27 лютого 1598 року Земський собор у Москві обрав нового царя. Сталося щось нечуване, адже були сакральність влади й безперервність династії, що правила від того часу, коли Данило, молодший син князя Олександра Невського, отримав свій уділ у Москві — на той час маловпливовому місті на березі однойменної річки. Якщо подивитися на історію Московії XIV–XVI століть у розрізі династії Даниловичів, то можна лише здивуватися, як їм удалося ще так довго протриматися. Але те, що сталося наприкінці зими 1598 року, було чимось новим і незвіданим — вибори царя.
На перший погляд, вибір виявився дивним. Новий цар Боріс Ґодунов не те що не походив з роду Рюрика, він і князем не був. Натомість дуже добре розумівся на тому, як влаштована влада. Особливо її непублічна частина. Свою кар’єру він розпочав ще на початку 1570-х років, ставши одним з опричників. Вдалий шлюб з Марією, донькою сумнозвісного Малюти Скуратова, ввів його у вищі щаблі влади. Здавалося, що свій зоряний час він отримав після смерті Івана IV, коли став правою рукою майже не дієздатного царя Фьодора впродовж майже всього його правління. Сприяло цьому й те, що його рідна сестра Іріна була дружиною царя.
Смерть Фьодора, відсутність на горизонті конкурентів, що були за понад десятилітнє співправління винищені Ґодуновим, відкрили для нього шлях до одноосібної влади. Невпевненість про своє походження лише посилила репресії щодо еліти держави. Негативним тлом короткого правління Боріса стали природні катаклізми й чутки про «справжнього государя» Дмітрія. Несподівано 23 квітня 1605 року цар помер, відкривши нову сторінку московської історії — смуту.
Майже через 400 років колапсуюча радянська імперія прагнула змінитися на краще. Парад суверенітетів, що розпочався 1990 року, призвів до прагнення союзних республік мати свої «справжні» центри влади, а з ними й своїх президентів. Російська Федерація хаотично намагалася проявити свою задавлену десятиліттями російськість. Певною мірою стратегія Лєніна, а згодом усіх радянських очільників полягала в тому, щоб не дозволити проявити себе російському націоналізму на повну. Попри русифікацію, яка невпинно перемелювала національні особливості в Радянському Союзі, російський націоналізм до кінця 1980-х років був темою не для масового вжитку. Перебудова й гласність змінили акценти. Москва, як столичне місто Російської Федерації, прагнула більше прав від союзного центру. Одним з популярних жартів того часу складався з прямої алюзії до часів Ґодунова й звучав запитально: «Боріску на царство?». За іронією долі, той, про кого жартували, теж мав ім’я Боріс.
Вправний провінційний комуністичний лідер з Уралу, Боріс Єльцин, був одним з нових і порівняно молодих облич у партії, яких перебудова вивела на перший план. Його загальнодержавна кар’єра розпочалася в грудні 1985 року, коли він став першим секретарем московського міського комітету комуністичної партії. У тодішніх реаліях це був прямий шлях до вищих щаблів влади в політбюро ЦК КПРС. Популярність енергійного першого секретаря й недосвідченість у тонкощах влади призвели до різких випадів у бік партійного керівництва. Наприкінці 1987 року Боріс Єльцин був зміщений зі своєї посади, що відкрило йому шлях до лідера опозиції в межах партії. Певною мірою він став тим, хто за останні шістдесят років відкрито виступав проти й не був знищений за це.
Критичні виступи Боріса Єльцина на партійних зібраннях, що в умовах гласності ставали доступними, створили йому образ реформатора й демократа. Це відкрило йому шлях до обрання народним депутатом СРСР та РСФСР. Таке поєднання тоді було цілком нормальним. У російському парламенті Єльцина обрали головою, що зробило його першою особою у федерації та дало можливість здійснювати публічний тиск на союзний центр із вимогою надати більше повноважень республікам. Ця тактика була підкріплена обранням його 12 червня 1991 року президентом. Уперше й, мабуть, востаннє на сьогодні в Росії відбулися вільні вибори її очільника.
Нова посада стала йому в пригоді вже за два місяці, коли під час спроби державного перевороту він очолив спротив і був тим обличчям легітимної влади для світу, що протистояла заколотникам. Його подальша роль у розпаді Радянського Союзу, шокові спроби реформ, збройне придушення опозиції та початок громадянської війни на Північному Кавказі цілком добре вкладалися в історичні паралелі з минулого. Як і те, що подальші вибори в Росії відбувалися за цілком прогнозованим сценарієм кулуарних домовленостей невеликої групи осіб, що в 1990-ті роки зробила свої статки за прямого сприяння Боріса Єльцина, а той узвичаєно для будь-яких правителів Росії не забував ні себе, ні власну родину.
Боріс Єльцин у серпні 1991 року
Старі хвороби й традиційна пристрасть до міцного алкоголю зробили з Єльцина майже недієздатного керівника держави. Лише дива медицини й нові медіатехнології дали змогу йому переобратися 1996 року на новий термін, вигравши виборчі перегони у вічного комуніста Росії Ґєннадія Зюґанова. Програна Перша чеченська війна, розпочата друга й дефолт 1998 року наочно показали недієздатність президента відповідати складним викликам часу.
Усе це призвело до вже надто прямих історичних алюзій, коли генеральний прокурор з промовистим прізвищем Скуратов відкрив справу про корупцію президента та його родини. Свого часу Скуратови посприяли появі царя Боріса наприкінці XVI століття. Новітній діяч із уже знайомим прізвищем, який хотів усунути від влади Боріса Єльцина, був швидко відсторонений від посади. Але питання спадкоємця залишалося відкритим.
Вузьке коло політиків та олігархів, кому влада дала змогу зробити величезні статки, працювала над невідкладними питаннями спадковості й передачі влади від хворого Єльцина, якого вже не могли показувати публічно. Улітку 1999 року вибір пав на тодішнього керівника Федеральної служби безпеки Владіміра Путіна, якого швидко призначили прем’єр-міністром, і він одразу вирішив розібратися з бунтівною Чечнею. Що ж, «маленька переможна» війна стала однією з його головних візитівок. Але нікому не відомий представник спецслужб за кілька місяців став найпопулярнішим політиком у країні. Від нового року почав виконувати обов’язки президента й безальтернативно виграв свої перші вибори в березні 2000 року.
Вибір без вибору як спільна ознака, попри час
Між цими прикладами зміни влади із центром у Москві 400 років. Вони певною мірою є тим винятком зі звичного способу обрання, успадкування, посадження на престол у Московії, а згодом у Росії та Радянському Союзі. Змінювалися століття, столиці, але щось залишалося постійним. Це відсутність вибору. Ретроспектива за період між двома Борісами, на перший погляд, є строкатою. У ній не бракує несподіваних поворотів, нетипово великої кількості жінок на вершині влади, як і певних повторювальних раз у раз сюжетів, де сталими будуть групи інтересів, репресії, заколоти, удавані реформи й війни. Такі практики успадкують і більшовицькі вожді після перевороту 1917 року.
Одразу після смерті Боріса Ґодунова розпочався тривалий період, відомий як смута. Новим царем півтора місяця був його син Фьодор, якого вбили. Лжедмітрій, який стояв за цими подіями, не протримався довго внаслідок повстання в травні 1606 року. На його чолі стояв Васілій Шуйській, який і скористався цим, щоб стати царем. Принаймні він був князем і міг попишатися своєю належністю до суздальської гілки Рюриковичів. Видавалося, що ось шанс на спокійне завершення всіх негараздів, які спали на Московську державу. Але новий самозванець і поразка у війні з Річчю Посполитою призвели до полону й швидкої смерті у Гостині, що в Равському воєводстві.
Треба віддати належне: ці події та наполегливі спроби посадити на престол у Москві королевича Владислава не розвалили державу. Повстання й повернення контролю над столицею поставили перед елітою питання вибору нового царя. Вибір 1613 року було зроблено на користь Міхаіла Фьодоровича Романова, який дав початок новій династії, що правила аж до 1917 року. Принаймні якщо не зважати на казуси владних змін XVIII століття, де від Романових залишилася тільки назва.
Влада в Москві отримала нового царя, і принаймні наступні десятиліття все видавалося цілком стабільним. Закритість, кулуарність, програні війни, серед яких виділялася війна 1634 року, і врешті несподіваний подарунок від Хмельницького 1654 року не сильно змінювали звичний перебіг справ. Але вже онуки першого Романова мало не втратили все, що існувало до них. Старші сини Алєксєя Міхайловича не змогли продовжити династію по чоловічій лінії, а молодший син Пьотр ледь врятувався від норовливої сестри Софії та бунтівних стрільців. Засвоївши уроки юності, він у дусі Івана Ґрозного швидко впорався з опозицією. Будуючи імперію, він водночас зруйнував спадковість влади. Після його смерті жінки правили в Росії майже три чверті всього XVIII століття.
Влада жінок, оперта на чоловічі партії
У російській історії влада у XVIII столітті дивним чином оберталася навколо жінок і чоловіків поруч. Єкатєріна I, яка успадкувала владу 1725 року, була такою далекою від розуміння справ, що спиралася на старого фаворита свого чоловіка Алєксандра Мєншикова й Верховну таємну раду. Спадковість влади була перервана. Недовге правління Єкатєріни відновило прагнення мати на престолі онука Пєтра — малолітнього Пєтра Алєксєйовича, який потрапив у ще більшу залежність від Мєншикова, який узяв гору під час переходу влади, прагнучи одружити свою доньку з імператором. У цьому прагненні він програв іншому владному клану Долґоруких, але швидка смерть Пєтра 1730 року обірвала чоловічу лінію Романових. Стабільності не було вже п’ять років зі смерті Пєтра I.
Верховна таємна рада обрала наступницею доньку царя Івана V Анну, яка була вдовою після швидкої смерті свого чоловіка курляндського герцога Фрідріха III Вільгельма. Попри те що на самому початку свого правління рада прагнула обмежити імператрицю в правах, Анна, швидко зорієнтувавшись у балансі сил, повернулася до звичної самодержавної форми правління. Вона спиралася на родичів і свого фаворита Ернста Йоганна Бірона. Йому ж доручала опіку над своїм наступником Іваном VI, якому на момент її смерті було всього кілька місяців. Відсутність спадкоємців уже півтора десятиліття в імперії не сприяла стабільності й спадковості влади.
Новий імператор продовжив цю традицію, адже через рік його усунули від влади переворотом, за яким стояли прихильники Єлізавєти, доньки Пєтра I. Наступні два десятиліття, що пройшли під владою нової імператриці, не внесли принципово нового в спадковість влади. Єлізавєта була змушена спиратися на оточення, фаворитів, серед яких виділявся її таємний чоловік Олексій Розумовський. Але все це не вирішувало спокійної передачі влади. Її вибір 1742 року пав на сина сестри Анни, що була одружена з голштейн-готоропським герцогом Карлом Фрідріхом. Відтоді Карл Петер Ульріх став Пєтром Фьодоровичем і виховувався в Петербурзі, щоб стати наступним імператором після своєї тітки. У дружини йому обрали Софію Авґусту Фредерику, доньку володаря дрібного німецького князівства Ангальт-Цербст. Шлюб, укладений 1745 року, мав на меті закріпити стабільність спадкоємця в явленнях про владу, але натомість увів у світ російської політики майбутню зірку, яка не тільки дочекалася свого шансу на успіх, а й своїми діями стала однією з найбільш відомих правительок імперії.
Після смерті Єлізавєти новий імператор правив заледве пів року, і його усунули від влади прихильники дружини, де першу партію грали брати Орлови.
Російська імперія вже вкотре тримала на престолі жінку. Повторюваність дій упродовж 1720-х — 1760-х років перетворювалася на систему. Владу отримували жінки, які спиралися на певну партію при дворі, як це робили Єкатєріна, Анна та Єлізавєта.
Єкатєріна теж пішла цим шляхом, але, на відміну від своїх попередниць, мала набагато кращу освіту й уміло вибирала партнерів. Її довге правління, яке подається як розквіт імперії, стало тим часом, коли Росія почала міцно асоціюватися з роллю одного з головних політичних гравців у Європі й Азії. Щодо спадковості, то, на своє щастя, вона мала сина Павла.
Довге очікування престолу перетворило Павла на надто дивакуватого володаря, який прагнув у всілякий спосіб не наслідувати практик матері. Одним з перших указів було чітке встановлення правил наслідування престолу тільки по чоловічій лінії. На щастя, у самого Павла було аж троє синів. І кожен з них дістав шанс бути імператором. Але його неврівноважене правління налаштувало двір і головних політичних гравців проти нього. У ніч 24 березня 1801 року його вбили замовники. Влада перейшла до його старшого сина Алєксандра.
Цей імператор через нові віяння в Європі розпочав своє правління реформами, але дуже швидко під тиском зовнішньої політики та страху перед революцією ці реформи зійшли нанівець. Перемога у війні з Наполеоном і союзні угоди з колегами, укладені у Відні в 1814–1815 роках, упорядкували тогочасну Європу на наступні 100 років аж до початку Першої світової війни. Страх перед змінами, що йшли від французької революції, був надто сильним. Уже наприкінці свого правління під впливом містичних учень Алєксандр майже відійшов від справ управління імперією, але принаймні він подбав про спадковість престолу. Із цим вийшла доволі заплутана історія.
Не маючи нащадків, Алєксандр наполіг на зреченні свого брата Констянтіна на користь молодшого — Ніколая. Останній не надто тішився з того. Після смерті Алєксандра 1 грудня 1825 року Ніколай оголосив у Петербурзі імператором свого брата Констянтіна. Але відмова останнього й розпорядження покійного імператора щодо престолонаступництва не залишили йому вибору. Погодившись стати імператором, після того як був опублікований маніфест з усіма роз’ясненнями стану справ, він одразу отримав повстання, очолюване офіцерами столичних полків, що вивели на Сенатську площу свої підрозділи. Своє право бути імператором він утверджував силою, як і впродовж свого тридцятилітнього правління. Йому не раз доводилося її застосовувати щодо власних підданих, тож здобув собі не надто прихильну славу в історії.
Кримська війна, яка мала б укотре показати міць і велич імперії, виявилася фатальною і для імператора. Ходили навіть чутки, що Ніколай I укоротив собі віку. Його старший син Алєксандр, який став наступником з березня 1855 року, був змушений швидко завершувати провальну війну. Ліберальні реформи, що стали своєрідною візитівкою спроможності Російської імперії до змін, певною мірою змінили образ держави з деспотичного на умовно ліберальний. Його смерть 13 березня 1881 року внаслідок замаху підвела риску під другою спробою трансформації Росії в XIX столітті.
Власне імператор був не проти конституційних змін, але не склалося. Виявилося, що самого прагнення замало. Зміни треба ще вміти довести до більшості й зробити їх невідворотними.
Його син Алєксандр, ставши імператором, за традиційними уявленнями сучасників і згодом також істориків, вважався консерватором і тим, хто проводив російську національну політику в імперії. Але за тринадцять років його правління імперія, на диво, не вела жодних війн. Хвороба, що розвинулася в нього після залізничної катастрофи неподалік Харкова, призвела до смерті у віці 49 років. Його старший син Ніколай, отримуючи владу в імперії, ще не знав, що його 23-літнє правління буде останнім у вже довгенькому переліку імператорів та імператриць.
Картина британсього художника Готфрі Дуґласа Джайлза, що зображує Балаклавську битву 25 жовтня 1854 року
У новому столітті війна, яку розпочала імперія на Далекому Сході, завершилася поразкою 1905 року. Перші кроки російського парламентаризму, що розпочалися на тлі революційних виступів, не призвели до суттєвих змін у тому, чим була влада в Росії. У Ніколая II не було бодай натяку на розуміння актуальних змін у його розлогій імперії. Війна, що розпочалася влітку 1914 року, стала фатальною і для нього, і для країни.
Загалом в імперіях бодай армія є зразковою інституцією. На папері й на парадах російська армія видавалася чудовою. Зіткнення з реальністю виявилося цілком протилежним. Мобілізовані мільйони підданих опинилися у вирі світової війни, де впродовж трьох з половиною років воювали за цілком чужі для себе ідеї. На першому етапі війни видавалося, що російська армія з легкістю подолає супротивника. Узяття Львова й згодом потужної фортеці Перемишля дало змогу Росії досягнути нових і незвіданих раніше, але дуже омріяних рубежів та утворити Львівську губернію. Цей успіх видався нечуваним. Далі все пішло цілком в іншому напрямку.
Союз Радянських Соціалістичних Республік як нова подоба колишньої Російської імперії
Початок 1917 року характеризувався стагнацією східного фронту війни. Раптове невдоволення якістю хліба, що в лютому виявили в Петрограді, призвело до виступів, які з легкістю повалили владу імператора. Майже два століття імперії, понад три століття династії Романових виявилися завершеним епізодом історії. Росія спробувала обрати республіканську форму правління. Як виявилося, це було надзвичайно складно зробити в умовах війни й абсолютної неготовності суспільства до таких змін. Школа демократії та звичка обирати — тривалий процес. Навчитися цього впродовж короткого часу до установчих зборів було неможливо, особливо коли країна в стані війни, розпаду, а до діла ще й приходять талановиті та агресивні популісти, яких щедро спонсорує той, з ким ти воюєш.
Більшовицькі вожді, які досить вдало відчули основні потреби суспільства, прийшовши до влади внаслідок перевороту, не прагнули гратися у волевиявлення народу. Хоча проголошували, що влада має належати радам. Розігнавши установчі збори, вони заповзято взялися відновлювати імперію в старих кордонах, але під новими гаслами. На 1921 рік завдання було майже виконано. Там, де не можна було вийти на кордони 1914-го, вирішили визнати існування незалежних Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії та Естонії.
Нова політична реальність, яку наприкінці 1922 року утворили в Москві під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік, стала новою подобою колишньої Російської імперії. Хоча з владними повноваженнями було все складно з огляду на два рівні влади — республіканський та союзний. Але за своєю суттю влада була такою ж авторитарною, як і до 1917 року, хоча пропаганда й конституція казали про народовладдя та свободу.
Змінність влади в Радянському Союзі — це певною мірою відтворення старих практик кулуарних рішень у вузькому колі осіб. І якщо раніше це були родичі й найбільш впливові родини Московії та імперії, таємні ради, коханці й фаворити, то в реаліях більшовицької диктатури все зводилося до вузького кола політбюро й центрального апарату партії. Виявилося, що контроль над апаратом є більш важливим, ніж перша посада в державі. Іосіф Сталін, який мало чим виділявся в перші роки влади, уміло зміг стати першою людиною в партії, а згодом послідовно винищив усіх своїх конкурентів, аби на початок 1930-х років стати номером один у владній ієрархії. І це за умови, що в державній системі він не обіймав головних посад. Влада, основана на культі постаті та страхові перед першою особою більшовицької партії, стала тим, що стримувала будь-кого виявити бодай якісь прояви зацікавлення нею. Ця традиція сьогодні також певною мірою існує в Росії. Ми кажемо «влада» — і всі чудово знають про кого йдеться.
Друга світова війна, а саме початок німецького наступу на СРСР змусив Сталіна взяти на себе обов’язки голови ради народних комісарів, згодом ради міністрів, що й було його найвищою державною посадою до самої смерті. Звісно, це все поєднувалося з першою позицією в партійній ієрархії. Надалі комуністичні лідери по-різному об’єднували державні посади з партійними. Нікіта Хрущов лише через п’ять років після того, як став першим секретарем, очолив раду міністрів, а Лєонід Брєжнєв, бувши головою президії Верховної Ради СРСР — найвищої державної посади, став першим секретарем ЦК КПРС, щоб наприкінці життя знову поєднати вищі партійну й державну функції. Але принаймні для більшості головним був той, хто був першим, а згодом генеральним секретарем комуністичної партії. Це також поширювалося на всі рівні влади — аж до найнижчих.
Вільних виборів не було, і це призводило до того, що все вирішувалося у вузькому колі партійних керівників. Після смерті Сталіна 1953 року владні перегони виграв спритний Нікіта Хрущов, утворивши взаємовигідний союз із кількома колегами й усунувши головних конкурентів. Натомість через одинадцять років він став жертвою внутрішньопартійної змови, що винесла на владний Олімп, видавалося б, непримітного, але вкрай марнославного Лєоніда Брєжнєва. Його тривале перебування при владному стерні стало ознакою деградації системи, яку не змінила навіть його смерть у листопаді 1982 року. Пенсіонери з політбюро двічі обирали наступного керівника зі свого покоління, вважаючи, що саме так має відбуватися спадковість у владі, яка їм належить.
Смерть чергового генерального секретаря Констянтіна Чєрнєнка перервала для більшості геронтократію у владі. Але ці зміни були проведені старими кулуарними методами. Вільних виборів радянська система не сприймала. Яким був би результат у разі бодай послаблення влади, можна побачити на виборах до Верховної Ради СРСР 1989 року, коли кандидатів у бюлетенях виявилося набагато більше, ніж один. А вільні мікрофони під час з’їздів народних депутатів і засідань Ради показали всю їхню неспроможність чути інші думки. Наступного року влада отримала ще сильнішу альтернативу в законодавчих структурах, коли відбулися вибори до республіканських парламентів, які вже 1991 року стали голосувати за відновлення й проголошення незалежності.
Спроба консерваторів зупинити процес розпаду СРСР, що проявився 18–21 серпня 1991 року в захопленні влади, пришвидшила всі процеси ліквідації країни. Водночас уже Російська Федерація, яка прагнула якомога швидше стати правонаступницею СРСР, маючи вперше обраного на загальних виборах президента Боріса Єльцина, на позір гралася зі світом у демократію. Гра виявилася вкрай короткою.
Перші прояви опозиції, показали всю сутність демократії в Росії, коли танки розстрілювали будинок Верховної Ради Російської Федерації. Там, де немає традиції виборності влади, важко очікувати швидкого й безболісного її засвоєння.
Подальша історія сучасних виборів у Росії полягала в підтвердженні старих практик. Вибір без вибору. Прихід до влади — кулуарне рішення вузької групи осіб, пов’язаних між собою родинними, приятельськими та бізнес-інтересами. Конфігурація та чисельність цієї групи, за винятком тих, хто мав особливу позицію і був усунутий з нею, залишаються сталими. У ній є своє ядро старої та перевіреної гвардії, яка так само старіє зі своїм вождем. Є свої клоуни, які публічно кажуть усе, що їм спадає на думку. Вони навіть можуть тимчасово посидіти в головному кріслі країни за часів, коли ще треба було дотримуватися видимості верховенства права. Є також молодші представники, які прагнуть влади й нетерпляче стукають копитами, щоб отримати від старих членів визнання й більше повноважень. А народу це подається як стабільність та єдино правильний вибір року Ми можемо певною мірою сприймати зі стриманим оптимізмом те, що будь-яка влада в Росії не вміє ні проводити вибори, ні вигравати війни, навіть попри видимість їхньої перемоги всіма сторонами конфлікту. Перемога зазвичай Піррова.