Другий рік на слуху сталінський терор 1937–1938-го. Спливає 80-та річниця Великого терору, наближаються 85-ті роковини Голодомору. Залишилися тільки поодинокі свідки цих трагедій. Проте завдані українському суспільству рани ще болять, не випадково його називають постгеноцидним.
Щоб попрощатися з пекельним минулим, треба його знати. Зокрема, знати про зв’язок між подіями, які нібито не поєднувалися між собою. У 1990-му я натрапив на таке спостереження вченого-дисидента Міхаіла ґефтера, опубліковане в московському журналі «Век ХХ и мир»: «Я історик, та хіба я можу зрозуміти, чому в 1937 році трапилося те, що трапилося? Не знаходжу у світовій історії жодного випадку, щоб у момент найвищих успіхів могутньої країни знищувалися мільйони абсолютно лояльних людей! Ні, не разом із супротивниками і лояльні, а тільки лояльні. Що це було?».
Спостереження ґефтера не давало спокою довгі роки. Досліджуючи жахливу своєю трагедійністю історію міжвоєнного періоду, я найменше задумувався над цілями кривавого диктатора, коли той розгортав Великий терор. Цілі лежали на поверхні, йшлося про масштабну зачистку суспільства. Та залишалося незрозумілим, чому пік припав на останній рік другої п’ятирічки, коли газети повнилися репортажами про економічні успіхи та урочистими заявами про завершення побудови соціалізму.
Таємне голосування і фатальний постріл
Тим часом розрив між формою влади, яку називали робітничо-селянською та Радянською (з великої літери), і її внутрішньою суттю ставав дедалі більшим. Це жахало багатьох функціонерів, які прийшли у владу з народних глибин, зберігаючи ілюзії про її народність і досконалість. На їхніх очах компартійно-радянський апарат перетворювався на мафіозну структуру, яка вимагала від них або виконувати злочинні накази, або перетворюватися на «табірний пил».
Читайте також: Під гаслом коренізації
Єдину можливість усунути Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б) давала процедура виборів до Центрального комітету на партійному з’їзді. Специфіка функціонування влади вимагала, щоб такі вибори залишалися таємними. Навпаки, вибори до політбюро ЦК на першому після з’їзду пленумі відбувалися простим підняттям рук. Щоб перекрити Сталіну шлях у політбюро ЦК, треба було його забалотувати під час виборів у Центральний комітет.
У січні 1934 року відбувся ХVІІ з’їзд ВКП(б). Безпечну можливість висловити негативне ставлення до генсека під час таємного голосування використало близько трьох сотень делегатів. За спогадами, Сталіна обійшов Сєрґєй Кіров. 1 грудня 1934-го Кірова спіткала смерть від кулі технічного виконавця, і генсек дістав довгоочікувані підстави для розгортання масового терору.
5 грудня газета «Правда» опублікувала датовану днем смерті Кірова постанову ЦВК СРСР про внесення змін до чинних карно-процесуальних кодексів. Справи про акти терору проти представників влади мали розслідуватися впродовж не більш як 10 днів. Передані в суд справи повинні були розглядатися без участі сторін, а вирок про вищу міру покарання мусив виконуватися негайно. Зміни в законодавстві забезпечували технічну можливість чинити терор у небачених масштабах.
Політичні передумови для розгортання терору були забезпечені в січні 1935-го закритим листом ЦК ВКП(б) до місцевих партійних організацій «Уроки подій, пов’язаних зі злодійським вбивством С. М. Кірова». Незгода з курсом ЦК ВКП(б) кваліфікувалася в ньому як виступ ворога народу. Керівників, які не реагували на «антирадянські виступи» належним чином, ЦК ВКП(б) таврував як дворушників, що підлягали арешту та ізоляції.
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
Отже, виникла можливість зачистки, тобто спорожнення роками наповнюваних чекістських картотек. У них нагромаджувалися відомості про інакодумців, виявлені мережею інформаторів. Ішлося також про знешкодження нелояльних працівників компартійно-радянського апарату (передусім так званої лєнінської гвардії).
Особливості системи
Чому разове вилучення «ворогів народу» із суспільного життя припало саме на 1937 рік? Щоб зрозуміти це, потрібно пов’язати ухвалені закони з подіями в ньому, які могли полегшити здійснення репресій, тобто забезпечити активну участь у них компартійно-радянського апарату. Сталін не міг керувати країною, спираючись тільки на підтримку органів державної безпеки.
Я побачив зв’язок Великого терору із заходами, які передували оголошенню соціалізму побудованим. Таке оголошення не могло прокламуватися тільки на підставі успіхів в економічному та культурному житті. Вимагалося, щоб народ відчув вагомі зрушення і в суспільно-політичному.
Щоб зрозуміти хід подій, треба зупинитися на характеристиці створеної Лєніним політичної системи, яка проіснувала практично в недоторканому вигляді аж до конституційної реформи 1988-го. Лєнін винайшов формулу влади, здатну поєднати структуровані спільноти, якою була його партія, з неструктурованими — класом і суспільством. Як зв’язка були використані ради — самоврядні організації страйкуючого пролетаріату, які вперше з’явилися в Росії під час революції 1905–1907 років. Завдання, за Лєніним, полягало в тому, щоб зв’язати ради з партією більшовиків і перетворити їх за її допомогою з розпорошених по всій країні самодіяльних організацій на представницький орган державної влади. Вимагалося, з одного боку, організаційно відділити ради від партії більшовиків, з другого — забезпечити безроздільний контроль останньої за радянським урядом та органами влади на місцях. Це означало, що більшовики мали витіснити з рад конкуруючі політичні сили й наповнити їх членами своєї партії та співчуваючими їм безпартійними депутатами.
Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?
Тоді партія більшовиків починала існувати у двох формах: як політична сила, що здійснювала під прикриттям маскувального терміна «диктатура пролетаріату» власну диктатуру, та як ради, що мали вагомі управлінські функції, але не були окремою політичною силою. Хто мав керувати партією, а через нею державою-комуною, як висловлювався Лєнін? Відповідь однозначна: вожді. На відміну від інших політсил в основу будови партії більшовиків закладався принцип «демократичного централізму». Партійна маса мусила беззастережно коритися своїм вождям. Перетворившись після жовтневого перевороту на урядову партію, більшовики за допомогою негайно створеної організації чекістів вичистили з рад представників інших політсил. Перелившись у ради й називаючи власну диктаторську владу радянською та робітничо-селянською, партія Лєніна дістала можливість заглибитися в народні низи.
Завдяки розмежуванню функцій партія більшовиків зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися в повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох частин владного тандему. У назві цієї влади не знайшлося місця для партії, так само як не знайшлося їй місця в перших радянських конституціях. Ради перетворилися на всепроникну та всеохопну силу, але тільки тому, що були зрощені з партією.
Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Через її будову на засадах «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною тандем був повернутий до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, а й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої влади важко було сумніватися ще й тому, що керівні кадри вона брала з народних низів.
Рішення, які ухвалювали партійні комітети, проводилися в життя саме тому, що повноважні представники радянської гілки влади були членами партії й підпорядковувалися залізній дисципліні. Інакше кажучи, узурпація владних функцій рад відтворювалася під час кожного їх персонального оновлення, яке залежало від виборців. Тому вибори в радянські органи влади завжди були для партії справою величезного значення. Щоб утримати контроль над державою, запроваджувалися відповідні виборчі процедури.
«Соціалістичне будівництво» було передусім експропріацією приватної власності членів суспільства державою «диктатури пролетаріату». Це означало, що більшовики могли знайти підтримку тільки в позбавлених власності пролетарів міста та села. Вибори до рад не могли бути рівними. Якщо в Росії робітники мали п’ятикратну перевагу в нормах представництва порівняно із селянами, то в Україні під час виборчої кампанії 1919 року і в робітників, і селян було вдесятеро менше представництво порівняно з червоноармійцями. Пояснення треба шукати в тому, що відрізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцевими, а другі переважно прийшлими. Представники «чужих класів» (непмани, селяни-власники, кустарі та ін.) узагалі позбавлялися права голосу.
Виборчими одиницями були підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Кандидатури на обрання пропонувалися від імені партійних або профспілкових організацій. Спосіб голосування був відкритим. Людей, які бажали зробити власний вибір, можна було привести до тями різноманітними способами: впливом місцевого начальства, загрозою позбавлення права голосу тощо.
Прямі вибори проводилися тільки до місцевих рад. Усі з’їзди рад — від районних до Всесоюзного — формувалися з депутатів місцевих рад. Над списками членів виконавчих комітетів усіх рівнів аж до ЦВК СРСР ретельно працювали секретарі парткомів відповідного рівня.
Як це працювало
Технологія виборчих кампаній не була таємницею. У летючці, яку підпільна організація есерів поширювала серед робітників Дніпропетровська в січні 1929 року, знаходимо такі рядки: «Більшовики нав’язали нам відкрите голосування у виборах у ради. Та невже можемо ми обирати вільно, коли обираємо відкрито? Хто насмілиться на очах осередкових князьків голосувати за чесного безпартійного або підняти руку проти мерзотника-комуніста, якщо останній виставлений осередком?».
За півтора десятка років партійно-радянські функціонери й усі громадяни країни звикли до виборчих процедур, у результаті яких «мерзотники-комуністи» входили у владу. Аж раптом секретар президії ВЦВК Авєль Єнукідзе 29 травня 1934-го звернувся в політбюро ЦК ВКП(б) із пропозицією включити до порядку денного VII з’їзду рад доповідь про зміни та доповнення до Конституції СРСР. Пропозиція була схвалена, а зміст змін доручалося розробити самому Єнукідзе. Те, що ініціатором такого звернення був не він, встановлюється за його супровідним листом Сталіну від 10 січня 1935 року до записки з обґрунтуванням ідеї ліквідації багатоступеневості виборів: «Грунтуючись на Ваших вказівках про своєчасність переходу до прямих виборів в органи радянської влади (від райвиконкомів до ЦВК СРСР), представляю на обговорення ЦК наступну записку».
Передаючи записку Єнукідзе в політбюро ЦК, Сталін сформулював радикальніші пропозиції в конституційному питанні. «На мою думку, — писав він, — справа з Конституцією Союзу РСР складніша, ніж це може здатися на перший погляд. По-перше, систему виборів треба змінювати не тільки в розумінні знищення її багатоступеневості. Її треба змінювати ще й у розумінні заміни відкритого голосування закритим (таємним) голосуванням».
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Пропозиції Сталіна означали відмову від радянської системи виборів і перехід до іншої, яку раніше називали «буржуазною». У всіх на пам’яті лишалися «буржуазні» вибори до Установчих зборів, що відбулися вже після жовтневого перевороту 1917 року. Більшовики з тріском програли і, щоб утриматися при владі, розігнали депутатів. Аж раптом відповідно до сталінських вказівок пленум ЦК ВКП(б) 1 лютого 1935-го зобов’язав з’їзд рад СРСР змінити Конституцію в напрямі «дальшої демократизації виборчої системи в розумінні заміни не зовсім рівних виборів рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими». 5 лютого VII з’їзд рад СРСР прийняв без зауважень цю формулу й постановив провести чергові вибори до органів радянської влади на основі нової виборчої системи. 7 лютого ВЦВК сформував комісію для розробки нової Конституції СРСР. Генсек мав намір зробити Основний закон найпрогресивнішим, узявши за зразок Конституцію Швейцарії — країни з давніми демократичними традиціями.
Опрацювання проекту нової Конституції СРСР, а потім його всенародне обговорення відбувалися під акомпанемент кампанії боротьби з «ворогами народу». Партійно-радянські функціонери опинилися між двох вогнів. Їм загрожували, з одного боку, органи державної безпеки, які перебували під цілковитим контролем Сталіна, а з другого — вибори з висуванням альтернативних кандидатур. Сталін відкритим текстом розтлумачив номенклатурі перспективу таких виборів у бесіді з головою американського газетного об’єднання Роєм Говардом: «Наша нова виборча система підтягне всі установи та організації, змусить їх поліпшити свою роботу. Загальні, рівні, прямі й таємні вибори в СРСР будуть батогом у руках населення проти погано працюючих органів влади. Виборчі списки виставлятимуться не тільки комуністичною партією, а й усілякими громадськими організаціями. А таких у нас сотні». Політбюро ЦК ВКП(б) 27 серпня 1937 року затвердило зразок бюлетеня з такою вказівкою: «Залиште у виборчому бюлетені прізвище ОДНОГО кандидата, за якого ви голосуєте, інших викресліть».
Щоб дістати підтримку компартійно-радянського апарату, Сталін поставив його представників перед загрозою втрати влади. Тільки він, контролюючи органи державної безпеки, міг відвернути загрозу появи на всіх щаблях радянського апарату нових людей. Розуміючи це, апаратники мали згуртуватися довкола генсека й разом зустріти загрозу, яка виходила від нової Конституції СРСР. Кожен розумів, що допомога органів держбезпеки в проведенні виборів могла здійснюватися у звичних для чекістів формах — через розгортання терору. Тому Сталін дістав від них карт-бланш на репресії в будь-яких масштабах. Ті, хто не погоджувався діяти запрограмовано в створеній генсеком ситуації, мали згоріти у вогні терору.
Конституція + чистка
5 грудня 1936 року, коли надзвичайний VIII з’їзд рад затвердив Конституцію, було оголошено, що вибори до Верховної Ради СРСР заплановано на «найближчий час». Однак вони відбулися тільки 12 грудня 1937-го. Річна відстрочка була потрібна, щоб залякати виборців масовим терором. Вони мусили обирати до парламенту тільки запропонованих парткомами перевірених людей.
Перед виборами було покладено край розмовам про висування альтернативних кандидатур. Виборчі комісії мусили реєструвати тільки одного кандидата на кожне депутатське місце, а саме від так званого блоку комуністів і безпартійних. Сама думка про висунення незалежного від влади кандидата оголошувалася антирадянською.
Читайте також: Паралелізм української революції
Під час вільних виборів навіть у випадку, коли бюлетень містить тільки одне прізвище, виборець зобов’язаний висловити ставлення до кандидата в письмовій формі, тобто викреслити одне слово в альтернативній парі слів (наприклад, згодний — незгодний). Однак організатори «волевиявлення» підступно спростили текст бюлетеня: на ньому друкувалося тільки прізвище кандидата та назва колективу, який його висунув. За таких умов схвальне ставлення до кандидатури виключало необхідність письмової фіксації. Тобто потреба робити які-небудь позначки в бюлетені відпадала. Заходити в кабінку для таємного голосування треба було лише тим, хто мав намір викреслити прізвище кандидата від блоку комуністів і безпартійних. Виборці потрапляли в розпорядження величезної армії агітаторів, яка рекрутувалася за виробничою ознакою з їхнього середовища. Виробничий підхід до формування агітаторських колективів дисциплінував їх, оскільки на підприємствах і в установах усі перебували в економічній залежності від держави. Залежними від держави виборці стали й на селі, тому що працювали в державних радгоспах або одержавлених колгоспах. Агітатор особисто відповідав за те, щоб усі його «підопічні» проголосували.
Щоб проголосували вони належним чином, відповідали вже не агітатори. Перше слово у створенні атмосфери всесоюзного «одобрямсу» переходило до органів державної безпеки. У ході терористичних кампаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей було знищено фізично, а десятки мільйонів морально, через примушування до співпраці з органами держбезпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеного надання неправдивих свідчень проти своїх колег, знайомих і навіть рідних. Виборчий бюлетень народу довірили тільки тоді, коли довели його терором до певної кондиції. В умовах репресій майже не знаходилося сміливців, які наважилися б скористатися кабінкою для таємного голосування, щоб викреслити прізвище кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».