Виховання ощадливих

У нашій країні дуже люб­лять списувати небажання чи неможливість щось міняти-реформу­ва­­­ти на специфіку народу: він (народ), мовляв, і незаможний, і неосвічений, і запеклий індивідуаліст («моя хата скраю!»), тому все, що проходить з європейцями чи американцями, з українцями точно не пройде. Цікаво, що цю тезу з якоюсь мазохістською насолодою повторюють усі – від нардепів до тіток на базарі.

 

Але не варто аж так пишатися власною унікальністю, більшістю рис ми нічим не відрізняємося від інших народів. Пересічний німець, британець чи скандинав також за копійку вдавиться і не захоче міняти свій налагоджений побут на догоду якійсь державній програмі чи ефемерній ідеї збереження комфорту нащадків. Тож свідомі еліти західного суспільства вже не перший десяток років займаються «дресурою» громадян, привчаючи їх налигачем і калачем берегти довкілля та заощаджувати енергоресурси.

 

 

На сейлі шопоголіки метуть із прилавків усе – потрібне й непотрібне. Тому коли виробники вітряків чи сонячних колекторів на всіх рекламних ресурсах постійно повторюють: «Акція! Беріть за півціни, в кредит, через кілька років не будете платити за електрику, бо матимете власну!», європейці чи американці, за звичкою, хапають. Звідки гроші на таку благодійність? Зазвичай із податків, що їх держава накладає на енергоємні виробництва, які, своєю чергою, давно перейшли чи переходять на енергоощадні технології, без яких продукція втрачає конкуренто­­спроможність. Далі держава або надає різні пільги компаніям, що просувають на ринок енергозберігальне обладнання, або доплачує (до 70%) людям, які витрачаються на встановлення у своїх оселях далеко не дешевої техніки.

 

Найбільш просунуте керівницт­­во будівельних фірм відверто визнає, що, привчаючи людей до ідеології пасивного будинку |див. слов­ничок тут|, виховує майбутніх споживачів і забезпечує своє лідерство на ринку в майбутньому. Адже вичерпання надр та наближення парникового ефек­­ту – прикра реальність, тому заощаджувати ресурси все одно доведеться, але за кілька десятиріч це буде вже не добровільною, а примусовою справою.

 

 

Усесвітня змова таки існує: виробники й державні структури Заходу домовилися між собою і просувають ідею енергозбереження всюди, де тільки можливо, від дитячих садків до будівельних мегапроектів. Зазіх­нули на «святе» – поняття гламурності й престижності. Наприклад, здобути престижну нагороду в архітектурі чи виграти серйозний конкурс у галузі предметного дизайну, не застосувавши в проекті енерго­зберігальні та дружні довкіллю технології, сьогодні неможливо. Глянсові журнали подають усе, що по­в’язано із заощадженням ресурсів (від меблів із макулатурного картону до флакончика парфумів із переробленої сировини) як речі круті, модні, ба – навіть гламурні. Пересічна білявка-читачка й незчулася, як опинилась у шикарному енерго­ощадному середовищі та й стала палкою прихильницею ідеї збереження ресурсів планети.