«Останнім невирішеним історичним конфліктом поляків» назвав Волинську трагедію 1943–1944 років міжнародний оглядач польського видання «Gość niedzielny» Анджей Ґраєвський. Мовляв, усі непорозуміння між сусідами Польща вже владнала: за формою «пробачаємо та просимо пробачення» помирилися із німцями; побачили схиленого Путіна в меморіалі в Катині; провели суспільну дискусію щодо участі поляків у єврейських погромах під час війни (хоч формально жодних нормативних актів з цього влада не схвалювала); зі словаками взагалі не мали проблем; а у Чехії самі би мали перепросити за окуповане 1938 року Заолжя, допомагаючи Гітлеру, але Чехії до вибачень чомусь байдуже. Лишаються українці з Волинню. Від них конче треба почути нові вибачення, – як написала у «Фейсбуку» діячка українського Центру досліджень визвольного руху Ярина Ясиневич, «зараз позиція поляків – ви мусите вибачатися щоразу, коли річниця, коли змінилося керівництво держави, врешті, коли полякам хочеться…»
Згаданий доктор Ґраєвський є членом Польсько-Українського форуму партнерства, який об’єднує моральних авторитетів, громадських діячів, політологів, журналістів, що цікавляться відносинами між нашими країнами та народами. На останньому його засіданні, що відбулося 27 лютого у Варшаві, було порушено тему цьогорічних заходів з ушанування жертв Волині. Себто не тема вшанування цих жертв самим форумом, а те, як бути із відзначеннями, що конструктивного можна винести на обговорення суспільств та влади. Що ж, якщо судити з висловлених думок, шанс на конструктив є. Принаймні були почуті аргументи з обох боків, навіть попри те, що нерідко вони викликали подив.
Так, репліка співголови форуму, євродепутата Павла Залевського про те, що поляки їхали підтримати Помаранчеву революцію з гордо піднятою головою, «бо ще в 1990-му році Сенат засудив акцію «Вісла»», свідчить радше про переважання високих слів над реальністю. Акція «Вісла» як внутріпольська депортація українців 1947 року є, до слова, ще одним аргументом, яким у Польщі люблять оперувати з приводу власної «розрахованості» в історії. Але, на Бога! Жертви акції «Вісла» та їхні нащадки живуть у Польщі, це польські громадяни української національності. От перед ними, а не Україною треба просити вибачень. Окрім того, по акції «Вісла» депортовано 150 тис. осіб, тоді як силами Війська Польського (дві дивізії піхоти) та НКВД перед нею, в 1944–1946 роках було депортовано 488 тис. осіб. Чи хтось у Польщі підозрює про їхнє, та їхніх дітей та внуків існування?
Щодо польсько-українського конфлікту на Волині та у Східній Галичині постійно коливається кількість жертв. Якщо у найбільш знаного дослідника цієї проблеми у Польщі Ґжеґожа Мотики раніше можна було побачити цифру в 60 тис. загиблих, то на форумі професор озвучив уже 100 тис. загиблих поляків і 20 тис. загиблих українців (останні переважно на нинішній польській території). На це йому львівський історик Богдан Гудь резонно зауважив, мовляв, чи ті вбиті 20 тис. українців страждали менше, натякаючи, що вшанування жертв має бути передусім спільним актом, а не одностороннім.
Щонайменше троє учасників дискусії з польської сторони намагалися довести українцям, що слово «людобуйство» (пол. ludobójstwo), що вживається на окреслення Волинської трагедії, не відповідає терміну геноцид, не має «юридично-політичних наслідків», а лишень називає реальність «великого злочину». До цього в Україні саме як геноцид його й перекладали. Якщо закинути слово ludobójstwo в польський ґуґл, першим результатом стане ludobójstwo вірмен у Туреччині, другим – ludobójstwo в Руанді, потім просто ludobójstwo, а за ним ludobójstwo УПА щодо польського населення. Не геноцид? Навіщо цей цирк? Щоб записати у відозві Сейму в липні ludobójstwo, заспокоїти електоральні настрої поляків, а ви, українці, як хочете, так і перекладайте! Для самої польської еліти є натомість образливим уживання щодо Волинської трагедії вислову «волинські події», принаймні так висловився нинішній голова Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Кунерт.
Якщо УПА вдалася до геноциду, давайте про це говорити. І не лише з поляками. Але після того, коли УПА буде повноцінно визнано державою Україна, нинішньою владою як силу, котра боролася за незалежність і гідна стояти поруч з ветеранами Червоної армії. Бо в тій же Польщі склалося враження, що УПА лише тим і займалася, що різала дерев’яними пилками поляків на Волині. А 400 тис. осіб з сімей «бандпосібників» просто так собі поїхали в Сибір з туристичною метою. Якщо зараз, улітку, з боку правлячої сили, котра має більшість в парламенті і може схвалити потрібне Януковичу рішення, буде написано лишень, що Україна схиляє голови перед жертвами українських націоналістів, без уточнення, що цього злочину допустилися сили, котрі представляли уярмлений народ, котрі були далеко не єдиними такими в тому вихрові подій (маю на увазі етнічні чистки в інших регіонах Європи), що ними керувала панівна ідеологія інтегрального націоналізму, характерного тій добі і не лише українцям, то дістанемо кілька проблем.
По-перше, влада наразиться на гнів ультраправих, що, зрештою, буде як їй, так і Польщі на руку. Не на руку це буде ультраправим, тож нехай вони думають вже, як вийти із цієї ситуації. По-друге, УПА в підручниках з історії може перетворитися на «українсько-німецьких посіпак», яку, власне, роль вона й виконувала за радянської доби. По-третє, думка Вадима Колесніченка та йому подібних може стати домінуючою. Причому частина населення вважатиме, що вона нав’язана поляками. А чи це їм потрібно? Я б радив їм також серйозно подумати. Як сказав Богдан Гудь у Варшаві, «наша історична наука вже виросла зі штанців». Питання, чи історики цієї теми, яких, зрештою, не так багато, знайдуть сили на власну позицію, котру влада зможе почути й гідно переживе липень 2013 року, на який припадуть основні заходи з ушанування пам’яті жертв конфлікту. Позицію, в якій не буде як ховання голови в пісок, так і відвертого догоджання.