У суботу я прокидаюся рано. Мушу зранку встигнути чимало, щоб на десяту вже бути з донькою на сходинах пташат — найменших пластунів. Батьки малечі стежать за мапою повітряних тривог і мають на думці найближчі укриття — усе може зірватися в будь-яку мить. Дошкільнятам часом важко контролювати емоції, вони лише вчаться долати розчарування, коли все несподівано зупиняється на найцікавішому — наприклад, ми так і не потрапляємо в музей чи на майстерку, на яку їхали з іншого кінця міста. Але цього разу нам щастить, і все вдається. Пласт — це українськомовне середовище зі стійкими цінностями. На жаль, це досі — після всього — не норма, а виняток. Минулого тижня ми з донькою були в ігровій зоні, і якщо заплющити очі, може здатися, що ти десь у віддалених районах РФ, стільки там російськомовних дітей і батьків. Одна баба (язик не повертається назвати її пестливим «бабуся») грала з онучкою в ресторан і пропонувала розрахуватися рублями. Це викликає біль, гірший за зубний.
У суботнє пообіддя я готуюся до останнього в осінньому семестрі заняття в Могилянці. Зима буде важкою для енергетики, тож у цьому навчальному році мусимо вкластися в одинадцять тижнів замість чотирнадцяти. Я викладаю четвертий рік, три з них — під час повномасштабного вторгнення. Дехто приєднується до занять з окупованих територій, дехто змушений пропустити заняття через обстріл у їхньому регіоні чи аварійне відключення світла. Я захоплююся мотивацією і наполегливістю своїх студентів, наші обговорення завжди цікаві й насичені, їхні ідеї — творчі й неординарні. Вони мають досвід роботи вже з другого курсу, а волонтерства — ще раніше. Не знаю, як вони все це встигають і вивозять. Хоча здогадуюся: я сама була на другому курсі, коли почався Майдан.
Увечері я листуюся з приятелем, який кілька місяців у війську. Питаю, як він. Відповідає трохи дивно: «Дуже добре, але адаптуюся. Принаймні мені здається, що адаптуюся». Я думаю про нього і тривожуся: він завжди вміє пожартувати з будь-чого, вишукано насолоджується процесом, а не лише результатом. Чи не значить це «але адаптуюсь», що він відчуває, ніби перестає бути собою? Чи буде після перемоги хоч хтось, на кому війна не лишить своїх слідів?
Вранці в неділю ми ходимо плести маскувальні сітки. Ця волонтерська спільнота плете їх від початку повномасштабного вторгнення — спершу фарбували, сушили й різали на клапті старі простирадла і все, що було. Тепер закуповують легку неткану тканину й мають спеціальні, випробувані часом і досвідом технології плетіння. Приймають замовлення від військових підрозділів на сітки різних розмірів, кольору і щільності. Охоче навчають новачків — хоча їх дедалі менше. Кажуть, молодші жінки, що плели від початку, вже самі воюють. Лишилися переважно старші — у багатьох воюють сини, брати, чоловіки. Вони приходять щотижня, кожна у свої години. Закінчують одну сітку й починають другу. Вкладають у неї всю любов, турботу і захист.
Читайте також: Тканинні метафори української культури
Недільного вечора я йду на вишкіл з домедичної допомоги. Намагаюся проходити його час від часу, щоб не забувати ці знання і навички, цей ритм і алгоритм, що рятує життя. Подумки дякую всім, хто прийшов зі мною на вишкіл. Почуваюся трішки безпечніше, знаючи, що ці десятеро людей в разі чого зможуть надати першу допомогу. А ймовірність цього «в разі чого» в наших реаліях доволі висока.
Я згадую книжку «Рілла з Інґлсайду» Люсі-Мод Монтґомері, останню із серії про мрійницю Енн із Зелених Дахів. У їхній звичний і затишний світ вривається Велика війна. Найменша донька Енн, п’ятнадцятилітня Рілла, яка мріяла, що наступні п’ять років стануть найкращими в її житті. Натомість віднедавна її брати і приятелі в окопах, а сестри й подруги — в госпіталях або за шиттям і в’язанням для воїнів, як і вона сама.
— Але, мамо… я ніколи цього не робила…
— Упродовж наступних місяців нам усім доведеться взятись до того, чого ми ніколи ще не робили.