«Із непохитним прагненням закласти підвалини дедалі ближчого союзу народів Європи…» – читаємо в тексті Римського договору, який започаткував у 1957 році європейський проект. Коли буде написано історію Європейського Союзу, 2014-й, напевно, стане в ній не менш важливою датою. Адже саме цього року виборці євроспільноти наказали своїм лідерам забути про шляхетні пориви, які понад півстоліття тому породили те сміливе починання й відтоді визначали його політику.
Великий відсоток голосів проти ЄС був очікуваним, однак результат усе одно став шоком. У Франції «Національний фронт» Марін Ле Пен посів перше місце, здобувши 25% голосів. Партія незалежності Сполученого Королівства набрала у Британії ще більше: 27%. Майже 40% виборців Греції проголосували загалом за партії євроскептичного або відверто расистського спрямування. У Європейському парламенті нинішнього скликання аж 30% місць матимуть противники Євросоюзу. Прем’єр-міністр Франції Манюель Валльс недарма назвав результати виборів «політичним землетрусом».
Процвітаннячи демократія
Безпосередні політичні наслідки цих виборів не обов’язково матимуть величезне значення. Популісти в Європарламенті, певно, так чубитимуться між собою, що проєвропейські 70% зможуть далі працювати в режимі звичного для себе консенсусу. Але в більш віддаленій перспективі ефект може виявитися колосальним. Перед Європою стоїть можливість виходу з Євросоюзу Британії, де правляча Консервативна партія пообіцяла провести після наступних виборів референдум щодо членства в ЄС. Євросоюз зміг би пережити вихід Британії, але якби у Франції до влади прийшла антиєвропейська сила на кшталт партії Ле Пен і вивела країну зі складу ЄС, це означало б його кінець.
Читайте також: Політичний землетрус у ЄС
Типова реакція Брюсселя на кризи – «якось буде», але цього разу вона не пройде: якщо ЄС не зміниться добровільно, до перетворень його примусять виборці. Щоб адекватно відповісти на електоральний гнів, європейським лідерам спочатку варто розібратися в причинах, які його викликали.
Одним із очевидних джерел є націоналізм. У програмах таких партій, як «Національний фронт» або Партія незалежності Сполученого Королівства, чітко прописано, що виборці не бажають, аби іноземці вказували, що їм робити. І цього разу європейці не вперше голосували «проти» ЄС. У 2005 році французи й нідерландці завалили проект конституції ЄС, а ірландці відмовилися від її замінника, Лісабонської угоди, у 2008-му і прийняли її лише з другої спроби.
Іще один мотив – антиіммігрантські настрої. Більшість антиєвропейських партій виступають також проти іноземців. Несприйняття ЄС зросло після розширення Союзу на схід, коли робоча сила з тамтешніх бідніших країн почала рухатися на захід.
І нарешті, великим рушієм невдоволення стала економіка. Варто зауважити, що французи, чиї лідери не мають рецепту від застою своєї економіки, обурюються набагато більше за німців, чия економіка енергійно відновлюється. Хоч у Британії зараз спостерігається зростання, сам факт різкого економічного спаду після кризи частково пояснює невдоволення урядом.
Для вирішення європейських проблем є два рецепти: економічне процвітання й розширення демократії, що в принципі означає повернення повноважень державам та інституціям, яким довіряють виборці. Ці дві мети збігаються часто, але не завжди.
Існує багато сфер національного життя, куди слід менше втручатися Брюсселю. Потрібно прибрати зайву бюрократію і скасувати багато обмежень. Свободу вирішення багатьох конкретних соціальних питань і правил працевлаштування (як-от відпустка з догляду за дитиною, робочий час тощо) слід повернути до компетенції національних урядів. Потрібно обмежити повноваження Європейського парламенту, а національним дати більше голосу в законодавстві ЄС. Принаймні на початку такі реформи можна провести без затяжного (й ризикованого) процесу зміни Римського договору.
Але процвітання й демократія не сходяться у двох питаннях. Перше – імміграція. Так, країни-члени повинні мати більше свободи припинити «соціальний туризм», який викликає особливе обурення: можна запровадити суворіші правила, щоб іммігрантам не так просто було дістати доступ до соціальної допомоги. А для бідніших кандидатів на членство у ЄС – довший перехідний період, під час якого обмежується вільне пересування. Однак саме ці «чотири свободи» (пересування товарів, послуг, капіталів і робочої сили) лежать в основі єдиного ринку Європи. Відмова від будь-якої з них не тільки поставить під сумнів доцільність самого європейського проекту, а й посилить економічну стагнацію – важливу причину нинішнього невдоволення.
Читайте також: Обраний, безвідповідальний
Джерело другої групи конфліктів – єдиний ринок. У деяких питаннях (наприклад, гнучкості ринку праці) зменшення впливу Брюсселя сприятиме зростанню. Але не в усіх. Криза євро засвідчила, що єврозоні потрібен банківський союз із централізацією в багатьох аспектах. І найбільше надій на зростання пов’язано саме з розширенням єдиного ринку. Далі комісія повинна усунути перешкоди для торгівлі послугами та енергією і для цифрової економіки. Іще один пріоритет – більше угод про вільну торгівлю починаючи із ЗВТ з Америкою. Відкритість європейської економіки стане подразником для деяких виборців (і лякатиме декого з політиків), але альтернатива – багаторічний застій економіки – так чи так поставить хрест на всьому проекті.
У гонитві за лідерством
Можливо, євроскептики мають рацію і Європа не може змінитися. Але перші кроки лідерів європейських держав після виборів обнадіюють. Канцлер Німеччини Анґела Меркель і нинішній президент Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу закликали останню обмежити сферу свого впливу. Президент Франції Франсуа Олланд заявляє, що ЄС надто відірваний від виборців і повинен звузити обсяг своїх повноважень. Італійський прем’єр Маттео Ренці здобув підтримку для реформ. Британський прем’єр Девід Кемерон уже кілька років вимагає скорочення повноважень Брюсселя, водночас обстоюючи розширення єдиного ринку. Було б добре, якби інші європейські лідери запозичили його ідеї, але зробили вигляд, що вони прийшли не з Британії.
Перше завдання – призначити нового президента Європейської комісії, готового до радикальних змін. Кандидат-наступник (і федераліст), прем’єр-міністр Люксембургу Жан-Клод Юнкер колись мав підтримку Меркель. Але зараз здається, що вона зрозуміла безперспективність пасивної позиції. Ми обрали б розумну й відважну француженку Крістін Лаґард, директора МВФ і сторонню людину, котра знає, як захищати інтереси. За Лаґард у ролі президента Єврокомісії Британія мала б більше шансів залишитися в ЄС. Якщо Євросоюзу судилося вижити, йому знадобиться таке керівництво. А зараз його майбутнє справді стоїть під питанням.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com