Вийти із замкненого кола

 Друзі чи партнери України вже навіть вдаються до нестандартних підходів, щоб вплинути на ситуацію: Квасневський проситься в раду реформ до Порошенка, президент Фінляндії запрошує нашого президента вивчити досвід боротьби своєї країни з агресором та оглянути лінію Маннергейма, але хтозна, чи це допоможе. Американці вмивають руки, Керрі застерігає Порошенка від можливості силового вирішення конфлік­ту на Донбасі, і той не проти…  

У полоні компрадорів

Якщо хтось бажає почути, що «все пропало», «нас зливають», і дізнатися імена зрадників, не почує. Паніки зараз не повинно бути, розпачу також. Українці дуже дорожать власними здобутками, цінують свою державу і помалу, дуже помалу починають розуміти суть проблеми. Вони готові працювати, терпіти, вірити, прощати, знову виходити на Майдани, готові вмирати, готові навіть чекати… Утім, машина безнадійно гальмує, і ремонтувати її можна до безкінечності: змінювати деталі, латати дірки, заливати нове мастило, та що завгодно. Можна навіть перефарбувати її в милі серцю кольори, але вона і далі не зможе по-людськи їхати, бо не здатна. Потрібна нова машина.

Природним бажанням кожної здорової нації є банальна формула бути успішною, сильною і щасливою, збудувати таку модель держави, у якій кожному її громадянинові буде комфортно й у якій він зможе реалізуватись як особистість. Усе це доволі умовно, але загальна тенденція саме така, і всі народи світу, за поодинокими винятками, намагаються рухатися саме такою траєкторією.  

З нинішньою елітою неможливо змінити країну, з електоратом, який голосує за неї на виборах, також

За всіх часів і в усіх народів рушієм змін була еліта, найкращі або найуспішніші представники народу, які волею долі опинялися на верхівці суспільної піраміди й отримували у свої руки всі важелі впливу. Нам з елітою відверто не щастить, що ні для кого не секрет, навіть для самої еліти. Можна довго сперечатися з приводу того, чому так повелося, чому на гребені завжди опиняються не ті й чи є це закономірністю, кого, мовляв, заслужили, того й маємо. Але цим можна займатися до другого пришестя, а в нас немає на те часу. Еліта є, звичайно, відображенням народу, тільки й це не аргумент для того, щоб сісти і скласти руки, бо тут лише частина правди. Диявол, як відомо, ховається в деталях.
Уже чверть століття, з часу про­­голошення незалежності Ук­раїни, портрет української еліти загалом незмінний. Він писаний доволі розмитими мазками, але навіть зі зміною персоналій у ньому легко впізнається така собі пародія на живопис кремлівської школи. Це легко пояснюється, але аж ніяк не вселяє оптимізму. Подеколи персонажі набувають рис колонізаторів, часом перевтілюються в таких собі комп­радорів-посеред­ників, іноді навіть уподібнюються до місцевих пасічників, а далі дивись і витворюють якийсь збірний образ, що цілком до вподоби більшості населення країни. Іноді той образ близький до людей, іноді геть віддаляється, але суті справи це не міняє. Всі ті персонажі – вихідці з одного колоніального інкубатора, і зміна париків чи костюмів аж ніяк не впливає на рівень їхнього сприйняття світу. І хай не вводять в оману такі незначні відмінності, як знання чи незнання іноземних мов, наявність або відсутність іноземного чи взагалі будь якого диплома, належність до колишньої колоніальної партеліти та інші дрібниці. Вже сама належність цих людей до нинішньої правлячої касти вказує на те, хто вони насправді, бо випадкових там немає.

Читайте також: Роман Безсмертний про перезаснування держави

Прокляття московських лекал

З одного боку, всі ці хлопці й дів­чата є доволі успішними персонажами, інакше не були б власниками мільярдних чи мільйонних статків. І гріх навіть подумати, що їм бракує клепки, знань чи досвіду. Безумовно, ні. А з другого – статки вони переважно заробили чи отримали як компрадори, будучи посередниками між імперією та колишньою її колонією, визискуючи останню й розпродуючи на свій смак і вигоду. Їм не відомі такі поняття, як здорова конкуренція, змагання ідей, інтелекту, таланту. Все, що вони створили, якщо раптом таке сталося, створене не з нуля, а на базі поцупленого, видуреного, віджатого тощо. Є ж безліч відносно чесних способів одержати чуже, як учив великий Остап Бендер.

Звісно, певною мірою вони навіть дорожать своєю країною, бо вона їх годує. Можуть навіть бути її патріотами й кохатися у вишиванках, носити брилі та скуповувати скіфське золото. Але ті правила гри, та система цінностей і загалом система, у якій вони відбулися та збагатилися, їх цілком влаштовують, тому очікувати добровільної здачі, а тим паче добровільного харакірі – це утопія. Понад те, навіть за великого бажання вчинити саме так, навіть за сильного помутніння розуму, викликаного нестримним раптовим нападом патріотизму, вони не зможуть цього зробити, бо їхня модель мозку – компрадорство, іноді, можливо, приправлене малоросійством, для екзотики чи в пам’ять про селянське походження предків. По суті, вони мало чим відрізняються від рабів, лише вдягнуті в дорогі шати, носять золоті ланцюги й живуть у розкішних палацах. Таке поняття, як свобода, їм не відоме, вони його насправді бояться, як малі діти Бабая, й готові уникати в будь-який можливий і неможливий спосіб. Навчені служити чужим панам, навіть самі перетворившись на панів, вони лишаються банальною прислугою, не здатною брати на себе відповідальність.

Вершина їхніх можливостей – створення за московським зразком всеукраїнського закритого акціонерного товариства під назвою «Україна» з чітко розподіленими ролями і впливами, з роз­­писаними партіями, але, що головне, з обмеженим входом до цього ЗАТ для решти 40 млн акціонерів – громадян України, які теоретично начебто є співвласниками, хоча насправді лишень електоратом. У миру ця структу­ра в нас звично називається олігархатом і переважно асоціюється зі зміїним кублом, у якому всі воюють проти всіх. Але то помилкове бачення. Без мордобоїв, звісно, не обходиться, тільки все це для проформи. Боронити своє право на існування ті хлопці стають як один, і можна навіть не сподіватися, що поперегризають один одному горлянки. Вони ніякі не самогубці.

Усе дуже просто. Клуб багатих і достойних людей обирає собі монарха, себто президента, й домовляється з ним про певні правила гри. Президент, своєю чергою, в процесі правління, вже зорієнтувавшись, хто надійніший, а кого варто остерігатися, визначає собі серед цього товариства фаворитів, які можуть мати більший доступ до тіла, а того, хто ненароком потрапляє в опалу, можна й пустити під ніж. Але таку ласку треба дуже заслужити, перейшовши дорогу геть усім. Таке трапляється вкрай рідко. Зазвичай у клубі панує коли не доброзичлива, то як мінімум ділова атмосфера, хоча збоку, може, й бачиться все це як безкінечний процес інтриганства та війн. Монархи з часом змінюються, але то мало впливає на стан справ членів клубу. Братва добре усвідомлює, що запорука її успіху та й загалом існування криється в збережені саме такої моделі співіснування, і жодним чином не дозволить її змінити.

Читайте також: Геркулес і стайні

Теоретично нічого поганого в такій моделі немає. Історія знає багато прикладів, коли аналогічні ЗАТ поступово переростали себе і ставали добрим підмурівком для національних держав. Але якраз у нашому випадку сподіватися на таку чудо-трансфор­мацію, на жаль, не можна. Найбільша проблема усього цього елітарного утворення загалом і кожного з його членів зокрема – якраз відсутність отого національного стрижня, який традиційно називається національною ідеєю. Відсутність чіткої само­ідентифікації і причетності до землі та нації, які їх годують, відсутність відповідальності за своїх одноплеменців та їхнє майбутнє, відсутність банального бажання жити не лише для себе і ввійти в історію не тільки як мільярдер, один із десяти чи ста, чиє ім’я зникне так само, як і з’явилось, а як будівничий держави. Бо раби, хай вони навіть називатимуться царями й носитимуть корони, все одно завжди будуть лише рабами, таке їхнє покликання і призначення – служити. Хоч би за кого вони себе видавали, завжди оглядатимуться на колишнього пана й гратимуть за його правилами. Інакше не вміють, бо виросли на його традиціях, його системі координат, на його Пушкіних, Достоєвскіх, Толстих, вважаючи їх вершиною світобудови. Своє для них завжди буде другорядним і меншовартісним. Про що можна казати, якщо навіть із власними дітьми здебільшого говорять чужою мовою і воліють бути патріотами лише на картинці у виборчому ролику. Вони так звикли, так сформувалися, так жили, а тому завжди наслідуватимуть саме той образ, який вивів їх у люди. Те, що він нічого не вартий і, можливо, навіть наскрізь фейковий, їх жодним чином не турбує. А тому Мурка зав­жди буде їхнім гімном, Кобзон – їхнім кумиром, а Валєра Лєонтьєв – їхньою юністю. Ну й ще значок $ буде їхнім гербом, бо це понад усе. У них на службі перебуває цілий величезний почет, який оформлений і задіяний у чиновницькому апараті й факти­ч­но керує всіма процесами машини під назвою держава. Він ще потворніший, бо тягне свої корені, часто незмінно, ще з тих дрімучих часів імперії і навіки зв’язаний із нею пуповиною. Ніхто не знає, що в нього в голові, ніхто не може на нього вплинути та його змінити, навіть ті, кому він служить. Негласний договір про ненапад діє досконаліше від усіх законів, писаних у цій країні, бо то запорука існування.

Перезаснування замість перезавантажень

А тепер питання. Чи здатні такі люди стати будівничими справжньої української держави, що змогла б конкурувати з іншими державами, заявити голосно про себе, про своє право, свої інте­реси, відстоювати ці інтереси, не принижуючись, і загалом посісти гідне місце у світовому товаристві? Навряд чи. Якби були здатні, вже зробили б. І не лише тому, що не той політ і масштаб, а з цілком практичних міркувань. Змінити країну й змінитися самим означає накласти на себе руки: перетяти собі живіт і померти.
Чи здатні олігархи реформувати країну, якщо це погубить їхню модель існування? Без­умовно, ні. Чи здатні чиновники подолати корупцію, яка є їхньою священною коровою? Не смішіть. Тож чи варто дивуватися, що реформи в нас не відбуваються і жити по-новому ніяк не виходить, незважаючи на всі заклинання. Що перемагати в цій божевільній війні ніхто навіть не збирається, а проблему намагаються заговорити, домовитися-передомовитися і забути. Жити по-новому – це зробити собі харакірі, а на таке ті хлопці не здатні. Щоб воювати, треба бути воїном, а не «рішалою» чи в кращому разі компрадором, а щоб перемогти, треба бути переможцем.

З такою елітою неможливо змінити країну, з електоратом, який голосує за неї на виборах, також. Вона нескінченно підсовуватиме своїх ставлеників, аби лишень утриматися на плаву, і навіть тисячі смертей, навіть втрата половини країни не стануть для неї вагомим аргументом, щоб погодитися на зміну правил гри. Понад те, за певних обставин ці хлопці готові будуть поклонитися чужому цареві, аби тільки зберегти все нажите «непосильною працею», і ніхто, жоден не полізе грудьми на амбразуру, бо це суперечить усьому їхньому єству, адже завжди можна домовитися. Змінити ситуацію може лише той, хто справді погодиться порвати з компрадорством і малоросійством, не побоїться взяти на себе відповідальність пожертвувати всім на світі, але сьогодні, на жаль, таких не спостерігається.

Читайте також: Чи почалась насправді боротьба з олігархами

Який рецепт спасіння? Він є, хоча й нелегкий у застосуванні. Все насправді не так погано, як декому хотілося б, хоч і не так добре, як могло б бути. Останні події в країні, попри все, доволі обнадійливі: рабів стає поміж українців дедалі менше, а козаків дедалі більше, дивись і малороси підтягнуться, коли щось таки зрозуміють. Як наголосив Роман Безсмертний у нещодавньому інтерв’ю Тижню, державу необхідно перезаснувати. І це, мабуть, найреальніший із некривавих рецептів. Наново одномоментно змінити всі правила гри, знищивши непридатну до переформатування систему, випровадивши на спочинок усіх заслужених і не дуже, подякувавши як годиться і забувши їх на віки вічні. Простіше кажучи, купити нову машину. Саме так зробили народи Прибалтики, коли обнулили свою історію до передокупаційних часів. Було багато смороду, але завдяки цьому їм вдалося не тільки відбутись як державним націям, а й уникнути таких проблем, як Крим і Донбас. Ми не можемо відновити якусь стару конституцію, бо в нас її немає, але можемо написати нову, яка все і всіх розставить на свої місця. А далі поступово, але невтомно самим вибудовувати свою державу, ту, в якій хотілося б жити. Бо тільки здорове суспільство здатне кудись рухатись і щось творити. Те, яке виросло на здоровій конкуренції та ініціативі, де все вирішують не гроші та зв’язки, а таланти і вміння, порядність і закон. Яке зростило потужний середній клас, котрий знає, що таке створювати й боротися, а не віджимати й добазарюватися. Тільки таке суспільство може витворити сильну, могутню державу, здатну вибитися у світові лідери.

Звісно, все це трохи схоже на утопію, бо ніколи система не погодиться на самознищення, вона вигризатиме своє право на існування в будь-який спосіб. І таке собі пробне приборкання найнепокірніших на фронті чи в тилу, яке спостерігається останнім часом, якраз дуже добре це ілюструє. Сяк-так відновившись, вона вже турбується про власне майбутнє, передчуваючи можливі проблеми. Але це не по­вин­но нікого зупиняти. Українці вже переконались і довели, що здатні без височайшого повеління багато чого робити: скидати президентів, створювати армію, підтримувати її всупереч усьому й навіть перемагати. Коли треба, українці можуть усе, і це без пафосу. Єдина умова – змусити наявну систему не заважати й не втручатися в процеси державотворення знизу. Це важ­­ко, але можливо. Ставити питання руба і не поступатися ні на йоту. Іншого виходу немає. Варіантів залишилося тільки два: пан або пропав.