Однак усе-таки «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка», що вийшла цього року у видавництві «Темпора», написана українською репортажисткою Вірою Курико насамперед про маленьких людей. Навіть не про одну виокремлену метафоричну «маленьку людину», а про цілу вулицю, місто, країну, заселену маленькими людьми різного штибу: і такими, що дивилися на світ крізь криве скло й бачили себе великими й значущими у його химерному віддзеркаленні, і такими, що усвідомлювали свою мізерність та немов затялися довести собі й світові, що всі навколо ще менші, ще дрібніші, ще мізерніші, ніж здавалося попервах. Про маленьких, порядних на совєцький лад, про тих, хто достеменно знав, що робив і навіщо, і тих, хто добровільно присипляв власне сумління безпорадним виправданням: «Якщо я не настукав / не підписав / не доніс би, то це все одно зробив би хтось інший! Такі були часи!»
Ця книга про людей, які добровільно, ба навіть охоче погодилися із роллю легко замінюваних гвинтиків у гігантському механізмі тоталітарної держави, яка пильнувала, щоб кожен знав своє місце й «не рипався». Лук’яненко ж, на противагу їм, ще й як «рипався»!
Чернігівську сторінку його життя, яка припала на період між арештами, по суті, навіть важко назвати «волею». Залишаючись під пильним офіційним (явним і прихованим) наглядом і не менш зірким «неофіційним» супроводом добровільних спостерігачів — сусідів, знайомих, колег, начальників, — Лук’яненко насправді був лише «тимчасово безконвойним». Бо судячи з характеристик, із якими його звільнили й доправили жити в Чернігів, чоловік лишався невиправним «отщепєнцем»: «Займався націоналістичною обробкою співтабірників, був організатором їхніх ворожих виявів» і, вочевидь, «на волі» не мав наміру покаянно притрусити голову попелом, влитися в сіру масу трудящих і розчинитися в ній. Тож нове ув’язнення було справою часу.
Читайте також: Смертельне прибирання
Тим більше, що довкола не бракувало отих сумлінних маленьких людей, які добровільно чи мимохіть, із корисливими намірами чи з остраху, через байдужість чи від великого розуму щосили намагалися пришвидшити запроторення Лук’яненка за ґрати. Щоправда, більшість таких людей не була ані вродженими злостивцями, донощиками, стукачами, ані поганцями чи брутальними покидьками, просто «Такі були часи!». Там підписав папірчик, завбачливо складений слідчими, а тут ціною здоров’я відрядився гасити пожежу на ЧАЕС, там цькував, не даючи продихнути, а тут поклав самого себе, щоб постав єдиний в місті заклад реабілітації дітей з інвалідністю. Бентежність «маленьколюдства» в тому, що воно здатне як відростити крила й сягнути неба, так і гепнутися об самісіньке дно пекла; однією рукою творити великі добрі вчинки, іншою ж — маленькі злі. А нагромаджені докупи щоденні дрібні підлоти дуже швидко стають величезним злом. Тисячі маленьких порізів таки мають вбивчу силу.
Чернігівський період для Лук’яненка тривав із січня 1976-го до грудня 1977-го, тож репортерці ще пощастило розшукати окрушини живих свідків й учасників (чи то співучасників?) «чернігівської справи» Лук’яненка. І хоч як мало лишилося їх у живих, ще менше було тих, хто готовий був згадувати й розказувати. Та хоч би якими мізерними на свідчення були ці розмови, часом одне-два слова, випадково зронених, один-два нервові рухи чи раптове стишення голосу були красномовнішими за полум’яні проповіді чи кілька десятків томів архівних справ. На тридцятому році незалежності колишні сусіди Лук’яненка по будинку на вулиці Рокосовського миттю напружувалися, щойно журналістка заводила мову про КГБ, вже неіснуюче «всевидяче око» так само неіснуючої держави. Говорили з нею неохоче, стишено, майже пошепки, немов обірвані дроти від прослушки з квартири Левка пустили корені глибоко в тиньк будинку, проросли крізь стіни й далі собі напружено слухали, чи, бува, «порядні люди» не патякають зайвого?! Фантомні болі відтятого КГБ й дотепер катують страхом відданих громадян тієї імперії, що її вже три десятиліття нема на мапі світу.
Читайте також: Сервіз апокаліпсису
Єдиний місцевий слідчий у справі Лук’яненка, який лишився у живих на час, коли його розшукала репортерка, злостиво посміхаючись, запевнив: мовляв, то тільки у Віриній голові КГБ «уже не існує», а направду ніщо й нікуди не поділося, не зникло! Й заразом нагадав їй улюблену кагебешну примовку про те, що «в органах ніхто не буває колишнім». Що це? Старечі марення вісімдесятилітнього кагебешника? Його персональні фантомні болі за втраченим всесоюзним всевладдям? Чи прозорлива здатність угледіти палімпсест в політичній мапі, де під свіжою фарбою сусідського триколору дедалі чіткіше проступає яскраво-кумачевий контур? На тій мапі й справді не знайдеш топонімів з іменами Левка Лук’яненка, Сергія Нігояна чи Юрія Шевельова — самі лише проспекти, площі і вулиці приречених.