На тлі потоку негативу щодо стану української економіки, який стрімко наростає у зв’язку з наближенням чергових виборів, її відновлення набирає все більших обертів. За результатами І кварталу 2018-го ВВП зріс на 3,1% порівняно з відповідним торішнім періодом. І це один із найкращих показників за останні сім років. Власне, від 2011-го вітчизняна економіка швидше зростала лише в останніх кварталах 2013 (+3,3%) та 2016 (+4,6%) років, однак виключно завдяки високим урожаям. Тоді як у перших півріччях, менш залежних від результатів жнив, за останні сім років кращих результатів не було.
З одного боку, подібні темпи зростання аж ніяк не достатні для такої бідної країни, як нинішня Україна. Щоб у стислі строки здійснити прорив із третього світу в перший та перетворитися на розвинену державу, потрібні тривалі двозначні показники зростання. Однак чи є підстави на щось розраховувати в умовах, коли не лише у влади, а й у її ключових опонентів немає ні розуміння, ні навіть усвідомлення необхідності кардинальної зміни пріоритетів державної політики та підпорядкування її меті економічного зростання. І перші, і другі орієнтуються на продовження політики «збиральництва», фокусуються на різноманітних способах перерозподілу національного «пирога» (від соціал-популізму до боротьби з корупцією), а не на його збільшенні. За цих умов на проривні темпи зростання сподіватися було б дивно.
Читайте також: Пробитися крізь асфальт. Як змінюється український експорт
З другого боку, небезпечною маніпуляцією є скочування до постійного посипання голови попелом й просування думки, що нібито в останні роки, звісно ж через Революцію гідності, відсторонення від влади «професійних господарників» і «розрив традиційних економічних зв’язків» із Росією, українська економіка пережила «шалений обвал мало не вдвічі, вибратися з якого за нинішніх темпів зростання можна не менше, як за півтора-два десятиліття». А відтак нібито потрібно повернутися назад, відмовитися від болісних реформ та руху в непередбачуване майбутнє. Ця небезпечна маніпуляція експлуатує усталені в значної частини населення стереотипи, нагнітає відчуття зневіри й нав’язує спотворені уявлення про шляхи відновлення й розвитку.
Передусім це твердження про «безпрецедентний економічний обвал» останніх років є міфом, який базується на каскаді маніпуляцій, як виключно політичних (для широкого загалу), так і статистичних (для фахівців).
У політичних використовується переважно порівняння обсягу українського ВВП у доларах США. 2016 року порівняно з 2013-м він справді був меншим майже вдвічі, а 2017-го ледь наблизився до 2/3 від довоєнного показника. Однак, по-перше, майже вдвічі більший доларовий ВВП 2013 року включав у себе й показники Криму, Севастополя й нині окупованих територій Донецької та Луганської областей, на яких тоді вироблялася більша частина їхнього регіонального продукту. А по-друге, зменшення доларового ВВП відбулося не лише в Україні, а й інших країнах світу, оскільки від 2013‑го американська валюта різко подорожчала як порівняно із більшістю інших грошових одиниць, так і щодо переважної кількості товарів.
У результаті навіть у країнах, де економіка стабільно зростала впродовж останніх років, приріст реального ВВП супроводжувався зниженням цього показника, обчисленого в доларах. Наприклад, реальний ВВП Польщі у 2013–2016 роках зріс на 10%, однак у доларовому еквіваленті, навпаки, зменшився на ті ж таки 10%; у Німеччині за той самий період зростання реального ВВП на 5,6% при обрахунку в американській валюті змінюється його зменшенням на 7,5%. Нарешті, у Франції за ті самі роки ВВП у доларах США знизився більш ніж на 12%. І це при тому, що насправді обсяг реального ВВП зріс на 3,2%. У сусідніх із нами пострадянських країнах курсовий вплив на обсяг ВВП у доларах виявився ще відчутнішим і майже не відрізнявся від українського. Приміром, у РФ у 2013–2016 роках реальний ВВП знизився лише на 2%, однак в американських доларах він зменшився мало не вдвічі — до 57% обсягу 2013‑го. У Білорусі при спаді реального ВВП на 4,6% в американській валюті він зменшився більш ніж у півтора раза. Тож, як бачимо, якщо врахувати втрату Україною частини території, то зменшення економічних показників за зазначений період мало чим відрізнятиметься від російського чи білоруського.
Читайте також: Дороги до єдності
Та в будь-якому разі обсяг економіки в американській чи будь-якій іншій валюті — це дуже мінливий показник, який може час від часу стрімко зростати чи спадати й при цьому не відображати об’єктивних економічних змін. Для цього використовується розрахунок реального валового внутрішнього продукту, який 2017 року був лише на 11,5% меншим, ніж у довоєнному 2013-му. Уже навіть цей показник свідчить, що «прірва», у яку після цього року нібито потрапила українська економіка, насправді не така й глибока. Для порівняння: 2009-го в результаті світової економічної кризи нашу економіку було відкинуло на 14,8% порівняно з попереднім 2008 роком, і навіть 2013-го після чотирьох років відновлення реальний ВВП усе ще був на 6,4% меншим, аніж 2008-го.
Насправді ж ситуація є навіть кращою. Адже якщо проаналізувати її в розрізі окремих регіонів, то з’ясовується, що вже 2016 року (за 2017-й, коли зростання також тривало, даних ще немає) в десяти областях та столиці валовий продукт був лише на 1–5% меншим, аніж 2013-го, а ще в п’яти — приблизно на тому самому рівні, що й 2013-го або й значно вищим (Вінницька, Житомирська, Волинська). А загальнодержавна «втрата» за цей час нібито аж 13,7% ВВП (порівняно з 2013‑м) викликана переважно штучним погіршенням показників у Донецькій (–59,2%) та Луганській (–65,7%) областях. Цей цілковито фіктивний спад був результатом того, що в Держстаті, попри офіційне декларування, що роблять аналіз без урахування тимчасово окупованих АРК Крим, Севастополя та «частини зони АТО», насправді за базу порівняння й далі брали всі території й підприємства Донецької та Луганської областей 2013 року включно з тими, які не контролювалися Україною ні в 2016, ні в 2017 чи 2018 роках. «Намальовані» в результаті цього шалені «обвали» економіки Донецької та Луганської областей у 2,5–3 рази, яких насправді на підконтрольних Україні територіях не було, і забезпечили основний внесок 13,7% економічного спаду 2016 року порівняно із 2013-м.
Читайте також: Газова безпека: діяти, а не спостерігати
З огляду на те що в країні немає жодного катастрофічного спаду порівняно з довоєнними показниками, так само міфом є й те, що нам потрібні десятиліття бодай для відновлення цього рівня. На підконтрольній території обсяг реального ВВП 2013 року може бути відновлений і навіть дещо перевершений уже наступного, 2019-го. Причому за умови збереження існуючих, аж ніяк не проривних темпів зростання в 2,5–3%. Так само є всі шанси на відновлення вже наступного року й валютних обсягів вітчизняної економіки на рівні 2013 року, якщо не в доларах, то принаймні в євро, і, звісно ж, із корекцією на тимчасово окуповані території.
Ані відсторонення від влади колишніх «професіоналів», ані переважно міфічний «розрив традиційних економічних зв’язків» із РФ не стояв, не стоїть і не стоятиме цьому на заваді. Врешті, стагнація в економіці розпочалася задовго до Революції гідності чи російської агресії саме за попередньої влади. Уже 2012 року приріст ВВП становив символічні 0,3%, а 2013-го був нульовим. Та врешті й сам економічний спад 2014–2015 років був викликаний саме негативними результатами діяльності режиму Януковича, які кілька років до його повалення стримувалися за принципом стиснутої пружини. Понад те, вітчизняна економіка навіть за відсутності політики стимулювання останнім часом демонструє темпи зростання на рівні значно вищому, ніж у її пострадянських євразійських сусідів.
Так, у самій Росії економічне зростання ось уже третій рік значно поступається українському: 2016 року ВВП знизився на 0,2% (при зростанні в Україні на 2,4%), 2017-го піднявся лише на 1,5% (у нас на 2,5%), а в І кварталі 2018-го економіка РФ узагалі додала лише 1,1% (проти українського 3,1%). У Білорусі ж, попри відсутність «розриву традиційних економічних зв’язків», за пільгових цін на блакитне паливо й нафту з РФ відновлення економіки розпочалося не з початку 2016 року, як у нас, а лише з 2017-го, однак уже третій рік ситуація гірша, ніж в Україні. Наприклад, якщо 2016 року український ВВП зріс на 2,4%, то білоруський зменшився на 2,5%. 2017-го при зростанні ВВП України на 2,5% у Білорусі приріст становив лише 2,4%.
Читайте також: Економічний націоналізм. Вага суверенітету
Врешті, галузева динаміка ВВП за останні два роки свідчить про те, що в найгіршому стані перебувають найменш реформовані сфери. Зокрема, при зростанні всього ВВП за 2016–2017 роки майже на 5% основними драйверами стали будівництво (+46,1%), тісно пов’язані з ним операції з нерухомістю (+10,2%) та інформаційно-телекомунікаційна сфера (+14,7%). Швидше, ніж в економіці загалом, збільшувався ВВП у торгівлі (+9,5%), переробній промисловості (+9%), готельно-ресторанному бізнесі (+8%) та транспортно-поштовій діяльності (+7,5%). Натомість через зволікання з реформою стрімко зменшувався ВВП в охороні здоров’я (–3,6%), освіті (–4,7%), енергетиці (–5,1%), поводженні з побутовими відходами, постачанні води й водовідведенні (–21,8%).
Але проблема й завдання з її вирішення не в тому, щоб відновити економічні показники 2013-го чи навіть значно вищі від них 2008-го, а то й 1991 року. А отже, і не в тому, щоб замінити нинішніх менеджерів вчорашніми чи повернутися до старих, останнім часом частково втрачених ринків морально застарілих українських виробництв. Життєво важливо вийти із низхідної спіралі, коли кожен черговий економічний цикл зростання-спаду завершується тим, що країна, а отже її економіка, опиняється в дедалі гіршому становищі. Ми перебуваємо зараз на вкрай низькому рівні, щоб можна було орієнтуватися на відновлення досягнутих у 2008 чи 2013 році показників чи помірне зростання від тих рівнів.
Відірватися від дна можна лише завдяки кардинальним змінам пріоритетів державної політики: відійти від паразитування на дедалі менших залишках національного багатства, від постійного пошуку того, що ще можна перерозподілити, і натомість взяти курс на збільшення національного багатства й встановлення таких принципів його розподілу, які змушували б кожного брати якомога активнішу участь у його примноженні.