Зараз Франк працює над новим музичним проектом «Атлантида». Під час інтерв’ю Тиждень пересвідчився, що друковані рядки не в змозі передати весь вир емоцій та почуттів, який створює довкола себе цей виконавець, навіть коли перебуває поза сценою.
Раніше мені було складно приїжджати до України. Я постійно потрапляв у якісь халепи. Наприклад, зупиняли даішники, вимагали хабарі, нерідко ображали, коли дізнавалися, що я іноземець. До мене на вулицях постійно чіплялися всі «фріки», алкоголіки, навіть бабусі в метро лаялися. Але як тільки звільнив свій мозок від усіх своїх західних стереотипів і негативу, все змінилося як за помахом чарівної палички. Тож тепер постійно б’ю себе по голові й кажу: «Не будь параноїком».
Київ – один із найбільших духовних центрів світу. Тут виразно відчувається, що саме звідси бере початок уся слов’янська, східноєвропейська культура. Взагалі українці – особливий народ, у вас є щось міфічне в гарному сенсі. Звичайно, нині в Україні, та й у цілому в світі, бардак, тому в усіх просто бракує часу це осягнути. Натомість Москва – один величезний торговельний центр або ярмарок як Лас-Вегас чи Дубаї.
Бути музикантом в Україні не набагато складніше, ніж у Великій Британії, адже життя всюди б’є тебе по пиці. Коли я розповідав там про наші успіхи з Esthetic Education в Україні, а вони із суто комерційного погляду вельми скромні, то в більшості тамтешніх музикантів текли слинки від заздрощів. Через шалену конкуренцію переважна частина англійських музикантів працюють офіціантами і за все життя мають чотири-п’ять концертів. Там усе також дуже складно, хоча й проблеми інші.
Українські артисти неуспішні на Заході, бо не вміють працювати в умовах розвиненої конкуренції. Там кожна людина творчої професії знає, що буде цікава лише доти, доки зростає, щойно ж зупиниться – все, миттю вчорашні заслуги вже не будуть нічого варті. Візьмімо для порівняння феномен популярності Алли Пуґачовой у пострадянських країнах: найкращі свої пісні, якими я й досі надихаюся, вона написала ще в 1980-ті, але цього в тутешніх умовах вистачить назавжди. Натомість Роберт Плант (фронтмен легендарного гурту Led Zeppelin. – Ред.), який був богом музики, ним залишається й досі, бо постійно творить, тримає себе у творчому тонусі, незважаючи на те що йому вже скоро 70.
В Україні величезний дефіцит хорошого піару. Люди і держава просто не знають, як потрібно себе подавати. Зараз кожна країна, навіть світовий лідер США, вкладає гігантські кошти в те, щоб усі почули: «У нас цікаво, приїжджайте до нас». Але чомусь ніде не знайдеш такого про Україну, хоча вам є що показати світу.
Я звик працювати паралельно в багатьох сферах: як режисер, музикант, письменник, фотограф, продюсер. І всюди почуваюся як риба у воді, ось тільки часу бракує – прикро, що в мене не п’ять життів. Єдине місце на світі, де мені погано, – це бізнес-офіс, жорсткий і цинічний.
Виріс у родині фотографів. Мій дядько – без перебільшення геніальний фотограф Анрі Картьє-Бресон, а тітка – не менш відомий фотограф Мартіна Франк, його дружина. І ось коли мені було 18 років і я почав активно знімати, Мартіна вирішила показати мої роботи чоловікові. Той подивися і заявив, що це повний кошмар і «відстій». Потім ще й порадив узагалі забути про фотографію. Дуже вдячний йому за критику, бо зрештою я зміг стати класним фотографом. Взагалі, якщо ти хочеш чогось досягти, не можна себе вважати ні генієм, ні бездарою. Варто просто бути максимально легким і природним, як собака чи кіт, що не задумується над тим, чому він такий. Так і з будь-якою творчою професією: треба розчинятися в цьому, просто бути.
Сцена – це як шаманство. Ти маєш бути там зовсім не таким, як у житті, переходити в іншу реальність, відчувати свій колектив, знати, що хочеш сказати, і постійно завойовувати слухачів. Це як бокс – підтанцьовуєш і завдаєш удари в серце. Мабуть, найкраще те робити вмів Фредді Мерк’юрі. І найважливіше – завжди пам’ятати, що публіка будь-де найкраща. Один мій товариш, німецький режисер, сказав корисну річ: «Луї, якщо ти з кимось розмовляєш і думаєш, що він дурень, ти сам дурень». Так і є: з будь-якої людини і публіки можна витягнути золото.
Усі талановиті. Усі від початку, при народженні, не гірші від Пікассо і в теорії можуть навчитися будь-чого, допоки не вмикається промивання мозку суспільними стереотипами. Людині кажуть «ні», «погано», «так не можна», «ти ніщо», «стоп» тощо – і вона починає обмежувати свої безмірні здатності певними соціальними рамками. Й це породжує подвійну шизофренію: одна половина людства починає займатися самоприниженням, постійно кажучи собі «я поганий», а друга, навпаки, намагається максимально випинати своє «я», щоб довести «крутизну» перед усім світом. Саме тому треба бути як маленька дитина – відкритим до всього.
Головне не те, чим ти займаєшся, а те, що намагаєшся сказати. Важливі твоя особиста позиція, бачення, бажання цим поділитися. Зараз уже не має значення, звідки ти, яка в тебе освіта і скільки грошей у твоїх батьків. Навіть народжений у найглухішому селі, якщо ти справді відкриття, тебе неодмінно помітять.
Сучасному світу бракує відповідальності. Приміром, якось барабанщик Radiohead сказав мені, що вони й досі грають тільки заради публіки. В них усього вже задосить: і грошей, і слави, але відчувають, що мільйони людей у всьому світі люблять їх і чекають, тож не мають права зрадити фанів. Це те, чого бракує політикам, хіба що окрім Барака Обами, – лишень погляньте, як він схуд і постарішав останнім часом через те, що ніколи не боявся брати на себе відповідальність. До того ж сучасні комп’ютерні технології дали нечувані раніше можливості для розвитку творчої особистості. Тепер людина, не підводячись із крісла, може і малювати, і займатися фільмами, музикою – будь-чим, обмежень, окрім неї самої, немає жодних. Однак мало хто здатен мати позицію і брати відповідальність на себе за те, що він робить. Особисто моя відповідальність – це музичний проект «Атлантида», адже з Esthetic Education я й близько не реалізував усього того, що ще повинен зробити.