Це одна з найнагальніших проблем сучасної України – молодь, за поодинокими винятками, не включена в процес управління суспільством. Якщо на Заході людина вже у 25–30 років вважається цілком готовою до топ-посад та топ-відповідальності, то в нас і в 40 дивляться з підозрою, мовляв, а чи не замолодий. В українському суспільстві створений такий собі непроникний корок із геронтократів, що не дають дороги молоді, яка від цього деградує й втрачає природне бажання брати на себе відповідальність за свою долю та долю країни. І головне – її просто стає менше, бо найкращі виїжджають або дуже швидко перетворюються на ментально старих. Це вже не кажучи про проблеми з народжуваністю, тобто суто математичною кількістю молодих людей у суспільстві. Україні загрожує криза старіння, яка і є основною перепоною на шляху швидких та рішучих змін.
ЗАМКНЕНЕ КОЛО
Українське суспільство не є молодим – це вже, мабуть, ні для кого не новина. Але конкретні цифри насторожують ще більше. Так, за статистикою, тільки за останні 10 років частка молоді знизилася з 22% до менш як 20% (за даними Міністерства молоді та спорту). За всіма прогнозами, темпи падіння трохи сповільняться за кілька років через входження в доросле життя покоління бебі-буму середини 2000-х. Але далі буде знову яма першої половини 2010-х, коли показник народжуваності різко зменшився як через фінансові складнощі, так і через загальну зневіру суспільства в можливості позитивних змін.
Читайте також: Новий фундамент. Економічні та інші аспекти перетворення молодого покоління на основу нової держави
Усе це відбувається і з об’єктивних причин, а саме через старіння суспільства, і через постійний відплив саме молодого та працездатного населення з країни. Тому, коли ми говоримо про необхідність швидких змін і про те, чому їх немає, слід чітко розуміти, що такі зміни може і здатна здійснити тільки в буквальному сенсі молодь. Зрозуміло, це не означає, що люди зрілого віку не можуть включатися в реформаторську діяльність чи не бути в ній ефективними. Однак якщо частка старшого покоління у владі наразі абсолютно переважає частку молоді, можна не дивуватися дуже низькому темпові змін в Україні.
Як визначає українське законодавство, молодь – це громадяни віком від 14 до 35 років. Згідно з усіма опитуваннями найбільшими проблемами вони вважають працевлаштування, отримання власного житла та здобуття якісної освіти. Здавалося б, нічого дивного: кого не цікавить власне майбутнє, що за великим рахунком і визначається цими трьома факторами.
Але це коли не знати статистики. За даними Держстату, понад 19% українців віком від 15 до 24 років ніде не навчаються і не працюють. А реальні цифри, за оцінками експертів, набагато більші й свідчать про те, що понад чверть української молоді підвішена в повітрі. Це, своєю чергою, означає, що вони досить швидко втрачають усі принади, які має молодість: рішучість, готовність до змін і, зрештою, працю на загальносуспільну користь.
Якщо говорити ще простіше, коли молода людина позбавляється всіх соціально-економічних передумов бути молодою і поводитися відповідно, тобто активно, вона починає діяти як стара: ні до чого не прагне, не воліє щось міняти, схильна шукати легкі та швидкі рішення в усіх життєвих ситуаціях. Виходить неприємне причинно-наслідкове замкнене коло, коли біологічне старіння суспільства, що підживлюється соціально-економічними негараздами, впливає на ментальне старіння. Це посилює соціально-економічну скруту, яка відбиває бажання мати дітей. Вирватися з того всього допоможе тільки допуск молоді до процесів управління суспільством, що дасть змогу повернути відповідальність і бажання рухатися вперед.
НА МАЙДАН ЗА ПРАЦЮ
Варто розуміти, що в олігархічно-люмпенській соціально-економічній структурі українського суспільства, де фаховість як така не є цінністю в процесі добору персоналу, який зазвичай ґрунтується на принципах кумівства, саме молодь потерпає найбільше. Фактично кар’єрні ліфти для молодої людини в Україні працюють тільки тоді, коли ти син, родич або добрий знайомий людини, що має певний статус і важелі впливу. Ну як тут не згадати про стереотипи щодо «молодих і гарячих», які не вміють ефективно працювати, що базуються ще на традиціоналістичних кліше «поваги до старших». Так, українське суспільство й досі живе в полоні давніх уявлень, які характерні для аграрної країни з її повагою до авторитету батьків, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей. У сучасному мінливому світі ця традиція проявляється в недовірі до молоді в кадровій політиці, що є вкрай негативним фактором.
Читайте також: Люстрація по-махновськи
У приватному секторі економіки, особливо в компаніях іноземного походження або тих, які постійно мають справу із закордонними партнерами, ставлення до молоді більш дружнє. Проте якщо ми говоримо про державне управління чи соціальну сферу, себто медицину та освіту, то тут просто авгієві стайні людей старшого віку, які абсолютно не бажають втрачати обіймані ними посади. І вони стали могутньою перепоною на шляху молоді. Звичайно, невеликі офіційні заробітки теж відвертають її від згаданих сфер, але головну роль відіграє саме брак будь-яких реальних кар’єрних ліфтів. За останній рік ситуація тут змінилася зовсім трохи, та й то лише в центральних органах влади. У регіонах, як і раніше, спостерігається засилля геронтократів.
А ще над нами й досі тяжіє радянська звичка до кадрової геронтократії. Найяскравіший її прояв – абсолютно всі «вожді СРСР», за винятком останнього, Ґорбачова, який пішов у відставку в 61 рік, покидали посаду в глибоко старому віці або, що траплялося частіше, вмирали на посаді. Відповідно маємо ситуацію майже цілковитої відсутності соціальної мобільності для нового покоління.
На все це нашаровується ще й загальносвітова тенденція зростання безробіття серед молоді. За статистикою Міжнародної організації праці, кожен десятий у світі віком до 24 років не має роботи. Зазначена тенденція простежується від економічної кризи 2008-го. Експерти вже назвали це явище бомбою сповільненої дії, а самих молодих людей, які не можуть знайти роботу, – «втраченим поколінням». Найгірша ситуація в країнах ЄС, де через безробіття молодь стає головною рушійною силою різноманітних масових протестів. Якраз подібний сценарій був в Україні.
Саме так звані креакли (від англ. creative class), в абсолютній більшості люди до 35 років, стали поряд із класичним середнім класом головною рушійною силою Революції гідності.
Читайте також: Заспокійлива соціологія
У тому, наскільки відчайдушно передовсім студенти вийшли з перших годин протестів на площі країни, простежується не тільки й не стільки бажання євроінтеграції, як розуміння того, що лишень цей вектор, тобто реформи й зміни, дадуть хоч якийсь шанс у житті в рідній країні. Молодь спинним мозком відчула: якщо Україна остаточно втратить європерспективу, тобто законсервується під владою 40–50-річного покоління так званих комсомольців 1980-х, якими є майже всі без винятку представники нинішньої правлячої еліти, незважаючи на партійну належність, тоді, що називається, можна «зливати воду». Це багато в чому нагадує обставини так званого молодіжного бунту кінця 1960-х, коли чимала кількість освіченої молоді через економічну кризу в тодішній Європі та сповільнення зростання в США не могла знайти собі належне робоче місце, тому стала каталізатором різноманітних протестних політичних рухів. Тоді вона, відчуваючи безвихідь, часто доходила навіть до відвертого терору й ставала авангардом терористичних угруповань на кшталт RAF у Німеччині.
Звичайно, величезна кількість молоді на Майдані має й набагато прагматичніше пояснення – вона взагалі схильна до радикалізму та рішучих дій. Однак дані соціологічних досліджень стверджують, що майже вся українська молодь, хіба що з поправкою на аномальні Крим та Донбас, позитивно оцінила події революції 2014 року й підтримує її досі. Бо багато в чому це було повстання нового покоління проти системи геронтократії, яка не давала їй найменшого шансу на нормальний розвиток.