Мій шлях до громадсько-політичної діяльності розпочався 1991 року з обрання головою Спілки офіцерів України Полтавської області. Особисто брав участь у чотирьох виборчих кампаніях. Наприклад, 2002-го в Лубнах, де балотувався, підозрював, що вибори були сфальсифіковані. Тому оскаржував їх результати в Європейському Суді з прав людини. Але суд не ревізує результатів, а лише надає сатисфакцію.
Уже тоді розумів, наскільки важливим для демократичної країни є тип виборчої системи. Від цього, зокрема, залежить, який вибір зроблять громадяни й чи матимуть вони загалом можливість вибору. Пропоную детальніше обговорити найпоширеніші типи виборчих систем, проаналізувати їх переваги й недоліки.
Коли говоримо про мажоритарну систему, розуміємо, що це система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатський мандат отримує кандидат, що набрав більшість голосів. Нині зазначену систему застосовують у 114 країнах світу.
Натомість за пропорційної системи депутатські мандати розподіляють між партіями пропорційно до голосів, які виборці віддали за партію у виборчому окрузі. Таку систему застосовують у 75 країнах світу.
Виборчі системи в провідних країнах Європи
29 червня 1999 року держави — учасниці Конференції безпеки й співпраці в Європі ухвалили політичну декларацію, яка широко й точно описує стандарти демократії та права людини, — Копенгагенський документ. 75-й пункт цього документа зазначає, що держави поважають право громадян домагатися політичних чи державних посад без дискримінації — як особисто, так і в ролі представників політичних партій чи організацій.
На основі цього положення в провідних країнах Європи діє мажоритарна система виборів. Зокрема, у Великій Британії з 1900 року вибори до Палати громад відбувалися 30 разів, з них партія-переможець здобувала незаперечну більшість у парламенті й реалізовувала програму, яку пропонувала виборцям перед виборами. Середній час роботи уряду становив 3,5 року. У Франції Національна Асамблея формує мажоритарна двотурова виборча система ще з 1958 року. Водночас середня тривалість урядів сягає 2,6 року. Цікаво, що 1986 року під час виборів у Франції застосували пропорційну систему, однак після кризи країна знову повернулася до мажоритарної.
Варто відзначити, що вибори у два тури недешеві. Однак значно дорожче бюджету пізніше можуть вартувати урядові кризи.
Що ж до пропорційної системи, то нині її застосовують у Польщі. 460 депутатів до Сейму обирають за пропорційною системою з прохідним бар’єром 5 %. Більшості не набирає жодна партія, уряд коаліційний. Так, після виборів 2023 року замість правого уряду виборці отримали суміш лібералів із селянською партією та новими лівими. Переговори про формування уряду тривали майже два місяці. Тому тепер коаліційні міністри кажуть те, що подобається їхнім виборцям, які голосували за ці партії. А не про програму Громадянської платформи Дональда Туска.
Пропорційна система виборів існувала в Італії у 1946–1993 роках. За цей період працював 61 уряд із середнім терміном роботи 9 місяців. У Бельгії також діє пропорційна система з відкритими списками (як, до речі, у Виборчому кодексі України). Це держава, яка по кілька місяців жила без урядів. Найдовше — один рік і сім місяців у 2010–2011 роках. Саме стільки часу тривали перемовини між коаліцією, яку створили вже після виборчих перегонів. Водночас програму уряду створювали вже під цю коаліцію.
Пропорційна система з відкритими списками також діє в Болгарії. Там парламентські вибори за останні чотири роки проводять уже всьоме. Останні — 27 жовтня 2024 року. Середній термін роботи уряду — всього 7 місяців.
Якщо парламент обирають за пропорційною виборчою системою, то уряд формується через переговори з опонентами на виборах уже після виборів. Тоді треба домовлятися про коригування програм, виторговувати портфелі міністрів. Приклади виборів у Бельгії, Польщі, Болгарії, в Україні 2006 року показують, що часом формується уряд, який відрізняється від очікувань виборців. Адже за пропорційною системою, щоб отримати бажаний результат, кожна партія змушена критикувати інших. А після виборів уже з опонентами намагається створити коаліцію.
Україна також має досвід проведення виборів за пропорційною системою, які відбулися 2006-го. Нагадаю, тоді на виборах перемогли «помаранчеві» партії. Перемовини й торги тривали чотири місяці й завершилися формуванням міжпартійного уряду на чолі з Віктором Януковичем. «Наша Україна», Соціалістична партія підтримали опонента. Уряд не відповідав волі більшості виборців. Що було потім, відомо. Загалом за запропонованої пропорційної виборчої системи в громадян немає вибору. Виборець зобов’язаний наперед повірити групі людей (партії), яка запропонувала йому 18 кандидатів у регіональному списку, з яких людина має обрати депутата.
Відомо, як проходять висування кандидатів на конференціях і з’їздах. Мабуть, не варто нагадувати про торги, скандали, проштовхування родичів чи інших потрібних людей… Таке враження, що щоб мати привілеї бути обраним, потрібно стати членом партії. Це вже проходили за влади колишньої КПРС. Насправді так не має бути. Бо бути обраними — конституційне право громадян.
Чи потрібна Україні мажоритарна виборча система
В умовах парламентсько-президентської республіки уряди, що їх призначає парламент, який обирали за пропорційною системою, нестійкі, що неприпустимо в наших умовах. Під час виборів громадяни орієнтуються на окремих людей, лідерів. Водночас інші кандидати залишаються темними конячками. За таких умов виборці неоднозначно сприймають партійні списки.
Пропорційна виборча система з відкритими списками передбачає голосування за партію та одного кандидата в регіональному списку, а депутатом стає той, хто отримує найбільше голосів. Однак після голосування може статися, що партія отримала 5 % голосів, а виборці не голосували в регіональному списку за кандидата, якого не знають чи якому не довіряють.
Так, пропорційна виборча система — передавання партійній меншості від джерела влади — народу — права призначати депутата, не зважаючи на місце проживання, освіту, життєвий досвід, професійні навички. Тобто це осідання всієї партійної еліти областей після наступних виборів у Києві…
В Україні членів партії, за неофіційними даними, 1–1,5 % від загальної кількості громадян. І ця меншість через ухвалений кодекс є замовником державної політики, виконавцем і сама контролює свою ж діяльність. На виборах партія висуває кандидатів, створює через них виборчі дільниці. Для контролю за виборами надсилає своїх представників до всіх комісій: від дільничних до ЦВК. Парламент створює партійний уряд, який ніхто з громадян не бачив і за який не голосував. Прихильники пропорційної системи стверджують, що тільки за цією системою партії отримають вплив пропорційно до голосів виборців. Але це не зовсім так.
У будь-якій політичній системі рішення ухвалює більшість. Уряд має підтримку більшості, а не всього складу парламенту. Тобто депутати, які представляють частину суспільства, не беруть участі у формуванні уряду, ухваленні законів. Уряд не є представником всього суспільства.
Отже, спосіб формування будь-якої організації, підприємства, спортивної команди є визначальним у забезпеченні їх відповідними професійними людьми.
За мажоритарної системи виборів здебільшого одна з партій або коаліція, утворена до виборів, отримує більшість, що надає право формувати уряд і реалізувати програму, за яку голосували виборці. Це дає змогу виборцям контролювати виконання програми й діяльність виконавчої влади. Виборцям відомо, які міністри виконуватимуть програму уряду.
Тому за мажоритарної системи право брати участь в управлінні державними справами адресоване кожному громадянину, а не політично організованій групі громадян. Демократія означає громадський контроль над елітами, а не контроль еліт над громадянами. Адже демократія для народу без народу приречена.
«Склад парламенту, обраного 1994 року, був найбільш інтелектуальним за всю історію нашого парламентаризму», — якось сказав доктор Марцін Скубішевський, спостерігач місії ОБСЄ на виборах 2004, 2012, 2014 років. Це був парламент, обраний за двотуровою мажоритарною системою.