Вузький портал

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вони були вдягнені в чорні накидки з каптурами – така собі уніформа традиційного Булгаковського балу і походжали поверхами Київського інституту фізкультури, замріяні та самозаглиблені. Одне слово, фантасти. Точніше, учасники щорічної міжнародної асамблеї фантастики «Портал». Розглядаючи ці обличчя мрійників-інтелігентів, старших середнього віку, я наочно зрозуміла тезу організатора асамблеї, письменника Михайла Назаренка: фантасти з`являються лише з читачів фантастики, коли ті одного дня самі вирішують писати. Тобто таке самовідтворюване коло. Свої для своїх. Справжня фантасмагорія: інтернет-форум, розтягнений на кілька поверхів: «А чого ваш герой тоді вирішив, що йому не вистачить сили, в нього ж ще було…». «Ні, ну тоді йому б стало важко тоді-то…». Сторонньому не зрозуміти, причетні – щасливі.

 

«Бажання піти від реальності в фантастику було завжди, але ніколи не превалювало. Ніхто так не відтворює реальність, як наша божевільна фантастика», – дарує мені епохальну відвертість Сергій Дяченко, пробираючись між столиками фантастичної вечері до своєї дружини та співавторки Марини. Йому не хочеться говорити з «чужими», бо він серед «своїх», тих, хто читав фантастику і почав писати сам, видаючи власні книги, або досі ховає недолугі тексти в домашньому комп`ютері. Інших, з усього, серед «портальців» справді немає.

 

«Сьогодні в Україні є зростання інтересу до фантастики, і не тільки у читачів, але й у видавців, які перекладають українською тих же Олді, Валентинова та Дяченок (українські фантасти, що пишуть російською мовою – прим. «Тижня»), – розповідає Михайло Назаренко. – Дитяча література українською видається вже порівняно давно і непогано, виховані на ній діти вже підросли, і час надавати щось, що задовольнить підлітків – а це, насамперед, фантастика. Сподіваюся на появу тих, кого не треба буде перекладати, хто буде писати власне українською. Поки що ж автори, котрі використовують фантастику як прийом, не відносять себе до «наших» – тобто те, що роблять Винничук або Прохасько, не проходить під лейблом «фантастика».

 

Росіянин Михайло Успенський також не в доброму гуморі: «І в Росії нам немає нікого на зміну, молоді не хочуть нікого ні здивувати, ні вразити. Пишуть чергові переспіви одних і тих же ідей, а потім цілі серії, які навіть відкривати не варто. В англомовній фантастиці є прорив в історію, а в нас навіть простої зацікавленості історією немає».

 

 

 

 

Україна з нуля 

Втім, його товариш і земляк Дмитро Биков уболіває не стільки за брак цікавості фантастів до російської історії, скільки – до української. «Україну треба вигадати з нуля», – така його остання теза.

 

«Колись Україну придумав Гоголь, а зараз має з`явитися людина, – вважає Биков, – яка придумає нову українську міфологію, що об’єднає захід і схід. Потрібна нова міфологія, нові «Вечори на хуторі біля Диканьки», новий пасічник рудий Панько, і таке інше. Я сподіваюся, що так і станеться: це справа літератури, точніше, фантастики. Була фантастика Гоголя, міфологія Булгакова, міфологія Коцюбинського. Сьогодні відповідників немає. Треба знову будувати міфополітичну систему України».

Сам російський гість уже має власний усталений міф про нашу державу. Дослівно: «Сьогодні в Україні  базарний стиль розборок у владі переходить у стиль літератури, журналістики, йде інтелектуальна деградація. Всім правлять менеджери, як і у нас у 90-ті. Мене мучить, що ви зберігаєте самозакоханість, а при цьому попсієте, як ми в 90-ті. Ви ніяк не опираєтеся комерціалізації культури, досить почитати ваші газети з їх претензійним тупим снобізмом та презирством до талановитих і вдумливих людей. Я мріяв, що тут буде утопія, а тут – антиутопія (див. словничок). І попит на фентезі досить точно діагностує цей соціальний момент».  

 

  

Самого Дмитра Бикова на нову книгу, першу з трилогії, наштовхнула одна з українсько-російських новітніх реалій – наявність списків тих, кому на кордоні заборонено в`їжджати в ту чи іншу країну. Роман під назвою «Список» побачить світ у травні, і в ньому йдеться про таємничий список з двохсот осіб, жоден з яких не знає, чому саме до нього потрапив. Когось це гнітить, когось – надихає, і за життям кожного з «обраних» починає спостерігати вся країна. Автору здається, що він проектує реальність. Але ж насправді подібні списки – таки є…[362]