Стратегічна мета Варшави – не допустити відновлення панування Москви на схід від кордонів Польщі. Таке відновлення створило б потенціал, який надав би змогу Кремлю поширити своє панування і на Польщу. Вона слабша за Росію, тому щоб збалансувати російський потенціал, їй доводиться шукати зовнішні джерела сили. Є три такі джерела: НАТО/США, країни, що знаходяться в подібному становищі під загрозою РФ, серед яких Україна (завдяки своєму потенціалу, займає ключову позицію) та ЄС. Східне партнество – це інструмент використання потенціалу Євросоюзу.
Генеза і форма Східного партнерства
Східне партнерство було створено у 2008 році, коли:
1) Росія вторглася в Грузію, і ЄС потрібно було продемонструвати, що він «щось робить»;
2) Франція, презентувавши ініціативу Середземноморського союзу, порушила принцип єдності Європейської політики сусідства, за якою Україна була «в одному мішку» з Алжиром. Порушивши його, Париж відкрив шлях Варшаві для подання ініціативи щодо сходу;
3) Німеччина хотіла обмежити французьку ініціативу, що грозила перетягненням увагу та коштів Євросоюзу на південь, у чому Берлін не був зацікавлений до міграційної кризи 2015 року, тому підтримав СП як сигнал Франції не перебільшувати з розмахом своїх планів;
4) Польща хотіла перевершити і таким чином маргіналізувати Чорноморську синергію – ініціативу ЄС 2007 року, адресовану країнам Чорноморського басейну, включно з Україною, до якої Варшава не була запрошена Брюсселем.
Жодна з цих обставин уже не має значення.
До Східного партнерства було запрошено шість країн – Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна. Перший саміт Східного партнерства відбувся у Празі у 2009 році. Окрім канцлерки Ангели Меркель, на ньому не було жодного глави великої країни ЄС – ні президента Франції, ні прем’єр-міністрів Великої Британії, Італії чи Іспанії. На другому саміті – у Варшаві в 2011 році, ситуація була схожою, за винятком того, що прибув Хосе Луїс Сапатеро – прем'єр-міністр Іспанії, який залишав посаду і, ймовірно, хотів востаннє виступити у ролі глави уряду. Це була погана ознака масштабу зацікавлення ініціативою з боку великих держав Європейського союзу. Перший бюджет СП (близько €3,2 млрд на 2009-2014 рр. для країн із загальною кількістю населення 72,5 млн) теж не був оптимістичним. Майдан в Україні 2013-2014 р. зробив прорив. Відтоді шість країн СП чітко поділилися на ті, що не бажають поглиблювати співпрацю (Вірменія та Азербайджан) або навіть ворожі йому (Білорусь), і три «провідні» (Грузія, Молдова та Україна).
Цими трьома були досягнуті початкові цілі СП – безвізовий режим з ЄС, асоціація, а в її рамках – Поглиблена та всеохопна зона вільної торгівлі (DCFTA). 17 травня цього року вони сформували Асоційоване тріо (А3), але ЄС не хоче надавати їм перспективи нових можливостей подібного масштабу через спротив електорату провідних країн будь-яким крокам, які можуть призвести до відкриття Євросоюзу для нових країн. Союз втратив найважливіший інструмент своєї зовнішньої політики – здатність створювати надійну перспективу членства для держав, які бажають приєднатися. Ця ситуація в поєднанні з проросійським умиротворенням (політикою задоволення вимог агресора) Німеччини та Франції загрожує посиленням розчарування громадської думки в А3 відсутністю прогресу на шляху до ЄС. Таким чином, завдання польської та української дипломатії в контексті СП – вийти з глухого кута та відновити рух цих країн на Захід. Подібна мета цікавить також країни Балтії, Румунію, а також скандинавів.
Декларація від 13 грудня 2021 року
У заяві делегації Комітету закордонних справ парламентів Грузії, Литви, Польщі та України від 13 грудня чітко задекларовано бажання підтримувати гарантований договором (ст. 49 Договору про ЄС) принцип відкритих дверей для членства в Євросоюзі. Серед поданих практичних пропозицій на особливу увагу заслуговують:
1) Заклики до налагодження структурованого діалогу між Комітетом закордонних справ та комітетами з прав людини парламентів країн СП та демократичних сил Білорусі, а також особливо зацікавлених держав-членів ЄС. Цей діалог має реалізуватися на регулярних зустрічах, завданням яких має бути підготовка на початку кожного головування в Євросоюзіспільних звітів про стан відносин між Брюсселем та країнами СП та доповідей про права людини на територіях Грузії, Молдови та України, окупованих чи контрольованих Росією, а також у Білорусі. Ці звіти разом з рекомендаціями щодо дій мають бути представлені Голові ради ЄС, Європейському парламенту, Європейській комісії, а у в галузі прав людини також Організації Об’єднаних Націй, парламентським асамблеям ОБСЄ та Раді Європи. Така схема може зламати попередню практику активації СП тільки під час самітів, які проводяться щодва роки. Звіти також підвищать політичну ціну російської окупації та пов'язаних з нею злочинів.
2) Заклик зробити практичні висновки зі створення Асоційованого тріо (А3). Підписанти декларації, посилаючись на відомий принцип Європейської політики сусідства, виражений у формулі «більше за більше», підтримали А3 і закликали ЄС «допустити ці країни до програм і політики ЄС, зокрема до конкретних сфер безпеки та секторального співробітництва, наприклад, до створення спільної зони роумінгу та подальшої інтеграції до європейського внутрішнього ринку».
ЄС не хоче розширюватися. А3, щоб зберегти свою прозахідну орієнтацію, потребує прогресу в процесі наближення до Євросоюзу. Старі цілі досягнуто. Тож потрібно знаходити нові, практичні завдання, які можна виконати і які мали б суспільний ефект. Спільний телефонний роумінговий простір ЄС-А3, враховуючи велику кількість економічних мігрантів з країн-партнерів (людей, які хотіли б подзвонити своїм родичам за доступними цінами), – це гарний приклад. Таких практичних інтеграційних ніш існує більше. Замість того, щоб скаржитися на реальність Брюсселя, їх потрібно визначити та заповнити. Парламентський імпульс, який виник у Польщі, може допомогти подолати програмний тупик ЄС у сфері СП.