвітання та безпеки країни.