Є дві речі, в яких не варто заходити надто далеко: у цноті та в реформі правопису. Цей афоризм невідомого мені, на жаль, британського автора непогано описує нашу поточну ситуацію. Нова українська орфографія — звісно, умовно нова, бо кількість новацій не така вже значна — після п’яти років витримки офіційно стала чинною минулої середи, кожне нехтування її правилами відтепер вважається помилкою.
Британці в аналогічній галузі можуть дати нам фору, в них, так само як і в американців, спроби якось раціоналізувати письмову мову, хоч трохи наблизити її до усної й позбутися архаїчних реліктів тривають кількасот років. Про нові системи письма мріяли Бенджамін Франклін і Бернард Шоу, а Ендрю Карнеґі (не той автор надихаючих методик, як стати мільйонером, а якраз справжній мільйонер) заснував для цього спеціальний фонд із річним бюджетом у 300 тисяч повновісних доларів зразка 1906 року — марно! Порівняно з ними наш випадок і складніший, і простіший.
Простіший, бо внормування української мови відбувалося вже у відносно нові часи з урахуванням досягнень лінґвістики, тож «Головніші правила ВУАН» зразка 1918 року достатньо відображали фонетичну реальність, а «скрипниківка» довела їх практично до ідеалу, який тільки можна було уявити станом на 1928 рік. Складніший, бо невдовзі почалася доба калічення української мови шляхом прискореного наближення її до російської з прихованою метою подальшого злиття з останньою в комуністичному пароксизмі. Що робили з нею штатні українські лексикографи, методисти, педагоги й члени Спілки письменників УРСР, заслуговує не на емоційні зойки, а на ґрунтовне комплексне дослідження, але загалом і без того зрозуміло, що останні сто років здорв’я їй не додали, як і попередні двісті.
Конкретні новітні зміни мовного кодексу розбирати тут не варто, їх давно опубліковано на радість учнів і літредакторів, торкнуся лише декількох пунктів, які мене зачепили. Наприклад, отой мало не сакралізований родовий відмінок іменників жіночого роду на -ть і ще деяких: смерти, любови, осени тощо. Сакралізований, бо тут ховається своєрідний «шиболет», мовний пароль свій / чужий (до слова, коса риска відтепер має відокремлюватися пробілами). Пам’ятаю, як на ранній стадії каналу «1+1» наші корпоративні «мовні омбудсмени» Оля та Славко Чернілевські палко відстоювали повернення до цього «харківського» правила, як воно стало стандартом вимови в усіх програмах компанії й мало не зробилося загальнонаціональною нормою, але потім… проза життя взяла своє. Отже тут нові приписи передбачають варіативність: можна так, а можна так — це, як на мене, суттєвий крок у бік гуманізації, я до цього ще повернуся. З другого боку, хто сказав, що в даному разі йдеться про орфографію? Аж ніяк, це втручання в морфологію, як і вимога писати й вимовляти «проєкт» через «є», тобто автори реформи трішечки перевищили свої повноваження.
Читайте також: Мовна облога
Згадаймо, навіщо взагалі правопис як такий? Унормування, фіксація й відтак збереження закономірностей і тенденцій мови; відсікання чужих впливів, які ведуть до її креолізації; сприяння кращому її розумінню й… вивченню — так, вивченню, до того ж не лише дітьми й підлітками, що є її носіями, а й тими, хто до неї долучився або повернувся, юними й не дуже, ми ж цього з вами прагнемо? Чи сприятимуть або, навпаки, чи стануть на заваді старі / нові вимоги успішному засвоєнню глибинних, органічних норм і закономірностей? Цим останнім міркуванням, до речі, переймаються не в кожній країні, вважається, що кому треба, вивчать і так, а якщо ні, то тим гірше для них же. Глобалізовані миші плачуть, але їдять кактус тої англійської граматики не без успіху. Скрупульозне дотримання орфографії до якогось часу могло бути вимогою машинних інтерфейсів, коли комп’ютерна програма тебе не розуміє, якщо ти втулив не ту літеру, але швидке просування ШІ робить цю проблему дедалі менш актуальною. Якісь іще мотиви, крім природного для багатьох прагнення єдінообразія й єдіномислія?
Є декілька істин, про які соромно говорити у фаховому середовищі, проте для посполитих не зайве й повторити. Істина перша: усне мовлення первинне, письмо вторинне. Проте письмова фіксація може підкреслити одні мовні явища й відсунути в тінь інші, в цьому сенсі роль письма величезна, воно може навіть підкоригувати побутовий узус, трапляється. Істина друга: мова — не лише інструмент комунікації та зберігання інформації, вона має самостійну цінність як збірний феномен культури, колективна пам’ять і водночас підкажчик подальших реакцій і вчинків (по подробиці прошу звертатися відразу до Вільгельма фон Гумбольдта). Істина третя: тут я мушу апелювати до найбільшого авторитета, який тільки можна було уявити. «Субота для людини чи людина для суботи?» — запитав не хто-небудь, а сам Спаситель (Мар. 2:27). У порядку профанації дозволю собі перекласти відповідно до нашого випадку: будь-які кроки в мовній політиці мають служити не якійсь абстрактній істині, що десь на небі, а конкретній мовній спільноті в конкретній країні й кожному її представникові окремо.
Припустімо, є праґматика, з якою не посперечаєшся. Король Франції Франциск І, він же Франсуа, він же Пишний, впровадив у діловодство свого королівства французьку мову не через усвідомлення власної історичної місії й не з поваги до відповідної літератури, якої тоді ще не було, а виключно заради того, щоби його закони не припускали хибного тлумачення, зокрема, в судах, які доти послуговувалися здебільшого латиною. Це, на хвилиночку, рік 1539. Отже напевно мають існувати ситуації, де буква сама по собі є священною й недоторканою: закони, укази, постанови, статути. Щоби все було зрозуміло й без лазівок. Але як зробити так, щоби оті нещасні посполиті не ламали собі голову — йдеться передусім про дітей, для яких занурення в рідну мову не мусить бути травматичним, а також, можливо, про іноземців? І тут, до слова, не менш важливо пам’ятати про величезну кількість українців, які внаслідок радянських практик були відірвані від материнської мови й упродовж наступних трьох десятиліть не спромоглися до неї повернутися. І не кажіть тут, що самі винні. Винні, авжеж, що з цього випливає?
Читайте також: Мова як травма й резилієнтність: два способи говорити про історію української мови
Я змушений знову й знову нагадувати, що йдеться про інтереси не якихось абстрактних колонізаторів або зайд, а про наших із вами, хай там як, співгромадян зі своїми обов’язками, але й правами. Логіка сучасної української філології як церкви вірних, ще раз перепрошую за профанацію, виглядає наступним чином. З одного боку, вчіть державну мову вашої, дідько, власної країни! Не посперечаєшся. З другого, доступні курси для бажаючих (між іншим, передбачені Законом 2704-VIII від 25.04.2019) — досі нерозв’язна проблема, на рівні метро на Виноградар. Я давно не досліджував питання, але торік зміг нарахувати аж 14 онлайн-ресурсів та 23 установи курсів української для дорослих і дітей у 8 областях, — з них 16 було позначено як заклади для вимушених переселенців. Скільки з них державні, а скільки волонтерська ініціатива, боюся збрехати. Це на цілу країну, яка веде війну, серед іншого, за право розмовляти власною мовою. Та сама драма з якістю підручників і посібників, плакати хочеться. Тобто ви вчіть, головне — бажання (хто б сперечався!), а як саме — ваше собаче діло. Є ще й третій бік справи, а саме: якщо ви попри все розмовляєте або пишете, скажімо так, недосконало, кожен втаємничений має право вам заявити: «ти несправжній, не смій паплюжити нашу мову!» Критерій «справжності» при цьому не визначений до кінця й припускає вільне тлумачення. Одна полум’яна борчиня, до прикладу, українською по білому написала, що Жадан теж «несправжній», бо «неправильний», сам читав. Я ніяк не відстоюю право на невігластво, проте заперечую право на зверхність і тупість. Останнє, звісно, ніяк не стосується персонально членів Національної комісії зі стандартів державної мови. Їхня діяльність з усіма досягненнями й неуспіхами є радше функцією від панівних уявлень про ієрархію (чи то пак єрархію? я вже зовсім заплутався) різних явищ у царині мови та їхнього функціонування в суспільстві.
Отже з точки зору будь-якого чи то українця, чи то іноземця новітній кодекс не є до кінця ані гуманним, ані послідовним. Я не розумію, чому Ігоревич тепер буде Ігорьовичем, це якесь герметичне знання. З якого дива іноземні прізвища — ми ж правда вважаємо російські імена іноземними? — в нас раптом адаптуються: Донський (хоча він Дмітрій Донской), Крутий (а він насправді, тьху, Іґорь Крутой)? Чому Вітґенштайн пишеться через «ай», а Гейне через «ей»? Чому щось пишеться в одне слово, щось у два, а щось через рисочку? І т. ін.
Єдина обставина, що заспокоює. Точніше, навіть дві. Перша: новий кодекс справді допускає варіативність у багатьох пунктах, ти можеш сам обирати, як тобі більше до серця: «з Чорнобиля» чи «з Чорнобилю», «з Парижа» чи «з Парижу» — хоча мені це недоступно, але можливість залишитися в правовому полі дозволяє забити. Друга: ніхто за помилки не каратиме, як і не карав. Будь-які правила репресивні за своєю природою, але в нас у найкращих традиціях клятої імперії ти можеш заспокоювати себе тим, що суворість законів компенсується можливістю нехтування ними. Ну а раптом якась проблема, ШІ тобі в поміч! От хіба що державні тести та ЗНО…