Рейс перенесли через страйк працівників аеропорту, але вона, як і більшість пасажирів, вірить, що лайнеру не вдалося вилетіти раніше (як перед цим анонсував перевізник, боячися потрапити у період страйку) через те, що в ньому перебувають українці. Ну а що ж думати… Іншому оператору таки пощастило відправити рейс до Дубліна ще до початку годин нічогонеробіння. Святий Патрик, певно, дуже ображався б, якби довелося чекати ще кілька годин в аеропорту і, звичайно ж, не наполягав би, щоб його підопічних залишили тут, бо вони ірландці. Найімовірніше, пасажири схилялися до думки, що в усьому винна неорганізованість господарів аеропорту. «А от українці можуть і почекати. Так завжди. Усіх відправили, а ми мусимо чекати», — додає інша пасажирка. Хоча, чекати довелося все ж таки не тільки українцям.
Поки тривають години страйку, пасажири (більшість із них жінки) діляться секретами, досвідом, здобутками та перемогами в новій країні. Де ж іще знайти стільки співбесідників, як не на шляху додому?
Читайте також: Чиє століття?
Уже за кілька днів я пригадала цю фразу української заробітчанки, коли в перший день медіа-форуму Deutsche Welle в Бонні говорили про «бульбашку фільтрів». Це поняття, здавалося б, мало бути більше притаманним цифровому, молодшому поколінню, яке інформацію отримує переважно через персоналізовані пошукові запити в Google. Однак у глобальній перспективі це визначення можна накладати на різні соціальні групи. Хай там як, але кожен із нас живе у своїй «бульбашці», а з поширенням смартфонів та масовим переходом людей різного віку в соцмережі новим знанням та інформації все важче проникати крізь цю бульбашку, тож рівень загальної компетентності та критичного мислення стає все нижчим. Крім того, більшої ваги в соціальних мережах набувають групи за інтересами: риболовля, в’язання, йога, рідне місто, мистецтво тощо.
І майже кожна українська діаспора має таку спільноту. Наприклад: лише в одній із Facebook-груп українців, що проживають в Італії, понад 20 тис. учасників. І якщо раніше діаспорці в різних куточках світу гуртувалися переважно у вихідні дні та в лише їм відомих місцях або ж ресторанчиках, де кельнер був головним зв’язковим (мій університетський професор часто нагадує мені про одну празьку кав’ярню, де в часи його перебування кельнер завжди знав, де й кого з українців у місті шукати), то тепер усе і легше, і важче водночас. Легше, бо поширити важливу інформацію серед значної групи осіб нині може кожен і в межах кількох хвилин, просто написавши пост у групі з кількох десятків тисяч учасників. Важче, бо ця інформація може бути викривленою чи неправдивою. Але оскільки надходить вона від представника твого кола спілкування, то ти її легше приймеш за правдиву й не вмикатимеш критичного мислення: чи є ще літаки, які чекають на завершення страйку; як часто відкладають рейси до України; чи відкладають їх саме ці перевізники?
Проблеми із критичним мисленням та «індивідуалізацією» сприйняття інформації мають не лише українці, це питання нині широко й на різних рівнях обговорюється і в Євросоюзі, і в США, і в інших країнах світу.
Комісар із цифрової економіки та суспільства ЄС Марія Ґабріель у своїй промові на медіафорумі Deutsche Welle згадувала про дослідження, згідно з яким 60% молоді віком від 15 до 24 років не можуть відрізнити справжніх новин від неправдивої інформації. А це вже той прошарок, значна частина якого має право голосу на виборах. «Бульбашка фільтрів» — це також серйозний виклик для журналістів. Адже люди тепер готові читати лише дібрані та відсіяні новини й відповідно отримувати тільки відфільтровану згідно з їхнім світоглядом та уподобаннями інформацію. Усе це призводить до ще більшої поляризації поглядів та відмирання культури дебатів.
Читайте також: Аргументи замість емоцій
«Це як ніби хтось узяв вашу газету, повирізав із неї лише ті статті, які належать до кола ваших інтересів, а решту просто потасував та викинув», — повідомляє під час промови на форумі Том Буров, генеральний директор німецької радіокомпанії WDR. «Індивідуалізацію» сприйняття інформації він називає одним із найбільших викликів для журналістики сьогодні. І пояснює: для того, щоб охопити якомога більше коло слухачів, у них є програми найрізноманітнішого наповнення. Навіть попри те, що передачі з поп-музикою мають значно більше прослуховувань, вони не припиняють вмикати джаз чи симфонічну музику, адже навчальний аспект та задоволення навіть невеличкої групи осіб для німецького громадського радіо мають вагоме значення. Таким чином, охоплюючи якомога ширшим діапазоном передач найрізноманітніші групи, у результаті медіа отримує широке покриття серед населення.
Журналісти також живуть і працюють у певній «бульбашці», адже більшість із них мешкає в містах, має вищу освіту, своє коло спілкування і, таким чином, свої фільтри. Часто інформація, яку подають медіа, може здаватися окремим читачам чужою, бо написана представниками не їхнього кола. Що ж робити, щоб здолати ці перепони? Правильної відповіді поки що ніхто не дав, але поза сумнівом, що настав час навчитися виходити зі своїх бульбашок. Хоча б тим, хто розуміє, що вони існують.