ХАМАС править у Секторі Газа від 2007 року, і похвалитися йому нічим. Це сувора, обмежена ісламістська партія, яка не бажає вислуховувати чиїхось інших думок. Статут її – антисемітизм. Вона обстрілює з ракет територію Ізраїлю й риє туди тунелі, щоб убивати чи викрадати ізраїльських солдатів. І знає, що спровоковані нею атаки у відповідь коштуватимуть сотень життів цивільних палестинців, а це викликатиме співчуття по всьому світу. А ще вона слабша, ніж раніше, бо зараз програє бій.
Ізраїль, навпаки, найуспішніша держава на Близькому Сході. Це єдина справжня демократія в цьому регіоні, в якій панує дух винахідливості, підприємництва і творчості. До того ж під час боїв у Газі Ізраїль переважає супротивника своєю вогневою міццю. Більшість народу симпатизує військовим і відчуває надійну підтримку Конгресу США. Проте, хоча Ізраїль і виграє у війні, до перемоги в битві за світову громадську думку йому дуже далеко. Це важливо почасти тому, що він космополітична торгова держава, яка чекає захисту від союзників-американців, а також тому, що варто було б почути й голоси критиків.
Антисемітизм: завжди напоготові
Лише одне покоління тому Ізраїль переміг у конфлікті з Організацією визволення Палестини, яку очолював Ясір Арафат і якій до гріхів ХАМАСу було далеко. Тоді європейська молодь їхала пожити в кібуцах між закінченням школи і вступом до університетів. У 1976-му західний світ аплодував, коли ізраїльські командос урятували євреїв-заручників у аеропорту Ентеббе в Уганді.
Але в міру продовження окупації палестинської території симпатії поступово випаровувалися. В опублікованому в червні, ще до обстрілів Гази, опитуванні, де респондентів просили дати позитивну чи негативну оцінку політиці Ізраїлю, громадяни 23 країн оцінили його в мінус 26%, поставивши нижче за Росію. На ще гірших позиціях опинилися хіба що Північна Корея, Пакистан та Іран. Щораз більше європейців називають ізраїльтян расистами (із цинічним підтекстом, мовляв, уже хто-хто, а євреї мали б розуміти всі небезпеки цього явища). І навіть в Америці, де більшість завжди була на боці Ізраїлю, від 2002 року на п’ять відсоткових пунктів (до 39%) зросла кількість переконаних, що дії останнього проти палестинців неправильні. Серед молоді від 18 до 29 років його підтримує лише чверть.
Багато ізраїльтян, як і найбільш затяті їхні прихильники в Конгресі США, вважають нинішню ворожість найвищою точкою довгого процесу демонізації, подвійних стандартів та делегітимізації. І не помиляються. Судження про країну за високими стандартами, як це буває у критиків Ізраїлю, може бути компліментом, але моральність проти нього часто використовується як батіг. Закидаючи Ізраїлю політику апартеїду, критики не помічають факту, що місцеві меншини (друзи, араби та бахаї) перебувають під захистом незалежних судів цієї країни, включно з Верховним судом, до якого входить і суддя-араб. Кампанія БДС (бойкот, дивестиції і санкції) закликає не лише покласти край окупації Західного берега річки Йордан та боротися за рівні права, а й надати можливість повернення всім палестинським біженцям. Інакше кажучи, це ерозія Ізраїлю як батьківщини євреїв. Протести у Франції проти бойових дій у Газі закінчилися атаками на синагоги й компанії, що належать людям цієї національності.
Читайте також: Коли терор – буденне явище
Не дивно, що багато ізраїльтян почуваються протиставленими всьому світові, вважаючи, що за критикою їхньої країни часто ховається неприязнь до євреїв. Але було б неправильно взагалі її ігнорувати. Почасти тому, що громадська думка має вагу. Для торгової держави, заснованої на принципах свободи, делегітимізація, за словами однієї ізраїльської науково-дослідної організації, це «стратегічна загроза». Інша причина в тому, що інколи критики з-за кордону мають рацію.
Будь ласка, почуйте їх!
Почати варто з масштабів кровопролиття в Газі. За останні тижні загинуло близько 1,4 тис. палестинців, тоді як із боку Ізраїлю – 56 військовослужбовців та четверо цивільних. Навіть із поправкою на жорстокість ХАМАСу жодна демократична держава не може змиритися з військовою стратегією, яка призводить до такої масової загибелі дітей (не кажучи вже про абсолютно недипломатичну заяву посла Ізраїлю у Вашингтоні, що солдати його держави заслужили Нобелівську премію миру). Руйнування забезпечують симпатії до ХАМАСу й позбавляють Ізраїль підтримки серед тих поміркованих палестинців, які і є його найкращим шансом на мир.
Понад те, Ізраїлю слід почути, що кажуть критики про дві держави як вирішення проблеми. Це залишається єдиним практичним рішенням. Час працює не на Ізраїль. Палестинці напевне вже чисельно переважають ізраїльтян на тих землях, де вони проживають разом. Без двох держав ці народи залишаться в кордонах однієї спільної. Для Ізраїлю це означає загрозу або перманентної недемократичної окупації, яка позбавляє палестинців громадянських прав, або демократичної держави, де євреї будуть меншістю. Жодна з них не буде тією Землею Обітованою з рівними правами для всіх, яку прагнули збудувати батьки – засновники Ізраїлю.
Читайте також: Союз тризуба та зірки Давида
Держсекретар США Джон Керрі докладає величезних зусиль, щоб досягти миру між ізраїльтянами й палестинцями на умовах двох держав для двох народів. Коли кілька місяців тому перемови зірвалися, він звинуватив ізраїльське лобі, яке просуває ідею побудови єврейських поселень на Західному березі. Це викликало гнів правого крила в Ізраїлі. А зараз до правих приєдналися й ліві, бо Керрі запропонував припинення вогню в Газі, що, на думку ізраїльтян, буде на руку ХАМАСові. Але держсекретар має рацію. Якщо Ізраїль і надалі будуватиме поселення на окупованій території, він займатиме землю, яка могла б належати незалежній палестинській державі, а це перешкоджатиме мирному процесу.
Те саме можна сказати про очевидну стратегію Ізраїлю стосовно й Гази, й Західного берега. Створивши величезну тюрму просто неба в Газі, Ізраїль і надалі вперто блокує ХАМАС, але заодно настроює проти себе нові й нові покоління палестинців. Щодо Західного берега прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу дав задній хід: сказав, що Ізраїль не може послабити контроль за безпекою цієї території через небезпеку атаки ісламістів. Це означає намір посилювати окупацію, тим самим позбавивши останніх надій поміркованих палестинців. Тоді Західний берег теж неминуче вибухне, адже демографічний годинник не перестає цокати.
Незважаючи на всю кров і жах у Газі, Нетаньягу незабаром матиме нагоду показати, що почув критиків. Вигравши цю битву, він зможе повернутися за стіл переговорів уже зі справжньою пропозицією миру. Цього повинен вимагати від нього кожен істинний друг Ізраїлю.