Два роки тому в Європі вперше вийшов друком спільний французько-німецький історичний підручник Histoire/Geschichte. Охоплює він «найлегший» період (від 1945 року) і стосується, як у нас сказали б, «усесвітньої історії» – Європи та світу. Передбачено ще два томи, в яких обома мовами буде описано найважчі для німців і французів періоди. На думку одного з авторів, німця Петера Ґайса, підручник став результатом кількадесятирічного спілкування між двома країнами. Найпопулярнішою книжка Ґайса є на французько-німецькому прикордонні.
У напрямку створення подібного підручника рухається й Німецько-польська комісія, що функціонує з 1972 року. Вже у 1976-му вона висунула 26 пропозицій щодо залагодження історичних перекручувань та сім – із географії. Польський німець Роберт Траба, голова комісії, акцентує, що йдеться про написання не польсько-німецького підручника, а книжки, в якій доступно і без образ буде викладено відомі в історії факти та погляди на ту чи іншу тему, що є в обох суспільствах.
Переваги діяльності таких комісій полягають також у поширенні позитивних знань про зазвичай «непривабливих» сусідів, передусім на Сході, за формулою французи>німці>поляки>українці>(росіяни?). Для прикладу: після певних рекомендацій комісії зник із німецьких книжок образ польської нібито примітивної аграрної економіки, а в польських почали згадувати не лише про фашистські злочини часів війни, а й про людиновбивчі бомбардування німецьких міст і насильницьке вигнання з теренів нинішньої Північної та Західної Польщі 3 млн німців-автохтонів.
До речі, саме під час обговорення подачі образу східного сусіда в підручниках під приціл польсько-німецької комісії потрапили й роботи українських авторів.
Сказати, що українці не беруть участі в цьому процесі, не можна: з перервами засідали і українсько-польська підручникова комісія, і скликані на прохання Об’єднання українців у Польщі та Світового союзу воїнів Армії Крайової семінари «Україна–Польща: важкі питання». Інша річ, що розголос в Україні був незрівнянно меншим, ніж у Польщі. Вперше українці почули про те, що з кимось про щось треба домовлятися в історії, тоді, коли зіткнулися з масованою атакою з боку Польщі у 60-у річницю волинської різні.
Для декого стало зрозуміло: перед тим як узгоджувати з кимось, треба спершу певні речі довести самому собі. Вельми радикальною виглядала думка Леоніда Кравчука, який на одному з круглих столів заявив: «Варто жити з тими фактами історії, які є. Натомість пристосовуватись одним до інших в оцінках було б важкою помилкою… Нам слід замислитися: що ми залишимо своїм нащадкам? Ми їм скажемо, таким чином, що боротися проти окупації – це погано?»
Важко не погодитися з екс-президентом.але таки мушу. Те, що наш народ не знає власної історії, – це внутрішня проблема. Але це не означає, що наші історики будуть «писати історію, вигідну Росії», бо «українці поступляться, на них тільки треба трошки натиснути». Писатимуть її та узгоджуватимуть фахівці.
Кілька десятиліть контактів в обопільному напрямку вели німців і французів до порозуміння. У 1934 році польський кардинал Гльонд висловив у німецький газеті переконання, що спільна воля поляків і німців переможе націоналізм. У 1965-му польські та німецькі єпископи обмінялися листами з формулою: «Вибачаємо та просимо вибачення». Вона заклала передумови для того, що нині науковці з обох країн готові до написання спільного підручника. Ніхто не вірив, що це можливо.
На згаданому вище круглому столі поет Дмитро Павличко відповів Кравчукові: «Існують і будуть існувати дві національні правди. А ми повинні звести ці правди в єдину істину. Це майже неможливо, але це треба робити». Я додав би «робити акуратно і впевнено», навіть у відповідь на пропозицію Дмітрія Мєдвєдєва «начать работу по формированию совместных подходов в отношении этих событий» (Голодомору. – Тиждень). Була б добра воля – і в нас, і в сусідів.