Ні, у мені немає жодної краплі єврейської крові (подекуди я думаю: на жаль). Єдине, що мене пов’язує з Ізраїлем, — це кілька власних документальних фільмів, точніше навіть репортажів, звідти, а також певна кількість друзів, яка рік у рік зменшується з природних причин. Також я не схильний ідеалізувати тамтешнє життя, тим паче брати його за взірець для України, чим грішать чимало земляків, — надто різні вихідні умови. Проте це не заважає визначитися без будь-яких комфортних компромісів, на якому я боці. Як видно зі стрічки в соцмережі й кількості синьо-білих прапорів на вулиці, нас тут таких більшість.
Наш бік — єврейська держава. Те, що в українців з євреями довга спільна історія, суперечлива, часом болюча, але все одно спільна, — лише частина пояснення. Нагадаю, що на території України в її нинішніх кордонах століття із чимось тому євреї становили другу за чисельністю етнокультурну групу, росіяни були треті, поляки — четверті. Ще одне пояснення — характер загроз, наших і їхніх.
Те, що роблять палестинські терористи з мирними мешканцями: чоловіками, жінками й дітьми, надто нагадує Бучу, Ізюм і Грозу, той самий почерк і темперамент.
Хай там як, а ще важливіше те, що це не чергова локальна сутичка, не ізольований теракт, хай там який масштабний, а те саме зіткнення цивілізацій, про яке говорять і пишуть не лише останні 30 років із часів Гантінґтона, а щонайменше від закінчення Другої світової, вітання від Альбера Камю, того самого.
На відміну від багатьох, я не схильний зопалу демонізувати іслам. По-перше, у нас є свої мусульмани, вони так само частина нас, і ми бачимо на власні очі, як віра пророка може бути джерелом сили й мудрості. По-друге, ми пам’ятаємо, точніше, мали б пам’ятати, що в середньовіччя саме арабська наука й культура трохи оживила темні століття: це вони, араби, навчили європейців поезії, гігієни, гарних манер, поваги до знання, ну й узагалі складності світу. Міряти іслам по аятолах — те саме, що міряти християнство по патріарху Кірілу. І те, як правовірний Іран, наприклад, цілується з квазіправославною Ерефією та безбожним Китаєм, доводить, що річ тут не в релігії. Усе просто: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх». Цивілізація осушує болота й поливає пустелю, будує лікарні та університети. Щоразу в кафе я згадую, що давно звичний нам QR-код винайшли в Техніоні в Хайфі, я розмовляв із цими хлопцями. Варварство в принципі теж здатне набудувати пірамід і бєломорканалів, але його фішка не в цьому, а в змаганні за владу, приниженні ближнього й зупинці часу. Той, хто мав нагоду відвідати палестинські території (ізраїльтяни кажуть просто «території»), навіть не знаючи арабської, міг відчути цей дух ненависті на смак і на запах.
Трохи особистого: у мене з арабською мовою, а отже, і з культурою склалося гірше, ніж могло б. Ми почали її вивчати того самого 1973 року, коли вибухнула Війна Судного дня. З одного боку мої більш дорослі друзі, які Ізраїлю й Штатам однозначно співчували, з другого — пика лідера Організації визволення Палестини Ясіра Арафата, який у телевізорі гаряче до огиди обіймався з генсеком Брєжнєвим, з третього — студенти-палестинці із сусідніх факультетів, усі чомусь один в один зверхні й маловиховані, а тут у підручнику «породи» дієслів, синоніми по три в одному реченні, варіанти вимови — ліванська, єгипетська, марокканська. Мова насправді надзвичайно цікава й напрочуд логічна, але… не зайшла, попри зусилля двох чудових викладачів, носіїв і знавців. Афективний фільтр.
Читайте також: У безвиході міфологій
Можливо, через цю капітальну невдачу я самому собі на збитки намагався розібратися з непростою історією Палестини й відкрив для себе з подивом, що ніяк не складається проста картинка, яку знишка втокмачувала нам радянська пропаганда, мовляв, «орали собі бідні арабські фелахи землю, прийшли ж*ди й усіх розігнали». По-перше, якась кількість корінного населення залишалася тут незмінно з біблійних часів. По-друге, більшість мусульманських мешканців регіону — недавні вихідці з Єгипту, Сирії, а також Судану, Алжиру, Лівії та, увага, Боснії (!), ця міграція відбувалася в період розпаду Османської імперії, яка поступово втрачала контроль за територіями наприкінці ХІХ — на початку XX століть, а надто під час так званого британського мандата, коли Ліга Націй за підсумками Першої світової віддала контроль за окремими османськими уламками Сполученому Королівству й Франції. Разом з тим, з 1881-го (так звана перша алія), а надто після 1917 року (унаслідок Декларації лорда Бальфура — політичного документа, який зафіксував згоду Британії на повернення юдеїв на історичну батьківщину) наплив єврейських переселенців зростав невпинно. Ті, хто волів займатися сільським господарством, або викуповували землю в офіційних власників, або бралися за меліорацію боліт і пустелі. Проте 70–75 % новоприбулих були містянами й оселялися в порівняно великих центрах — Єрусалимі, Яффі, Хайфі або в передмістях. Нинішній Тель-Авів якраз є одним з таких передмість Яффи, забудову якого в 1930-х роках розробляли архітектори з німецького Баугаузу згідно з новітніми уявленнями про ідеальне місто.
Процес репатріації викликав незадоволення в арабських сусідів, після низки ізольованих міжетнічних сутичок вони розгорнули справжнє антиєврейське повстання 1936–1939-х років, яке британська влада не мала сили придушити інакше, як обмеживши подальшу міграцію євреїв (вона відновилася лише після офіційного створення держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 181 від 29.11.1947 року). Рух арабів проти повернення євреїв у будь-якій якості й будь-яких кількостях очолювали здебільшого мусульманські лідери, для яких сама наявність чужовірців на священній землі умовного / уявного халіфату була нестерпною образою. Тим часом більше, ніж будь-які офіційні заходи, боротьбу з «невірними» гальмували з’ясунки між різними арабськими угрупованнями, які діяли — і досі діють — за моделлю класичних кримінальних банд, за деякими даними в цих з’ясунках загинуло чи не більше арабів, ніж євреїв.
Історія держави Ізраїль як такої вже добре описана в тисячах джерел, тож у подальшому лікнепі немає потреби.
Тричі за останні 75 років арабські сусіди починали всі разом повномасштабні війни, тричі змушені були поступитися додатковими територіями. На боці Ізраїлю були провідні країни Заходу, спершу нерішуче, потім дедалі послідовніше, на боці арабів — СРСР, який спершу ніби підтримав створення нової держави (буквально «у пику британським імперіалістам»), але згодом цілком логічно вписався за протилежний табір.
Немає сенсу представляти ізраїльтян як святенників, вони неодноразово дозволяли собі, скажімо так, вельми вразливі кроки, але кожен ексцес в умовах реальної демократії стає приводом для розголосу й подальшого ретельного аналізу з покаранням винних. Бандити ж просити вибачення не звикли.
Сухий підсумок такий: це не змагання воїнів Аллаха з «великим Сатаною» чи «малим Сатаною», це глобальна сутичка між цивілізацією архаїки й цивілізацією розвитку. Організація ХАМАС, що панує в Секторі Гази, визнана терористичною не лише в США, ЄС та Японії, а й навіть у Йорданії та Єгипті (але не в Росії!). Це одне маленьке щупальце величезного організму, якому комфортніше ділити владу й статки під парасолею примітивних архаїчних диктатур, і релігія, навіть фанатична, є для них лише зручним інструментом, не більше. У якому часі залишатися — позаминулому, доісторичному чи сучасному, постмодерному, — ми свій вибір зробили й сьогодні робимо ще раз. У цьому зіткненні ми на одному боці. Решта — подробиці.