Три з половиною роки пішло в мене на те, щоб прийняти і усвідомити, що я – дружина військового. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я жила у стані глибокого шоку. Не приймала ні самої війни, ні безсилля міжнародної спільноти, ні того, що «сусід» може просто напасти й чинити таке. Навесні 2022 року моєму чоловікові, який долучився до війська, передали через волонтерів зимовий одяг, а я не розуміла: навіщо йому зимовий одяг? Зараз же весна, далі літо. Здавалося фізично неможливим, що війна триватиме довше, ніж сезон. Я завжди вірила, що право має перемагати силу – і досі так вважаю. Але тоді я не могла прийняти, що право сили може стати сильнішим за верховенство права. Це створило дуже глибокий внутрішній конфлікт, який наклався ще й на вагітність, народження нашої дитини, на повну зміну формату життя, якого я не хотіла і не планувала.
Перші місяці вторгнення мені казали: «Дякую, ми підтримуємо тебе», але з часом ця підтримка почала розчинятися, трансформуватися у щось більш холодне і часто жорстоке. Було надзвичайно боляче чути: «Якби Олег не хотів там бути, його б ніхто не змусив». А знайомій, у якої теж чоловік – військовий, сказали: «Дурна та жінка, яка не відкупила чоловіка від армії». Тобто окрім подвійного навантаження, яке падає на твої плечі, ти ще можеш почути звинувачення, що ти щось не вирішила замість нього, не вберегла, не втримала.
Однією з найабсурдніших фраз, які я часто чула на власну адресу, була: «Ви не виглядаєте як дружина військового». А як вона має виглядати? Має бути постійно нещасною? Бідною? Не сміятися на фотографіях, не зустрічатися з друзями? Тоді я навіть ловила себе на думці: може, я недостатньою мірою дружина військового, якщо не відповідаю цьому уявному портрету?
Я прийняла рішення чоловіка бути там, де він є. Тепер я приймаю і те, що він не чує на одне вухо після шести контузій. Хоч для нього це іноді зручно: хочеш щось почути — слухаєш лівим вухом, хочеш проігнорувати — підставляєш праве. Коли він виходив з позицій і був поранений, він завжди розповідав мені про це сам. Це рятувало: принаймні я знала, що відбувається — не з новин, не з пліток, а від нього. Краще проговорювати, ніж залишати прогалини для страхів. І краще говорити, ніж створювати непорозуміння з його батальйоном, бо колись він не виходив на зв’язок три дні, а я вже писала Залужному і всім командирам.
Були Бахмут, Авдіївка, Роботине, контрнаступ, штурми. Дзвінок: «Я заходжу на позиції», і далі довга тиша. Проживання цієї тиші — один із найважчих досвідів у житті. У ній стискається все: страх, безсилля, уявні сценарії, які мозок вибудовує, щоб хоч якось повернути собі контроль.
Ти не маєш жодної влади над ситуацією й одночасно намагаєшся прожити кожну хвилину так, ніби вона може бути останньою у старому житті. Не знаю, чи є люди, які сприймають це інакше — особисто я таких не зустрічала.
Бути військовим теж можна по-різному: у відносній безпеці, у штабі, у тилу. Це теж небезпека, але іншої якості. А бути штурмовиком — це ніби трохи бути смертником. І ти вчишся приймати думки, які ніколи раніше не допустила б до себе.
Я, наприклад, дуже люблю чорний колір, але перестала купувати чорний одяг, бо здавалося, що якщо я куплю чорну сукню чи светр, то щось погане станеться, і він мені «знадобиться». Якось я прийшла до священика у Вашингтоні й сказала: «Отче Роберте, чи є така молитва, щоб отримати якесь поранення — достатньо, щоб він залишився живий і психічно здоровий, але щоб уже не ходив у штурми?». Він засміявся і сказав: «Я вас розумію». Молитви такої не існує, але я справді молилася: «Боже, зроби так, щоб було достатньо для того, щоб він жив, але щоб більше не повертався у штурми». Для штурмовика поранення іноді справді звучить як везіння. Бо зазвичай можливі лише два повідомлення: або поранення, або найгірше. Іншої долі, здається, немає. І я думаю, що це такий спосіб справлятися — шукати внутрішню віру там, де ти ніколи не шукала б її раніше.
Я довго вчилася тому, як підтримувати, як говорити, як бути поруч. Стала значно акуратніше підбирати слова. Бо те, що для нас у цивільному житті звучить нейтрально, для військового може означати зовсім інше.
Там він звик до чіткої структури, порядку, дисципліни. А коли приїздить у відпустку — тут одному тринадцять, іншому три, і всі роблять, що хочуть, ніхто йому не «плюсує». Навіть спілкування зі штучним інтелектом у нас різне — і це дуже смішно. У мене ШІ пише розлогими реченнями, ввічливий, пояснює кожну деталь. А чоловік натренував ШІ як комбатанта, і той відповідає йому коротко: «Плюс, прийняв». Для мене чоловік у війську — це чоловік, який не в сім’ї. Це чоловік, який служить народу України — всім одночасно. На жаль, така правда нашого часу.
Що мене тримає зараз? Робота, яка дає зміст. Бо якщо немає змісту — навіщо тоді все це витримувати? Тримає те, що я тут: в Україні, серед українців, вдома. Ми завели собаку й кота. Підтримують батьки, а турбота про дітей дає силу жити й творити. Коли бачиш цих малих — своїх і чужих — ти розумієш, що мусиш бути для них рольовою моделлю: спускатися в укриття, бо так безпечніше, зберігати здоровий глузд, жартувати. Ми багато сміємося. Деякі жарти можуть здаватися не надто емпатійними, але в Україні зараз сміх — наш спосіб дихати. Наш спосіб повернути собі бодай крихту контролю над тим, що лякає. Ми не бунтуємо проти життя, а приймаємо його, як є, і вчимося залишатися собою у світі, який постійно перевіряє нас на міцність.