Шоу-бізнес ніколи не був поза політикою. Під час Революції гідності, коли атмосфера у всій країні була надзвичайно напруженою, артистам довелося вибирати, по який вони бік барикад. Сцени на Майдані та Антимайдані стали тим лакмусовим папірцем, який визначив громадянську позицію митців.
Виступ перед учасниками Революції гідності давав моральні й іміджеві дивіденди, молоді виконавці мали нагоду заявити про себе, забуті — нагадати про свою творчість. На Антимайдані окрім антирейтингу та осуду можна було заробити непогані гонорари (більш як $10–15 тис.). Чомусь артисти, які на такі гроші погодилися, сумлінно це приховували або виправдовувалися (мовляв, виступали для людей, а не за Партію регіонів). Дехто, а такі люди є в будь-яких професіях, зробив фото і там, і там, щоб перестрахуватися. Дехто просто перечікував складні часи в закордонних турне. А хтось не мав закордонних турне. І просто боявся.
У цього страху давнє коріння. За часів СРСР свою незгоду людям мистецтва можна було висловлювати лише в глибокому андеграунді. А улюбленцям владної верхівки дозволяли виступати за кордоном, давали квартири, запрошували на телебачення та «підгодовували» різними пільгами. Тож для артистів все було легко й просто: подобаєшся владі — отримуєш пряник.
Читайте також: Гримаси шоу-політики
Розквіт передвиборчих концертних турів припадає саме на дев’яності та двотисячні. Цілі автобуси діячів мистецтва вирушали з агітаційними поїздками десятками населених пунктів у різних областях. Сцена була обвішана символікою партії: прапорами, банерами тощо. На рекламу в інтернеті ніхто тоді ще не витрачався, тому масово штампували календарики, газети, блокнотики або навіть шоколадки з логотипом партії та прізвищем кандидата.
У 1990-х, коли вся країна звикала до нових порядків (а жила все ще за старими), передвиборчий період став чи не єдиним способом щось заробити, доки державні канали, радіостанції та різні Укрконцерти безповоротно задихалися без нормального фінансування. Гонорар, звісно, залежав від популярності артиста. Фронтмен одного з рок-гуртів якось зізнався журналістам, що за всі роки роботи його колектив отримав «подяку» в розмірі 120 тис. грн. Не секрет, що в шоу-бізнесі для політиків перед виборами є спеціальний, у кілька разів завищений прайс. За агітацію на самій сцені з уст виконавця часто доводилося доплачувати. Однак якщо замовити кілька концертів, то можна було отримати «знижки». Гуртом дешевше, як кажуть.
Колеги по цеху запитували одне одного: «За кого ти співаєш?». І це не викликало здивування. Самі артисти поділялися на тих, хто агітував відкрито, і тих, хто це приховував. Агітувати відкрито, здавалося, мало безліч переваг. Коли кандидат прийде до влади, то не забуде про «тих, завдяки кому переміг» і вручить «народних» чи «заслужених» артистів або хоча б фінансуватиме якісь виступи. Хтось у 2012 році як нагороду «за вірність» Партії регіонів отримав навіть мандат і друге місце в партійному списку, як-от Таїсія Повалій. Хтось виступав, як-от гурт «Скрябін», за всіх без розбору: за Леоніда Кучму, Віктора Януковича, «Озиме покоління» та «Зелених». Сам Кузьма пізніше зізнавався, що на концерти погоджувався через гроші, але сам не вірив, що його участь у них хоч якось додавала рейтингу тому чи іншому політику. Віктор Павлік між колегами жартував, що коли співав «за когось», то часто озирався на сцену, бо через велику кількість таких концертів забував, за кого має агітувати.
І, звісно, були гурти та виконавці, які буквально оспівували того чи іншого політика. Якщо не згадувати гучного хіта гурту «Гринджоли» із закликом «Ющенко — наш президент!», який можна назвати артефактом доби Помаранчевої революції, інші пісні, які були написані спеціально для кандидатів, у реаліях сьогодення бачаться трешово.
Читайте також: Президентські вибори. Участь – не перемога
У 1999 році відома українська співачка Ані Лорак і забутий сьогодні співак Лері Вінн випустили кліп на пісню «Голосуй по умУ, голосуй за КучмУ». Вони, лежачи на жовто-блакитній постелі в піжамах, упевнено закликають українців голосувати за тодішнього президента, щоб спати спокійно зранку, зберегти своє майбутнє, бо «нам не надо этой старой красной лжи. Только Кучме скажем да! Нам ведь не нужна война…». Кадр у кліпі постійно крутиться, перевертаючи артистів догори дриґом, створюючи ефект каруселі… Якщо продивитися його до кінця, виникає легке запаморочення і з’являється бажання повірити в обіцянку безхмарного щасливого майбутнього. Хай там як, а Кучма тоді переміг, і одразу після цього обидва виконавці отримали звання заслужених артистів України.
Звісно, окрім них за Кучмою тоді стояв потужний зірковий десант (Наталя Могилевська, Ірина Білик, Олександр Пономарьов та ін.), який організував бізнесмен Микола Баграєв (за ним стояв музичний фестиваль «Таврійські ігри», підтримуваний владою).
У 2004 році соратники Кучми автоматично стали соратниками Януковича. За нього виступали Ані Лорак, Ірина Білик, Альона Вінницька, Віктор Павлік, Каріна Плай, Асія Ахат, Ірина Шинкарук, «Грін Грей», «Алібі» та ін. На його підтримку теж був організований тур «Молодь — за! Молодь — проти!» десятками міст країни, а концерт транслював найпопулярніший тоді музичний телеканал України М1.
Ну як не згадати про королеву інтернет-реклами Юлію Тимошенко, яка понад 10 років тому окупувала музичний простір піснями про себе, повернула в моду давню зачіску у вигляді коси й носила одяг, пошитий на замовлення, у який так органічно впліталися етномотиви. Її оспівували гурт із трьох дівчат модельної зовнішності ХS та дует Потап і Настя Каменських. Ці пісні артисти виконують українською мовою, що нетипово для їхнього репертуару. Вони ототожнюють Тимошенко з Україною, абстрактними поняттями добра, краси, жіночності й водночас сили та впевненості. Інакше кажучи, надзвичайна жінка, наділена сильними рисами характеру та ангельськими намірами. «Юля косу носить, в серці сили досить! Добро посіє, а зло покосить!» Звісно, ніхто не дивувався, коли після виборів у виконавців з’являлися нові квартири та автомобілі (хоча на практиці більше заробляли їхні продюсери).
Читайте також: Агітаційні сітки та чорна готівка
Однак із часом політтехнологи зрозуміли, що артисти — агітація дорога, але неефективна. Люди приходять на безплатні концерти, але не асоціюють це дійство з їхніми організаторами. Антимайдан, на який команда Януковича так активно запрошувала зірок, тільки підтвердив їхню нездатність змінити ставлення електорату до політика із зіпсованою репутацією. Сьогодні такі концерти потрібні хіба що провінційним діячам.
Так само для багатьох виконавців (або для їхніх продюсерів) стало зручніше бути політично нейтральними. Молоде покоління артистів стало масово відмовлятися від «політичних концертів», щоб не псувати собі репутацію. А ті, кого вдалося запросити на з’їзд партії чи будь-яку іншу політичну подію, пізніше публічно заявляють, що їх заманили туди обманом.
Крім того, поступово артисти самі почали йти в політику, а політики розважати електорат перформансами у Верховній Раді. Ролі змінилися.