Останнім часом вираз «вибори в окупованій частині Донбасу» чомусь став синонімом слова «мир». Принаймні іноземні та внутрішні порадники й радники бачать тут чіткі причинно-наслідкові зв’язки. Кажуть, будуть електоральні перегони — не буде війни. Не знаю, про який мир ідеться, а ось про які вибори — передбачити дуже просто. Про цю гру для наївних на Донбасі можу дещо розповісти. Балотуватися не балотувалась, однак закулісся всілякого набачилася. Більшість із тих історій майже анекдотичні. Але, як виявилося, посміявшись і наплакалися… Усвідомлюючи свою відповідальність за цю легковажність.
Першого президента України мені обирати не пощастило, як і волевиявлятися з приводу Акта незалежності: тоді я ще не досягла потрібного віку. А ось уже наступні перегони, навчаючись у Донецькому національному університеті, відчула цілком. Ногами й вухами.
«У день виборів усім студентам заборонено виїжджати додому, поки не проголосують! Старости повинні перебувати на дільницях і фіксувати явку своїх груп. Мешканців гуртожитку відзначають окремо: поки всі зареєстровані в ньому студенти не віддадуть свого голосу, ліфт увімкнено не буде!» — у моєму фотоальбомі є чорно-біла фотографія на тлі цього оголошення в гуртожитку університету, котре навіть тоді нам здавалося смішним. 14-поверхової будівлі, зауважте. Отже, ліфт — це серйозно! Але цього виявилося замало! Щоб ледачі студенти не забили на процес голосування й потрібні партії не втратили голосів (до речі, на всіх парах і заліках нам іще й видавали їхню атрибутику), біля гуртожитків зрання поставили машини з гучномовцями. І рівно о восьмій ми підскочили як ошпарені: на всю потужність закричала Іріна Аллєґрова! Чому саме вона мала розбудити совість студентів-пофігістів, ми не знали. Однак довго це неподобство терпіти було важко — дівчата й хлопці повільно сповзалися на виборчу дільницю, сідаючи потім на газоні в очікуванні обіцяного ліфта.
Читайте також: Георгій Тука: «Проведення місцевих виборів на Донеччині та Луганщині було несвоєчасним»
«Петре! Ти вже вилазь давай, через тебе ми тут стирчимо третю годину!» — філологи з українського відділення, як «найвисотніші», дружно виманювали однокурсників, лінуючись бігти по сходах на останній поверх. Якби тоді нас запитали, за кого ми проголосували, думаю, більшість сказала б, що за «младшего лєйтєнанта, мальчіка молодого», так нам тоді ця Аллєґрова «запала в душу». Зате ректор, певно, отримав відчутну подяку за високу явку.
Потім я примудрилася потрапити на вибори спостерігачем. Від опозиційного українського «Яблука», що намагалося протистояти популярним тоді на Донбасі «заєдистам» (альянсові «За єдину Україну!», котрий через продовольчі подачки відразу прозвали «За ЄдУ!»). У невеликому холі міськгазу ми чергували разом із бабусею-комуністкою та дядечком від СДПУ(о), котрий, як виявилося, був дружній із начальником міськгазу та алкоголем. Майже цілий день стоїчно витріщалися на урни, щоб завадити протизаконним діям. І вже надвечір нерви в наших опонентів не витримали. Чоловіка підморгнувши покликав до себе в кабінет начальник, і вони успішно розчавили там пляшку коньяку. Після цього йому всі урни й кандидати вже були однакові. Стареньку, яка хоч і була ідейна, але природні потреби це не скасовувало, просто зачинили в туалеті. Вона голосно тарабанила у двері, вигукуючи гасла й погрози. А мене, тонку і дзвінку, просто загородили тілом якогось голеного амбала, котрий сичав: «Спробуй тільки крикнути, вб’ю!» — у той момент, як інший спортивний тип витягав зі штанів пачки бюлетенів і намагався впихати їх у щілину урни. Помирати за папери, витягнуті з штанів, якось не хотілося, тим більше що галас комуністичного раритету із вбиральні все одно не допомагав. Навряд чи дует або навіть тріо із соціал-демократом напідпитку сильніше налякали б фахівців з укидання. Міліціонерів активісти «Яблука» тоді все-таки викликали, однак ті порадили їхати додому, аби чого зі мною не сталося. А за рогом курили амбали і шкірилися мені просто в очі…
Іще гірше було у 2004-му. Тоді рівень цинізму сягнув карикатурності, а самі вибори стали нагадувати квест «Хто масштабніше обдурить». Квартирами громадян вирушили вчителі, які дуже наполегливо з’ясовували, хто з якихось причин точно не прийде проголосувати. Це називалося «звірка виборців». Потім отой «віртуальний» електорат разом із померлими, які не втратили смаку до волевиявлення, завітав на свої дільниці у вигляді тих-таки педагогів… Вони за рогом надягали перуки й міняли плащі, фарбували губи різною помадою і йшли по кілька разів допомагати виграти «своєму президенту». Чи могли відмовитися? Цілком. Але я, наприклад, за одного такого не дуже живого виборця вибір зробила: просто хотіла подивитися на процес ізсередини. Тільки, думаю, вибір мого «підопічного» не надто сподобався б керівництву всього цього шабашу. Опозиційний небіжчик попався…
Через 10 років вибрати наступного президента нам не дали змоги зовсім. Збираючись на чергову прес-конференцію мера, які тоді (віддаймо належне місцевій владі) траплялися часто, як і надзвичайні ситуації, мчу до виконкому. Мені телефонує пунктуальніша колега: «Не йди, нас тут захопили!». Не встигаю відреагувати, як штурхаю озброєного чоловіка в балаклаві, що стоїть на сходинках виконкому.
Читайте також: Бенефіціари «мирних ініціатив»
Він похитує автоматом, багатозначно блискаючи очима, мовляв, біжи звідси зі своїм фотоапаратом куди-інде. І я біжу. Але недалеко, тому що біля кіоску з газетами вже зібрався натовп тих, хто йшов на прес-конференцію або просто мимо. Залишити обласну пресу без унікальних, як мені все ще здавалося, кадрів я не збиралася. Тому, прикриваючись газеткою, фотографую машину, куди двоє в камуфляжі вантажать усю документацію з окружкому. Потім з’ясується, що заодно й гаманці в дівчаток із комісії теж вилучили. Вочевидь, щоб уже напевне зірвати голосування. А один із членів виборчкому розповідав, як, побачивши, що в приміщенні весь час залишається тільки один автоматник, жестами показав міліціонерові-охоронцю, який лежав обличчям до підлоги, щоб допоміг того скрутити й обеззброїти. Одначе, поглянувши на його округлені від жаху очі й голову, що енергійно хиталася туди-сюди, зрозумів, що цей «герой» поза грою. Горе-охоронець досі виконує свої обов’язки, особливо завзято не пускаючи до виконкому українських активістів. Вони все-таки без ствола.
Для вилучення бюлетенів та урн через кілька днів підтягуються місцеві, серед яких бачу свого сусіда-пенсіонера. Його веде за рукав жінка, кажучи щось про те, навіщо це йому потрібно. Але азарт зашкалює: дідок хапає червоніючи купи папірців замість того, щоб поставити потрібну галочку. До виконкому підганяють бус, усе з ентузіазмом вантажать туди. «Рятувальники» переконані, що голосування шкідливе для здоров’я жителів міста. Як у тому анекдоті: «Моню, пригости Цилечку цукеркою. — Вона не хоче. — А ти питав? — Та шо, я так не бачу?».
Читайте також: Про емірів та віслюків
Уже після звільнення ми обирали представників до Верховної Ради. Ну як обирали? Швидше констатували: вибору немає. Фактично між собою боролись одіозний Клюєв, який поставив у кожному дворі по ігровому майданчику за вкрадені гроші, та син тодішнього мера. Той уже сходив один раз у Раду і прославився тим, що своєю потужною статурою добре блокував трибуну. У мізках жителів перемогли пісочниці з гойдалками, що дуже образило міського голову. А потім депутат утік, залишивши нас без представника в найвищому органі влади. Чи треба казати, що гідних кандидатів від демократичних партій, за якими пішли б прогресивні городяни, просто не виставили. Навіщо? Правилами перегонів на Донбасі така розкіш не передбачена. Для чого витрачати сили та гроші? А ви кажете «вибори на окупованій частині»… Чого ми ще не знаємо про їх принципи? І головне — як усе це шапіто гарантуватиме мир та злагоду?