Днями в колонці на The Washington Post політичний аналітик Джош Роґін написав, що під час з’їзду республіканців член Комітету з підготовки програми Даяна Денман запропонувала поправку до документа, яка передбачала посилення санкцій проти РФ, більшу допомогу Україні та «надання летальної оборонної зброї» Збройним силам України. Представники команди Трампа через делегатів, які за нього голосують, відкинули цю поправку й зробили формулювання розмитішим.
Тепер програма видається приблизно такою самою логічною та послідовною щонайменше в положеннях стосовно міжнародної безпекової політики, як і вся кампанія Трампа. Розділ про національну безпеку та зовнішню політику під пафосною назвою «Америка відроджується» відкривається критикою Адміністрації Обами за слабкість, через яку осміліли вороги США, нейтралізовано розгортання систем ПРО в Польщі та Чехії, а угода New START про скорочення стратегічних наступальних озброєнь така неефективна, що дала змогу Росії розбудувати ядерний арсенал, поки США скорочували свій. Кількома абзацами нижче власне розмиті формулювання і позиція, ідентична політиці Адміністрації Обами щодо ненадання Україні зброї: «Ми підтримуємо збереження і за потреби посилення санкцій… проти Росії, якщо й доки не буде повністю відновлено суверенітет і територіальну цілісність України. Ми також підтримуємо надання належної допомоги Збройним силам України і більшу координацію з оборонним плануванням НАТО».
Багато коментаторів одразу охарактеризували такий поворот як зміну позиції Республіканської партії стосовно Росії та України. Утім, тут треба враховувати внутрішньопартійне протистояння останніх місяців між багатьма республіканцями й Трампом та його прихильниками. І той факт, що таке м’яке формулювання іде врозріз із позицією більшості республіканських політиків.
Власного комплексного бачення ролі США на міжнародній арені в Трампа за час кампанії не виявлялося. Натомість превалювала агресивна риторика в дусі ізоляціонізму, стін на кордоні з Мексикою, опозиції вільній міжнародній торгівлі та зосередження Америки на собі. Його діаметрально протилежні відповіді на одні й ті самі запитання в різних інтерв’ю не зникали з ефірів вечірніх комедійних шоу. Тим часом спікер нижньої палати Конгресу республіканець Пол Раян та інші лідери партії розробляли зовнішньополітичну програму, якою хотіли вирізнити свою політсилу на тлі Адміністрації Обами й «показати власне бачення хорошої сильної зовнішньої політики, щоб її побачив світ, щоб ми могли йти з нею на вибори і здобути мандат на її реалізацію». Реального внеску в розробку від Трампа, якого тоді багато республіканців сподівалися все-таки не побачити в номінації, практично не було. Навіть за лічені дні й години до того, як будівельний магнат і його внутрішньо орієнтована кампанія таки виграли номінацію, проти позицій Трампа в торгівлі, міграції, зовнішній політиці, національній безпеці, та й загалом у тому, як саме Америка має «знову ставати великою», публічно виступали найавторитетніші лідери республіканців.
Читайте також: У Трампа не підтримують надання зброї для України
Усе це наштовхує на думку, що позиція щодо України та Росії в республіканців навряд чи дуже змінилася. Але Трамп-президент — це програш і для Києва, і для Європи, США та, зокрема, Республіканської партії. А все, що погано для них, на руку Путіну.
У проекті програми демократів дестабілізація Росією свого прикордоння, порушення суверенітету України та спроби відтворити сфери впливу, зазначені серед факторів, що підривають американські інтереси. США під проводом демократів віритимуть у сильні союзи (на противагу ізоляціоністській позиції Трампа стосовно НАТО), розбудову європейської стійкості та захист союзників НАТО. Вони будуть готові співпрацювати з Путіним у питаннях, які стосуються американських інтересів, як раніше співпрацювали в скороченні ядерних озброєнь, ядерній програмі Ірану та санкціях проти Північної Кореї, але не вагатимуться, якщо доведеться протистояти російській агресії. Утім, згадок про посилення політики США на підтримку, зокрема збройну, України немає. Тобто від Гілларі Клінтон, імовірно, варто очікувати продовження нинішньої української політики Адміністрації Обами, яка на тлі хаосу від Трампа все ж видається незрівнянно соліднішою.
Поки переважають сподівання, що Трамп усе ж таки до Білого дому не дістанеться. Але для України небезпека в іншому: періоди внутрішньої колотнечі, переходу влади й непевності в США історично виявлялися дуже комфортними для авантюризму Росії.
У 2008-му Америка теж готувалася обирати нового президента. Перегони відбувалися в листопаді, а пік передвиборчої кампанії припав, як і тепер, на літо. Невзадовго до того, на Бухарестському саміті у квітні 2008-го, Україні та Грузії відмовили в наданні Плану дій щодо членства у НАТО, відклавши розгляд їхніх заявок на грудень. І в квітні ж Росія починає під різними приводами збільшувати свій військовий контингент в Абхазії.
Читайте також: Привид Трампа
У програмі Демократичної партії 2008 року РФ згадується серед потуг, що розвиваються, з якими США можуть разом розбудовувати міжнародну безпеку, працювати над нерозповсюдженням ядерних озброєнь. І дуже м’яко, незважаючи на ескалацію напруження з Грузією, демократи наполягають на тому, щоб «Росія дотримувала міжнародного права та поважала суверенітет і територіальну цілісність своїх сусідів». Республіканці, яких у президентських перегонах представляє Джон Маккейн, про Росію у своїй програмі говорять критичніше: «Ми засуджуємо спроби РФ залякати країни, які раніше перебували під радянським пануванням, аби запобігти розміщенню в них ядерної оборони». Вони пишуть про наявність спільних для американців та росіян імперативів на кшталт боротьби з тероризмом і ядерною зброєю, але й про те, що в РФ залишаються серйозні причини для занепокоєння — «ставлення уряду до преси, опозиційних партій, інститутів громадянського суспільства».
Влітку між Росією та Грузією вибухає війна. Опісля РФ під хор міжнародного осуду визнає Абхазію та Південну Осетію «суверенними й незалежними державами», а далі підписує з ними договори про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Згодом однією з перших зовнішньополітичних ініціатив президента Обами стає «перезавантаження» відносин із Росією (на шкоду відносинам із лояльними союзниками — Польщею та Чехією). «У 2009-му великі потуги не демонструють силу через домінування чи демонізацію інших країн», — розважливо каже Обама під час візиту до Москви, натякаючи на звичні для російського менталітету розмови про те, що Саакашвілі — маріонетка в руках Америки. І відразу ж визнає, що свою роль у тому, аби «новий старт» американсько-російських відносин відбувся, мають відіграти й США, а старі уявлення про те, що США і Росія — противники, які борються за сфери впливу, помилкові.
Чи не доведеться нам побачити дежавю тодішніх подій, тільки в гротескнішому виконанні Трампа?