Всі мають право до нас «заходити», зневажати, ми не в змозі відстояти свої права, і світ знає про нашу беззахисність. Знаходиться «лицар» – Європейський Союз, – який допомагає нам, але його «накривають» власні проблеми, і він відходить. Тоді до нашої кімнати, де ми лежимо потворні, сміливо заходить Росія і забирає від нас усе, що хоче. Комаха дедалі слабшає, ні в кого вже немає сил доглядати її – вона помирає.
Але це не про Україну, позаяк наші комахи Грегори, пручаючись, вилетять зі своєї кімнати за кордон. Кожному українцю потрібно повчитися, попрацювати, пожити, у більш розвинених країнах, лише так ми можемо зрозуміти, чого нам бракує, що і як треба робити. Якщо один був за кордоном і має уявлення про кращий рівень життя, то другий, хто не був, не може його зрозуміти, тому спільне творення держави не виходить. Відтак ті, хто були за кордоном знову повертаються. Тому важливо, щоб всі виїжджали за кордон: молодь, чиновники, робітники, культурні діячі. Хай люди роблять там навіть «чорні» роботи! Як це відбулося з турками, коли вони поїхали до Німеччини, чи з поляками, які виїхали до Англії. То ж їдьте, їдьте за кордон!
Увага, будь ласка! Важливо, щоб ті, хто досяг чогось за кордоном, організовували українсько-іноземні проекти для розвитку нашої економіки, культури, адже треба провітрювати свою кімнату, щоб не задихнутися, не запліснявіти. То ж їдьте, їдьте за кордон! Хто хоче, хай повертається і будує «нову Україну», таку, в якій він хоче жити, а хто не хоче, хай живе, де заманеться.
70 років Радянський Союз робив з українців рабів, а тепер 70 років нам треба відходити від комплексу меншовартості, адже скільки часу ми перебували в застої, стільки потрібно для відновлення. І знаєте, шановні, ці 70 років потребують нашої праці. Власне, ми є ті, хто має змінити цю історію. Ви не боїтеся цього? Не на мітинги нам слід ходити, щоб одну деспотичну владу змінювати на іншу, а в університети, щоб ставати освіченішими. Що більше людина є людиною, то більше країна є країною. Саме тепер, коли в Україні відбувається політична стагнація, нам треба залишати її, немає кращих ліків, ніж зміцнення імунітету, – протистояння хвороби самим організмом, це як хтось із закоханої пари наважується піти у критичний момент. І чи не важче у цьому випадку піти, ніж залишитися. Так що їдьте, їдьте всі закордон!
Але пам’ятайте і про одну небезпеку: ви можете стати чужинцем скрізь, не прижитися там, куди поїдете, і відійти від дому. Але, якщо ви не виїжджатимете з України, чи не станете комахами Грегорами?
Я люблю жалітися, у цьому є навіть щось благородне. Я не люблю усміхатися, зазвичай ходжу з опущеною головою та злим обличчям, позаяк для мене важливіша чесність. Я все роблю так, щоб зробити, воно ж не мені треба. Я не люблю за щось відповідати, це завжди до чогось зобов’язує. Я ніколи не кажу про свої плани, не ділюся можливостями, тому що від ваших заздрощів все розпадеться, чи це втілите ви. Я емоційно виливаю слова, у цьому є також щось благородне. Я нічого визначного не планую, нічого великого не роблю, я все одно нічого не зміню! Але я завжди доводжу людям, хто я… Хоча, хто я?
Я лузер: ні грошей, ні статусу, ні машини – мене немає. Життя нелегке, світ жорстокий, люди злі. Чи, може, у вас із цього приводу інші думки? Я б хотіла стати Моцартом, Камю, Пікассо, Толстою, Амосовою, Франклін, але це все так складно… Невже комусь нагорі приємно на це все дивитися? Чому б не закрити цей театр, – персонажам вже давно не подобаються, як грають актори. Сьогодні немає героїв, добра чи зла, ніхто не хоче називати щось чорним чи білим Люди сьогодні люблять каву з молоком і коктейлі. Ніхто не хоче себе обмежувати, всі лише собі все дозволяють. Ніхто не хоче робити те, що треба, – всі роблять те, що хочуть.
Я не просила життя!? А особливо у країні покинутих рабів, які грабують, обдурюють один одного, і щасливі з цього, не розуміючи, що самі залишаються у дурнях. Раби неспроможні створити свою державу і нездатні вільно жити у чужій, поки вони не є господарями на власній землі.