Через консерватизм і живлення опери тільки за рахунок власних ресурсів, сьогодні ми позбавлені й такого бажаного зворотного зв’язку. На нього бракує і грошей, і елементарного бажання когось запрошувати. Як результат – у гастрольному графіку великих світових театрів України немає. Сукупність цих чинників нині зумовила те, що ми втрачаємо фахову аудиторію, здатну впливати на мистецькі смаки суспільства. Від цього мистецького «прошарку» в Україні залишились уламки. Нас ніби має втішити те, що вся Європа насичена випускниками вітчизняних музичних вишів. Та водночас ми втрачаємо цінні кадри, що для нормальної держави має бути принизливим. По суті, кращі з кращих вимушені займатися мистецьким заробітчанством – так само, як і мільйони інших наших співвітчизників. Країна продовжує спокійно існувати в умовах своєї безсистемної культурної політики чи, точніше, відсутності її як такої. А ми чекаємо, доки за нас хтось вигадає велосипед.
Оперне мистецтво – явище дорогоцінне як у прямому, так і переносному сенсах. На Заході давно розроблено моделі його пропагування, які державі фактично нічого не коштують. Зокрема, йдеться про спонсорську допомогу: меценати отримують податкове послаблення й шану, народ – можливість знайомитися з елітарними художніми зразками, і бюджет при цьому «худне» мінімально. Попри балачки й шум навколо цього питання, в Україні до розробки механізму залучення спонсорів усе руки не доходять.
Тож і популяризація вітчизняної академічної музики практично «замерзла». Але поки вона перебуває у стані спокою, інші суспільно-безкультурні процеси відбуваються напрочуд жваво. І внаслідок зниження загального освітнього рівня шанувальників високого мистецтва меншає мало не щороку. Загалом проблема пов’язана ще й з недостатнім усвідомленням ролі та значення оперного мистецтва в культурній політиці країни. У нас не вистачає фестивалів, немає крамниць зі спеціалізованою музичною літературою, а також практично немає телевізійних та радіопередач.
І це – лише вершечок айсберга, основу якого складає нечувана статичність української оперної сцени. Наразі маємо лише один тип театрів – репертуарний. Якщо за сезон в тому чи іншому театрі відбувається хоча б дві прем’єри, це вважається нормальним. Скромній кількості цілком відповідає якість: оновлення репертуару зазвичай здійснюється завдяки перевіреній поколіннями класиці. А про сучасну академічну музику тут ніби й не чули. Відповідно до внутрішньої ситуації смаки публіки не мають змоги розвиватися. І в таких умовах вони просто консервуються. Ще трохи – і мистецькі експерименти, навіть коли вони з’являться, аудиторія буде не спроможна сприйняти.