Потім сапери підтвердили й забрали гранату на знешкодження. Місцеві мешканці припускають, що це може бути як злочинна недбалість військових, так і провокація для розхитування ситуації, бо в місті досі знаходять схованки вибухових пристроїв часів розгулу «русского мира».
Кілька днів тому в прифронтовому селищі Красногорівка діти знайшли на вулиці залізяку, яка розірвалася в будинку в руках хлопчика, поранивши трьох дітей. Вони не нишпорили в лісах і покинутих будівлях, а знайшли снаряд просто посеред села. Це при тому, що в усіх населених пунктах у радіусі 30 км від лінії фронту шкільні кабінети обклеєні плакатами про небезпеку вибухових пристроїв, кожна виховна година починається й закінчується інструкцією, як поводитися у випадку, коли знайшов щось підозріле. Навіть у дитячих садках волонтери міжнародних організацій проводять ігрові заняття, на яких дітям розповідають, як не втрапити в халепу. Але діти є діти…
Читайте також: Де нас чекають
Восени, готуючи матеріал про збір урожаю, з обережністю констатувала: на сільськогосподарських угіддях Донеччини в цей сезон техніка не підривалася. А вже наступного тижня почула про підрив трактора на полі. Людина дістала поранення, але лишилася жива. Аграрії скаржаться: дуже важко знайти робітників, бо люди бояться виходити в поле, навіть якщо його розмінували. Фермери, чиї землі неподалік місць, де точилися активні бойові дії, кажуть, що змушені самі сідати на трактори та комбайни, щоб не втратити врожаю. Земля час від часу дістає зі своїх нутрощів смертоносні подарунки, тому вибухнути може навіть там, де півроку тому проїхала техніка.
Кожна війна має пролонговану дію. Окрім безпосередніх жертв вона збирає свої жнива ще довго, залишаючи слід у кількох поколіннях. Понівечені долі, зруйновані родини, ПТСР, стреси, суїциди, збільшення кількості онкологічних хвороб — ми вже відчуваємо ці наслідки, хоча війна скінчилася тільки в головах тих, кому до цього байдуже. Але ще багато років ця земля вибухатиме, забираючи людські життя: за даними міжнародних організацій, що займаються розмінуваннями в різних країнах, для очищення будь-якої території потрібно в п’ять разів більше часу, ніж тривали воєнні дії. За найоптимістичнішими прогнозами, ми вже маємо в перспективі 15–20 років наполегливої роботи. І це у випадку належного фінансування та налагодженої системи.
Зараз з’явилися гроші на розмінування та утилізацію боєприпасів. У 2017-му ми отримали $2 млн, у 2018-му США втричі збільшили фінансування з розмінування Донбасу. Офіс ліквідації та скорочення озброєнь поінформував, що Україна отримає $6 млн допомоги на реалізацію кількох програм. Зокрема, програми «Партнерство заради миру», що передбачає знищення боєприпасів, що лишилися з радянських часів. Паралельно фінансуються програми з розмінування на лінії розмежування, для цього надається $900 тис. Вже є рішення виділити Україні гроші на створення власного центру з розмінування. Зараз американці проплачують експертизу, щоб мати можливість давати фахові поради. Але чи ефективно ці суми буде використано, напевно, вже залежить від суворості контролю донорів, бо вміння розкрадати гроші нашим чиновникам не позичати.
Читайте також: Пільги для матері терориста
Замінування території є величезною проблемою. У 2014–2015 роках поширеним було хаотичне мінування, коли не складалися або не зберігалися навіть плани розкладання мін. Новий підрозділ потрапляв у пастку, яку залишали по собі колеги, що стояли на тому чи тому місці раніше. Багато вибухових пристроїв просто не спрацьовувало, бо вони були зі старих запасів. А тепер можуть вибухати будь-якої миті. І мова про сотні кілометрів української землі.
Але ще гірша ситуація на території, не підконтрольній українській владі. Міжнародні організації не мають можливості проводити там масштабні роботи з розмінування, тому що бойовики не бажають надавати такі беззаперечні докази присутності російської «гуманітарки» на Донеччині. Згідно з їхніми повідомленнями розмінування «по-деенерівськи» — це утилізація чогось, наприклад, за допомогою танка. Тому треба вже зараз думати, як за участю міжнародних установ та судів змусити країну-агресора заплатити не тільки за руйнування та людські втрати, а й за прибирання бойового непотребу за собою. І, звичайно, використати це як один із доказів воєнного втручання Росії.