Серед політичних експертів поширена думка, що на соціально-економічній проблематиці виборів в Україні не виграти. Мовляв, виборцю потрібно запропонувати ідею, яку він підтримає серцем. Однак правда полягає й у тому, що досі жодна влада не змогла суттєво зменшити розрив між бажаним і дійсним саме в цій сфері.
Ті показники соціологічних опитувань, на які звертають куди менше уваги, ніж на рейтинги, свідчать, що українці не схильні ототожнювати проблеми країни загалом та особисті. За даними червневого опитування групи «Рейтинг», на запитання, які проблеми вони вважають ключовими для країни загалом, опитані передусім назвали воєнний конфлікт на Сході (78%) та хабарництво й корупцію у владі (55%). Лише потім слідує безробіття (29%). Коли ж ідеться про найважливіші особисті проблеми, то результати зовсім інші. Передусім це зростання цін (54%), підвищення тарифів (54%) і низький рівень зарплати або пенсії (51%). Лише затим із величезним відривом — війна на Донбасі (22%). Хабарництво й корупція (15%) взагалі загубилися посередині переліку проблем. Питання в тому, що стане ключовим у кабінці для голосування: проблеми країни чи особисті.
Читайте також: Уроки попередників
У тому ж опитуванні групи «Рейтинг» респондентам поставили запитання, у яких сферах вони очікують першочергових змін від наступного президента. І тут нібито громадянське все-таки перемагає приватне. Ключове — припинення бойових дій на Сході (63%), далі посилення боротьби з корупцією (49%). Лише потім відродження промисловості (40%) та підвищення соціальних стандартів (30%). Здавалося б, на цьому обговорення думки про те, що виборець проголосує гаманцем, можна припинити.
Однак про що насправді свідчать ці дані? Про те, що людина, яка запропонує реальний план припинення війни на Сході вже завтра, з імовірністю в 100% виграє вибори. Про те, що той, хто запропонує дієвий рецепт негайної перемоги над корупцією, також стане переможцем. Інша річ — таких планів немає й вони не з’являться в принципі. Хоча б тому, що негайно зупинити війну може тільки той, хто її почав, а ця людина має зовсім не українське громадянство. Питання ж боротьби з корупцією — взагалі вічна тема, адже викорінити її раз і назавжди неможливо. Інакше кажучи, нових рецептів не може бути навіть за бажання їх створити. Що ж залишається? Залишається реальність — ті самі особисті проблеми, чітко окреслені цифрами, наведеними в першому абзаці цього тексту.
Тож ключове питання майбутніх виборів — чи є в нинішньої влади ресурс для зменшення розриву між бажаним і дійсним у гаманцях громадян. Запропонувати більше за час, який лишився, навряд чи хтось зможе. Старт виборчої кампанії та перші кроки політтехнологів із різних штабів лише посилюють переконання в цьому.
«Для мене очевидно, що на наступних виборах — і президентських, і парламентських — голосуватимуть за менше зло. Ми бачимо, що в кожного кандидата є свій «ядерний» і стабільний електорат, на який не впливає вже нічого. Жодні компромати, скандали тощо. Однак ця частка досить незначна. Решта визначатиметься вкрай ситуативно», — заявила в нещодавньому інтерв’ю Тижню соціолог Ірина Бекешкіна. Іншими словами, рейтинги всіх реальних кандидатів у президенти досягли дна й нижче опуститися просто не можуть. Саме це відкриває для них можливості вдатися до нестандартних кроків. Гірше, звісно, не стане, але покращити позиції теж ніхто не зміг.
Зокрема, кандидат із найбільшим серед низьких рейтингів нещодавно запропонувала «новий курс» із багатьма маловідомими широкому колу громадян термінами на кшталт «блокчейн», «лінукс» і «конституанта». Результат очікуваний. Крім хвилі нових мемів у соцмережах Юлія Тимошенко навряд чи зможе щось записати собі в актив. Можна очікувати, що «новий курс» не протягне до зими, а Тимошенко надалі зосередиться на вже звичній для себе ролі захисниці знедолених.
Читайте також: Багатство надскладного вибору
Влада в особі Петра Порошенка вичікує, але також іноді вдається до експериментів. На День Конституції президент запропонував ідею внести до Основного закону норми про євроінтеграцію та вступ до НАТО. Однак реакція виявилася доволі слабкою, і новина залишилася майже непоміченою. Звісно, є ще тема надання українській церкві автокефалії. Проте й у цьому разі очікування можуть виявитися перебільшеними. Наприкінці травня Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів опитування щодо ставлення українців до питання створення помісної церкви. Виявилося, що майже третина (31%) підтримує ідею. Але стільки само, а то й навіть трохи більше людей (34%) взагалі байдужі до неї. Ще 14% не змогли сформувати свого ставлення. Крім того, навіть серед тих, хто підтримує створення помісної церкви, лише 33% вважають це питання першочерговим. Ще 50% із них назвали його «актуальним, але не першочерговим».
У «другій лінії» опозиціонерів, як завжди, мало що зрозуміло. Передусім — скільки взагалі кандидатів висунеться на цьому полі. Поки що найрейтинговішим представником, який претендує на вираження інтересів усієї групи, є Анатолій Гриценко. Проте він має дві суттєві перешкоди. Перша з них — майже патологічне невміння домовлятися в так званому демократичному таборі. Наразі окрім Гриценка можна назвати імена щонайменше двох можливих кандидатів — Андрія Садового та Віктора Чумака. Не виключив свого висунення й новоспечений політик та екс-журналіст Дмитро Гнап. Усі сторони заявляють про готовність до компромісів, але пізніше. Друга проблема Гриценка в тому, що рано чи пізно йому все ж таки доведеться давати відповіді на запитання, яких він наразі всіляко уникає. Починаючи з того, хто в команді Гриценка крім нього самого, закінчуючи тим, що саме він пропонує крім критики чинної влади.
Читайте також: Дебет та кредит вибору
Тримають інтригу й можливі претенденти на звання «нових лідерів». Якщо Святослав Вакарчук дещо згорнув активну публічну діяльність і навіть змінив афіші майбутнього концерту в Києві, додавши гасло «Нічого, крім музики», то Володимир Зеленський опублікував у соцмережах відеозвернення, яке швидко стало вірусним. Що саме він хоче сказати у ньому малозрозуміло, однак адресоване воно Вакарчуку, а обраний стиль чомусь дуже скидається на манеру спілкування Ігоря Коломойського. Завершується все словами: «Якщо ти та я — то це ми, розумієш? А якщо ми — то це всіх».
Єдині, хто може почуватися більш-менш спокійно, — це різноманітні висуванці від екс-регіоналів. Покращити нинішні позиції вони не можуть, погіршити теж. Потрібно просто періодично з’являтися на телеканалах дружніх до себе олігархів у сюжетах про інспекції дитячих таборів, управлінь соцзахисту населення та заводів. Головне, щоб лояльний виборець випадково не забув про їхнє існування.