Матір йому замінила старша сестра, яка згодом теж померла. Тому хлопець змушений був працювати за трьох. Адже крім нього в сім’ї були молодші братики та сестрички. Попри труднощі, Віктор не розчарувався в житті, не зловживав алкоголем, не тинявся по нічних клубах. Займався спортом, захоплювався історією. І дуже пишався своїми старшими братами, які відбували строкову службу. Проте не міг їх зрозуміти, коли з початком російської агресії ті відмовилися йти воювати за свою країну. Його це засмучувало. Адже він твердо вирішив іти на фронт, хоча сім’я цього не підтримала. Віктор постійно сварився з рідними, одного разу сказавши їм: «Якщо ви перешкоджатимете мені, я забуду, що ви є в моєму житті». Після чого ті змирилися з його вибором.
Хлопець, щойно йому виповнилося 18, не чекаючи, доки його покличуть у військкоматі, поїхав на фронт добровольцем. І через деякий час опинився у Мар’їнці. Вдень вони облаштовували позиції, копали окопи. На той момент, а це був початок осені 2016-го, у місті точилися запеклі бої з окупантами. Агресор використовував важку артилерію, бойові машини, щоб вибити наших хлопців із деяких позицій. Проте українські воїни зуміли витримати натиск, а через деякий час навіть просунулися вперед. Віктор був у числі тих, хто не відступав назад, не пасував перед ворогом. Тоді там стояв батальйон «Донбас», який із бійцями-добровольцями контролював більшу частину міста. Віктор був старшим на позиції «Промка 1» біля моста, яка контролювала виїзд у Красногорівку. Саме туди російські окупанти «насипали» з мінометів та автоматичних гранатометів. Щовечора близько шостої години починався обстріл. Під час одного з них кілька гранат впало поблизу Віктора. Тільки стіна з мішків урятувала хлопця від загибелі. Він із побратимами не ховався в бліндажі, а гатив у відповідь. У них навіть був кулемет «Максим», який вони часто використовували, відповідаючи на вогонь ворога.
Читайте також: Грибна рота
Ближче до зими Віктор із побратимами перейшов на позицію «Вар». Саме тут він уперше зустрівся зі смертю. Одного вітряного дня Олексій, боєць 92-ї бригади ЗСУ, яка на той момент замінила батальйон «Донбас», переходив із однієї позиції на іншу. Пролунало два постріли, одна з куль потрапила хлопцю в бік і перемолола всі внутрішні органи. Олексій упав посеред дороги. Побратими намагалися витягнути тіло бійця, але окупанти відсікали їх із кулемета. У розпал бою на позицію прибіг Віктор, не розуміючи до кінця обставин перестрілки, кинувся до тіла Олексія і почав його тягти до мішків із піском, які прикривали наших воїнів. На жаль, врятувати хлопця не вдалося, він помер на руках у побратимів. Це була величезна втрата для всіх бійців.
Згодом Віктор став відчувати в ділянці серця важкий біль. Але нікому про це не казав, тримав усе в собі. Купував знеболювальні препарати, але вони не надто допомагали. Адже реальної причини хвороби хлопець не знав. Так тривало кілька місяців. Йому було важко воювати. Одного разу не витримав і попросив у командира відпустку. Бо давалися взнаки ще й контузії, отримані під час боїв, як-от часткова втрата пам’яті та неможливість зосередитися.
Проте вдома довгоочікуваного полегшення не було. Віктор не міг спати, перестав їсти, агресивно реагував на людей, які пропонували допомогу. Крім того, його нервувало, що інші воювали, а він не міг. Якось сестра попросила допомогти на полі. Вони пройшли метрів 500, хлопець відчув, що непритомніє, і повернувся додому. Хотів побути на самоті, у спокої, проте самопочуття далі погіршувалося. Німіли руки, ноги, його лихоманило. Сестра намагалася говорити з ним, проте, побачивши його перекошене обличчя, злякалася й викликала лікарів.
Приїхала швидка, Вікторові діагностували передінсультний стан. Лікарі здивувалися, як у 19-річного хлопця може бути тиск 130/230. Згодом його направили в Рівне. Після обстеження виявилося, що у Віктора збільшене серце і з перебоями працює серцевий клапан. На тлі всіх цих негараздів у нього почалася депресія. «Там хлопці гинуть, а я такий молодий і змушений лежати в лікарні», — думав він собі й плакав від злості.
Після повернення додому почав «лікуватися» алкоголем. Випивав потроху, щоб зменшити серцевий і душевний біль. Потім йому знову ставало погано, ще гірше, ніж було. Так тривало, доки одного дня Віктор не знепритомнів. Сестра злякалася, знову викликала швидку. Після цього почалося кількамісячне лікування.
Читайте також: Без української армії ніяк
Рідні й побратими намагалися підтримати хлопця. Його психологічний стан дещо поліпшився, а це, як відомо, половина шляху до одужання. Коли хлопець наступного разу приїхав до Рівного на обстеження, лікарі здивувалися: робота серця нормалізувалася.
У той час Віктора викликали до військкомату. Знаючи, що він був у зоні бойових дій як доброволець, йому сказали там: «Ну що, повоював? Що це тобі дало? Ні грошей, ні пільг, ні забезпечення від держави. Тим більше ти взагалі строкову службу не проходив, тож доведеться її відбути». «Коли я почув це, страшенно розізлився. Для них не головне було, що я воював. Їх хвилювало інше: контракт не підписав, вони собі позначку не поставили у справі. Я сказав, що мені ніхто не вказуватиме, коли і з ким маю захищати Україну, розвернувся і вийшов», — пригадує Віктор.
Хлопець думав про те, як повернутися до друзів у добровольчий батальйон. Але, з одного боку, його «штурмував» військкомат, а з другого — сестра. Вона просила його зупинитися, адже в нього слабке здоров’я, мовляв, на передовій що завгодно може статися, і тоді його ніхто не врятує. Сподівалася, що брата комісують через хворобу, думала навіть відкупится від військкомату.
Минав час, Віктор помалу звикав до мирного життя. Працював на будівництві, заробляв гроші для сім’ї. Одного разу його чотирирічний похресник, дивлячись на шапку, на якій був нашитий прапор України, запитав: «А чому ти не захищаєш Україну? Поїдеш на війну?». Слова дитини дуже зачепили молодого чоловіка. Він довго думав і таємно від сестри вирішив підписати контракт.
Читайте також: Хто відвертає кулі?
Спочатку потрапив у розвідроту 59-ї бригади ЗСУ. Там йому дуже сподобалося, Віктора прийняли як свого, адже в нього був чималий воєнний досвід. Вони виконували дуже важливу роботу: збирали інформацію про пересування противника та його позиції. На рахунку Віктора було 12 бойових виходів у складі цієї роти, і всі успішні. Часом вони настільки наближалися до ворога, що чули, як ті розмовляли між собою. Був випадок, коли Вікторові та його хлопцям вдалося виявити контрабандистів.
Проте з часом він із побратимами був змушений перевестися в 58-му бригаду ЗСУ. Там теж оцінили його старання та професіоналізм. Тим більше що хлопець і далі виконував непросту роботу розвідника. Вікторові Балуку невдовзі можуть присвоїти звання молодшого сержанта. «У мене є бажання служити, воювати. Хоча за ці роки довелося багато пережити, втратити чимало друзів. Одне бентежить: люди кажуть, що втомилися від війни, хоча більшість наших громадян вона не зачепила. Мені не страшно загинути за Україну. Болить інше: у нашій країні багато зрадників, які тягнуться до росіян, вважають їх братами. Настав час уже визначитися: ти з Україною чи проти неї? А з ворогами в нас розмова коротка. Годі вже гратися із сепаратистами. Адже саме їхні дії спричинили загибель тисяч українців. І відступати ми не маємо права. Тому що відступають боягузи, з яких глузують. А сильних поважають. І ми будемо сильними», — каже Віктор.