На початку вересня різні соціологічні компанії оприлюднили результати відразу кількох опитувань громадської думки. Окрім традиційного визначення політичних рейтингів, соціологи перевірили рівень протестних настроїв, ставлення до реформ та інших політичних моментів.
14 вересня три соціологічні компанії — SOCIS, КМІС та Центр Разумкова — зібрали журналістів для презентації свого дослідження. Їхнє опитування прикметне своєю вибіркою в 10 тис. осіб (зазвичай цифра вп’ятеро менша. — Ред.). Це дало можливість соціологам заявити про статистичну похибку лише в 1,2% загалом по Україні. Окрім того, опитування демонструє осінні настрої в найбільш прямому сенсі: його проводили з 30 серпня по 9 вересня.
Серед іншого, у дослідженні оцінюють рівень протестних настроїв українців. Його автори доходять висновку, що він залишається невисоким. Брати участь в акціях протесту схильні лише 12,4% громадян. Ще 5,6% готові до нового Майдану. Більшість українців найкращою формою протесту вважає участь у виборах та підписання петицій.
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
«Найнебезпечніше, що все ж таки 3,8% громадян готові взяти до рук зброю (у формі протесту для обстоювання громадянської чи політичної позиції. — Ред.). Ми моніторимо це питання, і тривожить те, що відсоток коливається на рівні 2%, 3%, 4% по країні протягом останніх кількох років», — каже начальник відділу Центру соціальних і маркетингових досліджень SOCIS Олександр Чашковський. У цьому контексті слід навести ще одну цифру. Таку форму незгоди, як вступ до опозиційної партії, вважають доречною тільки 2,4% громадян. Мабуть, навіть спеціальне дослідження не продемонструвало б кризу української політичної системи наочніше: у країні збройний протест популярніший за вступ до партії.
Соціологи фіксують доволі низький рівень готовності до протестів серед українців протягом кількох останніх років. Порівняти дані допомагає інше опитування, проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» наприкінці серпня. Упевнені в можливості протестів або припускають такий розвиток подій 22,8% громадян. Ці показники навіть дещо знизилися порівняно з минулим роком. Такі результати — точно не привід для гордості нинішніх можновладців. А надто не причина розслаблятися.
Переконатися в цьому вони змогли майже одразу ж після публікації всіх цих результатів. 17 вересня під ГПУ відбулася акція націоналістів із вимогою відставки керівництва прокуратури. Хоча протест і не належить до категорії багатотисячних, але запам’ятається надовго. Біля приміщення ГПУ відбулися сутички протестувальників із правоохоронцями. Підставою стала видача Росії Тімура Тумгоєва — інгуша, який брав участь в АТО (Генпрокуратура досі не визнає останнього факту. — Ред.). Санкцію на рішення дав заступник генпрокурора Євген Єнін, який навряд чи припускав, що це матиме саме такі наслідки. Єніна у відставку наразі ніхто не відправив, тож здатність до самозбереження в Юрія Луценка та його підлеглих досі під питанням.
Цей приклад переконує, що протестні настрої не можна рахувати арифметично. Передвісником Майдану свого часу стали події у Врадіївці, які були реакцією саме на несправедливість у правоохоронних органах.
Таких самих висновків доходять експерти, яких запросили для обговорення результатів опитування «Демініціатив». За словами директора соціологічної служби Центру Разумкова Андрія Биченка, наприкінці 2008-го та на початку 2009 року, коли долар із 5 грн підскочив до 8 грн, протестний потенціал в Україні був надзвичайно високим. Водночас у 2013-му готовність громадян виходити на такі акції була дуже низькою. Незважаючи на це, у першому випадку серйозних суспільних вибухів не сталося, а в другому відбулося наймасштабніше протистояння в історії України.
«Українські протести зазвичай або нечисленні, або швидко стають масовими, а згодом згасають. Початок саме масових протестів годі передбачити. Ми можемо говорити про ймовірні передумови або ж шукати в них якусь логіку. Але нам ніколи не вдасться передбачити нелогічні події. Як-от побиття студентів», — зазначила голова Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна.
Читайте також: Громадянська пасивність
Серед українців є чіткий розподіл на дві майже рівні частини. За даними соціологів, ця різниця зберігається роками й досі актуальна. Якщо поставити їх перед вибором: терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні ладу, миру та спокою чи в разі значного погіршення умов життя виходити на вулицю з протестом, то 38% підтримають перший варіант, а 35,5% другий. Решта не визначиться з вибором.
Питання миру в Україні з очевидних причин набуло особливого змісту. Потребу людей у ньому виголошують політики, які намагаються використати запит. Хтось обіцяє «компроміс», хтось «новий курс», а нещодавно в містах взагалі масово з’явилася реклама поки що маловідомої Партії миру (за якою ховається широковідомий Вадим Новинський). Дані соціологів лише підтверджують очевидне. Війну називають найбільшою проблемою в усіх регіонах (60% по Україні загалом, за даними опитування SOCIS, КМІСу й Центру Разумкова. — Ред.). Майже стільки ж людей вважає оптимальним шляхом досягнення миру політико-дипломатичний. Це більше, ніж варіанти воєнного наступу на Сході, повної ізоляції окупованих територій або остаточної відмови від них разом узяті.
Оцінюючи ці цифри, не слід упадати в крайнощі та стверджувати, що українці готові заради миру на все. За даними ще січневого опитування «Демократичних ініціатив», на таке погодяться менше як 20% громадян. Майже половина — 49% — до компромісів готові, але не до всіх. Водночас жоден із запропонованих соціологами прикладів таких компромісів — від амністії бойовиків до позаблокового статусу — не набирає переважної підтримки населення. Тож розуміти ці дані можна інакше: українці хочуть миру, але поки що не знають, як його досягти.
На такому тлі Україна скочується у виборчу кампанію, яка вже позначається на більшості загальнонаціональних подій. Щорічна конференція YES, організована олігархом Віктором Пінчуком, цього разу перетворилася на фактичні оглядини кандидатів у президенти. Дійсних і тих, які люблять тримати в напруженні. Однак, незважаючи на зусилля основних гравців, їхні рейтинги залишаються низькими, а лідер перегонів досі не подолав позначки навіть у 15%, чого не відбувалося протягом останніх 20 років. Сталим лишається й великий відсоток виборців, які дотепер не визначилися.
«Сам відсоток невизначених не є критичним або надто відмінним від попередніх кампаній. Однак свою роль відіграє відмінність між кандидатами (порівняно з попередніми виборами. — Ред.). Раніше 1–2% тих, хто не визначився, істотно не впливали на розподіл. Тепер якщо якийсь кандидат отримає 2%, то це може його вивести до другого туру», — каже заступник директора КМІСу Антон Грушецький.
Читайте також: Невидимий електорат. Як проголосувати переселенцям та іншим мобільним громадянам
Соціологи прогнозують, що така ситуація, як нині, — украй низькі рейтинги претендентів та велика частка невизначених, — збережеться майже до самого завершення кампанії. За опитуваннями того ж таки КМІСу й Центру Разумкова в дні голосувань на попередніх виборах, від чверті до третини виборців визначається в останній момент.
«Навіть тепер, коли ми уточнюємо, наскільки люди впевнені у своєму рішенні, то лише від третини до половини виборців основних партій і кандидатів каже, що визначилися остаточно», — додає Грушецький.
Соціологи зазначають, що вибори поки що не стали надактуальною подією для більшості громадян. Вони поки що не відчувають необхідності визначатися та знають, що це питання можна відкласти. У таких умовах кампанія стане точно цікавішою для прихильників спостерігати за політикою осторонь. З одного боку, максимально зростає ціна помилки, із другого — найменший крок або дія можуть привести до перемоги.
Читайте також: Децентралізація: чого бракує громадам
Чинний президент, вочевидь, вважає, що цим кроком може стати надання автокефалії Українській православній церкві. З огляду на останні дії Константинопольського патріарха такий розвиток подій стає дедалі ймовірнішим. Порівняти з цим за значенням можна дві інших події: отримання безвізового режиму з ЄС і реформу децентралізації. Обидві команда президента намагається використати як приклади серйозних досягнень. Однак остання соціологія свідчить, що ці кроки стали для президента менш корисними, ніж він воліє вважати. Станом на початок вересня лише трохи більше як 14% українців скористалися безвізом особисто. Цей відсоток падає із Заходу на Схід та від молодшого до старшого покоління (останні є активнішими виборцями. — Ред.). Окрім того, понад 47% громадян навіть не має жодного знайомого, який скористався би безвізом. Схожа ситуація з децентралізацією. 61% не відчув змін на краще внаслідок реформи («Демократичні ініціативи», серпень 2018 року). Це на 6% більше, ніж торік. Частка тих, хто помітив зміни на краще, — 18%, а ще 14% вважають, що стало тільки гірше. Історія з томосом має шанси показати схожі цифри або взагалі обернутися зворотним ефектом. Як буде насправді, стане відомо вже скоро. За словами соціологів, оцінити перші дієві результати передвиборчої кампанії кандидатів можна буде напередодні різдвяних свят.