Більшою мірою це стосується могутньої кіношколи, що випустила сотні популярних у всьому світі акторів, які зараз уславлюють і ту-таки Англію, і Сполучені Штати. Це Колін Фаррелл («Олександр»), Пірс Броснан («Золоте око»), Деніел Дей-Льюїс («В ім’я батька»), Ґебріел Бірн («Кінець світу»), Брендан Ґлісон («Залягти на дно в Брюгге»), Майкл Ґембон («Гаррі Поттер»), Кілліан Мерфі («Бетмен»), Сірша Ронан («Ханна. Ідеальна зброя»), Ліам Нісон («Список Шиндлера») та багато-багато інших. Незважаючи на порівняно маленьку кінематографічну історію, а кіновиробництво в Ірландії почалося наприкінці 50-х років XX сторіччя, за останні три десятиліття воно постало в повний зріст. Нехай Ірландія й не може похвалитися чималою кількістю маститих режисерів, її кінематографічний статус завдячує фільмам двох талантів: Ніла Джордана та Джима Шерідана. У 1990-х їхні соціально активні й психологічно сильні стрічки отримували призи на всіх значних кінофестивалях світу, а на додаток і найпрестижніші премії. Власне, тому Голлівуд і звернув увагу на Ірландію, її акторів та кіноіндустрію: після «Оскара» Дей-Льюїсу за «Мою ліву ногу» в 1990-му Шерідан уже знімав з останнім «Боксера» американським коштом. Натомість на Джордана звернули увагу ще в 1987-му, коли його «Мона Ліза» номінувалася на «Золотий глобус», завдяки чому вже наступні дві свої стрічки «Шаленство духів» 1988-го і «Ми не янголи» 1989-го він знімав на замовлення гігантів TriStar та Paramount, а його «Інтерв’ю з вампіром» і поготів належить до сотні найкращих голлівудських фільмів.
Та ірландське кіно збагатили й інші режисери, які торкаються відкритої рани цієї країни – діяльності Ірландської республіканської армії в боротьбі за незалежність. Опосередковано й необ’єктивно її торкалися багато де, наприклад, у «Відхідній молитві», серіалі «Коломбо» чи американській образливій підробці «Ігри патріотів». Та проникнути в тему аж до болючих причин змогли одиниці, але як потужно: німець Олівер Гіршбіґель («П’ять хвилин раю») та англійці Стів МакКвін («Голод») і Кен Лоуч («Вітер, що гойдає ячмінь»). Цим кінорежисери привертають увагу до національного конфлікту, проблем, які пронизують націю, розділену, як Корея, на дві частини, і суспільство, поділене на протестантів і католиків, проанглійців та проірландців.
Нинішній чудово розвинений кінобізнес Ірландії – результат нещодавньої зміни податкового законодавства, яке суттєво відчинило двері американським продюсерам. Чи вплинуло це на найсвіжіші ірландські фільми, українці зможуть дізнатися 14 березня під час фестивалю «IrishFest: Нове кіно Ірландії». Дійство розпочнеться у столичному кінотеатрі «Київ», а продовжиться в Харкові, Львові та Одесі. Буде показано шість ігрових фільмів та один документальний.
Варто побачити
«Ляльковий дім» («Dollhouse», 2012)
Реж. Кірстен Шерідан
Безкомпромісна, трохи моторошна драма про сучасну молодь: компанія підлітків-відморозків влазить у чийсь дім, починаючи все нищити, доки не виявляє чимало «скелетів у шафі». Сленг, наркотики і комплекси – інгредієнти цього міксу.
«Хороші коливання» («Good Vibrations», 2012)
Реж. Ліза Баррос Д’Са і Ґлен Лейберн
;
Несподіваний біографічний фільм, який, хронологічно належачи до початку революційного протистояння в Белфасті, оповідає про музику. Саме музика, а точніше панк-рок, стає способом протесту проти англійців.