З нагоди Тижня читання пропонуємо добірку книжок, щоб розпочати з дітьми розмову про міграцію, трансформації ідентичності при зустрічі з іншим, способи зберегти себе й не впасти у відчай.
Такі книжки рідко з’являються спонтанно, зазвичай це соціальне замовлення й спеціальна розпланована робота колективу. Зокрема в Україні є принаймні два цікаві дитячі видавничі проєкти, які проголошують і втілюють мету роботи зі спадщиною, історією, ідентичністю — часом складними та суперечливими, але нашими.
Видавництво «Дух і Літера» співпрацює з проєктом «Піжамна бібліотечка», який покликаний познайомити дітей з єврейською історією й культурою у формі казок їхніми рідними мовами. Програму заснував американець єврейського походження Гарольд Ґрінспун, він переконаний, що читання дітям допомагає зростати — в усіх сенсах. Можна підписатися на розсилку й безкоштовно отримувати за рік десяток книжок для дітей віком від двох до восьми років, у продажу цих видань немає. Єврейська громада в Україні доволі численна й сьогодні, а в минулому — і поготів. Тож знати про культурні цінності й секрети стійкості народу, на долю якого випало чимало випробувань, — важливо й цікаво. До того ж ця оптика дає змогу по-новому побачити себе самих.
А видавництво «Портал», засноване ковідного 2020 року, від початку постулювало ідею пізнавальних книжок про «наші національні особливості, культурні надбання та їхнє значення у сьогоденні». Задум був подолати ізольованість української історії від світової, спростувати думку про її нецікавість, заповнити лакуну якісними дитячими книжками на історичні теми для різного віку. Для цього була сформована робоча група з науковців, освітян, психологів та редакторів, що разом працювали над темами та замовляли книжки дитячим автор(к)ам. Видавництву вдалося потрапити в перелік державних закупівель, і чимало із цих видань доступні в бібліотеках.
«Валізка» Кріса Нейлора-Баллестероса
«Валізка» Кріса Нейлора-Баллестероса. Пер. з англ. Ії Ківи. Дух і Літера, 2022.
Це коротка та мудра притча про втрату дому й можливість зібрати себе з уламків, якщо є кому підтримати. Принаймні так це прочитується сьогодні, коли мільйони людей можуть втратити все, що мали, будь-якої миті. Мені не завжди вдається стримати сльози, коли я читаю цю книжку своїй доньці, хоч ми й не зазнали досвіду вимушеної міграції.
«Насправді важко пояснити емоційний вплив цієї історії, не прочитавши її самостійно», — зазначає у відгуку одна з читачок.
За сюжетом, після важкої і тривалої подорожі через гори та через море дивакувата бірюзова істота прибуває в нову країну. Вона втомлена й розгублена. Тамтешні мешканці — червоний птах, руда лисиця та жовтий кролик — дивляться з підозрою й розпитують новоприбулого, що в його валізі. Вони дивуються, навіщо така велика валіза для однієї чашки. А незнайомець додає, що там ще стіл і стілець, і дерев’яний будиночок — його дім на пагорбі, з вікна якого видно море… Вислухавши у відповідь скепсис і спекавшись подальших розпитувань, «біженець» зморено засинає. Він бачить сон про те, як втікає через гори й перепливає море. А «місцеві» тим часом виявляють надмірну пильність і вирішують перевірити його свідчення. Ламають замок (кролик чинить млявий опір, нагадуючи, що це не етично) і бачать всередині валізки все, що «біженець» зміг узяти із собою: улюблену чашку, яка розбилася від удару, і фотографію його втраченого світу…
Фінал, звісно, знімає напругу й дає надію: лисиця, птах і кролик хутенько проявлять гостинність і намагаються створити відчуття «як удома»: склеюють чашку, майструють стіл і стілець, будують будиночок — усе, як на фото з валізки. «Тепер нам потрібно більше чашок», — каже усміхнена бірюзова істотка наприкінці, готова розпочати нову сторінку свого життя.
Це лаконічна історія, де автор буквально кількома реченнями й власними малюнками втілив потужні, універсальні відчуття тих, хто змушений починати нове життя далеко від дому.
«Новий дім Тіа Фортуни» Рут Бегар з ілюстраціями Девон Гольцварт
«Новий дім Тіа Фортуни. Шляхи кубинських євреїв» Рут Бегар з ілюстраціями Девон Гольцварт. Пер. з англ. Євгенії Канищевої. Дух і Літера, 2024.
Це красива й меланхолійна книжка про те, як літня жінка втрачала свій дім кілька разів. Вона навчилася переживати біль втрати, зберігаючи світлі спогади, і тепер вчить цього свою маленьку онучку.
Особливість цієї книжки (як і майже всіх видань «Піжамної бібліотечки») — наявність словничка. Зазвичай це пояснення єврейських понять і слів, проте в цій книжці інтегровано ще й іспанські слова та реалії, що вирізняє також літературу чикано.
Тіа Фортуна народилася на острові Куба, в Гавані, й махала кораблям, коли була маленькою дівчинкою. Але одного дня вона мусила залишити свій дім, де прожила щасливе дитинство. Вона оселилася в Маямі, в маленькій рожевій касіті. Про Батьківщину їй нагадували мезуза (футляр із текстом молитви біля одвірку), валіза зі старими світлинами і ключ від дому, якого в неї більше не було. Ми дізнаємося про це від дівчинки Естреї, її онучки, яка любить навідувати бабусю в її маленькій рожевій касіті і впадає у відчай від новини, що цей будинок збираються знести. Вони йдуть прощатися з морем, дівчинка будує замок із піску й журиться, що його теж незабаром не буде, як і її улюбленої касіти. Але бабуся вміє тішитися моментом і зберігати в пам’яті світлі миті — інакше їй та її народові годі було б вціліти у вирі історії. Вони готують традиційну страву — буреки з картоплею та сиром — і згадують «бабусь бабусь твоїх бабусь», які «несуть клуночки з буреками з Іспанії в Туреччину, а тоді на Кубу, а тоді в Маямі».
Євреї-сефарди століттями жили в Іспанії, а 1492 року зазнали переслідувань і виїхали до Османської імперії. У ХХ столітті чимало з них переїхали до Ізраїлю, США та Південної Америки, частина оселилася на Кубі. Однак після революції 1959 року вони знову втратили все й опинилися в штаті Флорида. Старші сефарди й досі говорять давньою мовою ладіно, якою говорили євреї в Іспанії і яка пережила з ними чимало переїздів. Також за легендою сефарди носили із собою ключі від втрачених домівок, і це давало надію на повернення. Тож і тіа Фортуна в книжці Рут Бегар носить на шиї ключик на згадку про дім свого дитинства, а її онучка Естрея отримує в подарунок ключ від рожевої касіти, і для неї він стає талісманом.
«Перська принцеса» Барбари Даймонд Ґолдін з ілюстраціями Стеліяни Доневи
«Перська принцеса» Барбари Даймонд Ґолдін з ілюстраціями Стеліяни Доневи. Пер. з англ. Євгенії Канищевої. Дух і Літера, 2023.
Ще одна історія про передавання у спадок традицій (і знову від бабусі до дівчинки) зветься «Перська принцеса». Єврейська родина мешкає в Америці й готується до Пуріму. Дівчинка Рая пече з бабусею (маман-джун) пурімне печиво «колуче» й дізнається про її минуле життя в Ірані. Єврейська громада жила на території Ірану дві з половиною тисячі років, до 1979 року нараховували близько вісімдесяти тисяч євреїв. На Пурім усі приїздили в Гамадан, де за легендою поховані герої старозавітні герої — цариця Естер і Мордехай, які врятували від знищення свій народ.
Ісламська революція змусила залишити Іран багатьох незгодних, що яскраво зображено у графічному романі «Персеполіс» Марджан Сатрапі. Ця подія забрала домівку і в родини Раї з «Перської принцеси». Кімната маман-джун постає печерою зі скарбами, які їй якимось дивом вдалося вивезти із собою: «На підлозі розлігся барвистий перський килим, на столі сяяв золотий чайний сервіз, а кімнату огортали казкові аромати прянощів і солодощів. Бабуся підійшла до відкритої старої скрині, в якій виблискували золоті та срібні прикраси, іскрилися у променях сонця шалики — червоні, фіалкові, рожеві, смарагдові… “Бачиш, я все зберегла. Вдома, у Гамадані, ми в це вбиралися на свята і в особливі дні”».
Зрештою Рая вбирається в костюм «перської принцеси», йде частувати сусідів пурімним печивом і влаштовує виставу за біблійним сюжетом про царицю Естер. А глядачі — сусідські діти різних національностей і віросповідань — розширюють свій культурний досвід. У фіналі Рая питає, чи бабуся щаслива, — вона підсвідомо намагається відтворити обставини її життя в Гамадані. А традиційне іранське вбрання на сторінках книжки показує, у що насправді вбиралися іранки до приходу самоназваних «традиціоналістів».
«Кісточка оливи» Ольги Купріян з ілюстраціями Оксани Скворчинської
«Кісточка оливи» Ольги Купріян з ілюстраціями Оксани Скворчинської. Портал, 2020
Переживши весь спектр трагічних досвідів, якими нас забезпечила російсько-українська війна, ми по-іншому дивимося на сюжети минулого. Наприклад, чи думали ми до 2014 року про грецьку колонізацію Надчорномор’я як про історію родин, що мусили залишити свій дім?
Цій темі присвячена книжка Ольги Купріян «Кісточка оливи». Головний герой — хлопчик Нестор — не радий подорожі на кораблі, бо назавжди залишає рідне місто Мілет, щоб оселитися з родиною в невідомій Тірі (нині Білгород-Дністровський) у гирлі Дністра, де буде їхня нова домівка. Тут теж зображена архетипна персонажка, бабуся, що матеріалізує спогади про Батьківщину в торбинці оливок, яким Нестор спершу не надає значення.
У Тірі є поле, де переселенці садять кісточки оливи на згадку про Батьківщину, проте поки жодне дерево не виросло. На півночі надто несприятливий клімат. І Нестор також іде туди зі своїм спогадом про дім і бабусю.
Нестор — це той, хто повернеться на Батьківщину, — так пояснює мама хлопцеві значення його імені. Де ця Батьківщина і чи може їх стати кілька — кожен вирішує сам.
«Місяць над Кінбурном», «Яблука війни», «Крим Керіма», «Квіти біля четвертого»
Загалом у видавництва «Портал» є низка книжок про знакові, переламні й трагічні періоди в нашій історії, розказані через персональний вимір. Наприклад, «Крим Керіма» Наталії Смирнової — про депортацію кримських татар; «Квіти біля четвертого» Катерини Міхаліциної — про бабусю, яка втратила своє житло в Чорнобилі.
«Місяць над Кінбурном» Юлії Стахівської оповідає про козацького джуру Петруся й татарчатка Орхана, що дивляться на півмісяць і бачать у ньому кожен своє: козацьку чайку чи мусульманський символ. Це християнсько-мусульманське прикордоння ранньомодерного Півдня України втілене просторово в образі Кінбурнської коси, де можна однією ногою стояти у прісній воді Дніпрово-Буського лиману, а другою — в солоній воді Чорного моря.
А в книжці «Яблука війни» Надійки Гербіш йдеться про українських емігрантів із Галичини після Першої світової. Авторці вдається проговорити теми вимушеного переміщення, поразки визвольних змагань, досвіду родини після повернення батька з війни з посттравматичним розладом, — і при цьому створити атмосферу такого-сякого затишку, віри в добро й надії на зміни. Це знову історія про зустріч з іншим, що допомагає краще пізнати й артикулювати себе: наприклад, у новій школі головна персонажка, дівчинка Софія, знайомиться з австрійкою Ґретхен. Їм обом доводиться довго працювати над тим, аби однокласники не плутали їхні країни з іншими: вони наголошують, що Австрія — це не Німеччина, а Україна — це не Польща й не Росія …
«Мене звати Мар’ям» Надійки Гербіш з ілюстраціями Марії Фої
«Мене звати Мар’ям» Надійки Гербіш з ілюстраціями Марії Фої. Віват, 2017.
Надійка Гербіш зауважила, що після початку війни в Україні вона відчувала потребу написати книжку для українських дітей, що мусили пережити геть не дитячий досвід втрати дому. Але щоб не травмувати їх ще більше, було обрано форму східної казки — тим паче події в Сирії, Ірані та низці інших країн Сходу давали для цього чимало матеріалу.
Фрази з книжки проникливі і пронизливі: «Це траплялося тоді, коли ми жили вдома і мама вміла сміятися». Родина переїздить до однієї європейської країни — вагітна мама з татом, дядько Камаль, брати й дівчинка Мар’ям. Одного разу в шкільній бібліотеці хлопець кидає їй образливе: «Терористка». Удома мама пояснює, що насправді «терористи — це люди, які розпочали війну й спалили наше місто. Які ненавидять інших тому, що вони на них не схожі». Не складно спроєктувати ситуацію, що й українські біженці чують на свою адресу звинувачення в екстремізмі за тризуб чи державний прапор — російська пропаганда добряче промиває мізки європейцям.
Мар’ям ходить до нової школи і швидко опановує мову, здобуває друзів. Але часом, коли йде дощ, вона сидить біля вікна зі своєю лялькою Зерою — єдиною іграшкою, яку їй дозволили взяти, — і згадує дім, свої книжки й барвистий килим. «Я розповідаю Зері про те, якою була моя кімната, коли ми жили у своєму місті. Коли моє місто ще було. Я не хочу, щоби вона забула. І сама не хочу забувати теж».
Гербіш розповідає, що писала історію, коли сама перебувала з родиною в Польщі. Вона писала магістерську і слухала розповіді одногрупників — студентів із Курдистану й Палестини. До того ж у книжці вплетена архетипна історія про біблійних біженців — Мар’ям, Йосипа й немовлятка Ісу, що тікають до Єгипту від царя-терориста.
На думку авторки, це книжка «для батьків, щоб вони читали її зі своїми дітьми й переставали боятися. І для дітей, щоб читали її своїм батькам і самі не розівчилися любити й приймати. І дозволяти себе приймати й любити також».
Пишучи про інших, ми пишемо про себе. Тож сучасні дитячі книжки — українські та перекладні — часто розповідають про досвіди й випробування різних народів і поколінь, проте в усіх них ми прочитуємо рецепти стійкості, витривалості й здатності творити добро попри все, які так потрібні сьогодні нам і нашим дітям.
