Втрачений рай

Голландська система соціального захисту свого часу зарекомендувала себе як одна з найкращих у світі, проте сьогодні її майбутнє під загрозою. Бюджет країни не витримує величезних соціальних видатків, і незабаром уже скорочені програми допомоги малозабезпеченим можуть обтяти до краю.

 

 

Засіб пересування №1 в Амстердамі – безперечно, велосипед. У завулках, густо помережаних каналами й розвідними мостами, важко розминутися навіть двом автівкам. Затори бувають тут рідко лише тому, що більшість жителів міста воліє користуватися значно зручнішим видом транспорту – велосипедами. Кажуть, їх тут більше, ніж людей.

 

Найдешевші велосипеди – крадені. Щоб дістати байк лише за €10-15, треба йти на міст перед головними корпусами Амстердамського університету. Якщо постояти там дві-три хвилини, до вас стиха під’їде чоловік років 35-ти й підморгне: мовляв, хочеш велик? Він побоюється поліції, тож ми відходимо вбік. За мить велосипед мій. Чолов’яга називається Бобом. Каже, що красти велосипеди його змусило безробіття. «Я взагалі-то водій. Ну ще картини малюю, але то таке. Працював собі в невеликій фірмі. Роботу втратив через кризу», – пояснює він.

 

Питаю: «А держава хіба не допомагає?» Боб стенає плечима. «Допомога мізерна. Без цього мосту мені було б важко вижити», – каже, придивляючись до припнутих навколо велосипедів.

 

 

Насправді Боб може й не говорити всієї правди. Допомога з безробіття в Нідерландах чимала, складає 70% від останньої отриманої платні (якщо та не була більша за €177 на день). Тобто якщо Боб каже правду, найімовірніше йому й за наявності роботи доводилося б не гребувати крадіжками велосипедів.

 

Допомога з безробіття є частиною великої державної програми соціального страхування. «Соціальна система в Нідерландах – чудовий зразок компромісу, – каже професор Ян де Бір, соціолог із бізнес-школи Амстердамського університету. – Характерною ознакою нашого політикуму є те, що в нас рідко буває переконлива більшість. Як правило, голландські уряди – коаліційні, до них входять і християнські демократи, й соціалісти, й ліберали. Тож коли дійшло до запровадження перших елементів системи соціальної опіки – ще десь на початку ХХ століття, хоч основний розвиток припав на повоєнні роки, – це був компроміс між християнами-демократами та соціалістами. І це пояснює, чому голландську систему часто сприймають як мішану, такий собі гібрид соціал-демократичної моделі скандинавських країн та консервативнішої моделі континентальної Європи. А оскільки за останні 20 років мала місце значна лібералізація, можна говорити вже й про елементи англо-саксонської моделі».

 

Якщо порівнювати цю систему з класичною «шведською», можна помітити, що в Нідерландах немає такого сильного наголосу на універсальних схемах, які б охоплювали всіх громадян. Тільки ті, хто працює, сплачують зі свого заробітку певні внески й потім отримують у разі потреби допомогу з безробіття, непрацездатності тощо. У скандинавських країнах, натомість, абсолютно всі мають право на допомогу. Ще одна відмінність від Північної Європи: там підкреслюють права, які кожен має як громадянин, у Нідерландах же наголошують на правах, які ви маєте як працівник. Існують дуже жорсткі правила звільнення працівників, скорочення штатів. І це ріднить систему з принципом німецької соціальної держави: «важливіше не допомагати тим, хто втратив роботу, а робити так, аби люди не втрачали її».

 

 

«Ми маємо три типи державної допомоги, – розказує професор де Бір. – Перший – страхування для тих, хто працює, на випадок безробіття (типово консервативний, німецький зразок). Другий – громадське страхування, незалежне від того, працює людина чи ні (переважно це пенсія, а також допомога для молодих батьків, удів та сиріт). І нарешті третій тип – загальна система державного медичного страхування. Є також соціальна допомога – щось на кшталт останньої соломинки для тих, хто не підпадає під попередні категорії; тих, хто зовсім не має засобів до прожиття. Передбачали, що це мала би бути незначна частка населення, але в 1970–1980-х вона стала зростати й тепер ми маємо близько 400 тисяч таких людей. Цілком можливо, що ваш друг Боб належить саме до них, а не до «простих» безробітних. Тоді це пояснює його скрутне становище. Адже соціальна допомога становить пересічно €1600. А з цих грошей треба ще сплатити за дороге помешкання».

 

Деякі види допомоги (наприклад, пенсію) досить легко отримати. Сам факт, що ви мешкаєте в цій країні понад 40 років і досягли 65-річного віку (з 2025 року цей вік збільшать до 67), дає вам право на мінімальну пенсію. «Процедура дуже легка, ніхто не соромиться незаможності, – каже професор де Бір. – Навіть королева отримує звичайну пенсію. Щоправда, в останні роки йде дискусія про те, чи реально підтримувати фінансово таку систему в майбутньому. Почасти саме тому уряд і вирішив збільшити пенсійний вік».

 

На протилежному кінці – соціальна допомога, якою люди можуть скористатися, якщо це єдиний для них спосіб вижити. Звертатися по неї частенько соромляться. Треба надати держслужбовцями інформацію про найдрібніші подробиці свого особистого життя. Так, якщо у вас вдома знайдуть дві зубні щітки, вам навряд чи нададуть допомогу; мовляв, ви приховуєте, що одружені й перебуваєте на утриманні. Коли хтось один із подружжя заробляє достатні гроші або коли людина має власний будинок – на них соціальна допомога не поширюється.

 

«Для молоді соціальна опіка взагалі дуже обмежена (це питання вирішує місцева влада), – розповідає де Бір. – Ви не можете отримати соціальної допомоги, якщо вам менше ніж 27 років – людина повинна вчитися або працювати. Втративши роботу, мусите прийняти будь-яку першу-ліпшу вакансію від муніципалітету. Деякі міські громади планують зовсім ліквідувати безробіття й допомогу безробітним. Наприклад, у Роттердамі всі люди, які звернулися по соцдопомогу, одержали натомість листа, що починався словами: «Вітаємо – ви отримали роботу!» І, гадаю, дуже погану роботу. Проте своє завдання соціальні служби виконали».

 

Ще рано передбачати ефективність цієї системи в нинішній кризі, але де Бір боїться демонтажу системи соцзахисту. Адже тепер, коли одружена людина втрачає роботу, то отримує допомогу лише протягом 2 років, після того – не має права на соцдопомогу, якщо чоловік чи дружина працює. Це означає різке падіння прибутків родини. І воно стане масовим уже цього року.

 

Нинішній уряд хоче скоротити бюджетні видатки на €45 млрд. Неминуче, що значну частину з цих грошей (6% ВВП) складуть саме кошти соціального страхування, €10-15 млрд, тож система стане ще жорсткішою, ніж була. Видатки можуть скоротити настільки, що вони вже не надаватимуть жодного захисту. Там, де колись була найщедріша державна допомога в світі, за 5-10 років постане вкрай незатишна система. «Долю держави добробуту вирішать на наступних виборах 9 червня. Найімовірніше, нова права коаліція ініціює реформи, які вкрай уріжуть соціальну державу в Нідерландах», – прогнозує де Бір.

 

 

Знаний у Голландії журналіст Кейс Брантс собаку з’їв на соціальних питаннях. Він переконаний, що до остаточної відмови від держави добробуту не дійде: «Система працює – принаймні поки не занадто багато людей вдаються до її допомоги, і держава має вдосталь коштів для її підтримки. Проблема є: народ старіє дуже швидко, й що більше старішає, то більше хворіє. У свій час запити на цю систему і кількість її користувачів були такі великі, що в певний момент допомогу з непрацездатності отримували одразу мільйон людей. І сьогодні ми знову це бачимо – пенсія стає проблемою».

 

Кейс наголошує – на відміну від багатьох країн, де соціальне забезпечення, зокрема охорона здоров’я, побудоване на принципі «все для всіх», у Голландії воно тримається на принципі пропорційності. Заможніші громадяни повинні платити за себе самі; якщо ж у вас недостатні прибутки, ви одержуєте послуги лікаря безкоштовно. Кожен сплачує внески до системи розподілу доброботу, але не кожен може нею скористатися на тому самому рівні. Можливо, в цьому ключ до порятунку, який дасть змогу обмежити бюджетні витрати й водночас зберегти основні елементи «держави добробуту».

 

Наостанок я розповідаю Кейсові історію Боба, чим змушую його трохи посміятися. «Як правило, ті, хто краде велосипеди, мають іще одну погану звичку, – каже він, – ви розумієте, про що я? Соцдопомога досить велика, а на дороге житло можна оформити субсидію. Вони продають велосипеди за €30-40, але коли йому справді потрібен укол, він віддасть вам його й за десятку. 90% крадіжок велосипедів в Амстердамі мають стосунок до наркотиків. Я майже певен, що ваш новий знайомий – ін’єкційний наркоман».

 

 

Перевдягаюся в найгірший одяг, позичений у друзів. Кілька щедрих жмень бруду на старій куртці з секонд-хенду; на обличчі – тижнева щетина. Я повинен виглядати як амстердамський волоцюга. Мушу на власні очі пересвідчитися в тому, як працює центр для безпритульних та наркоманів на березі амстердамського каналу Зінґель. Це один із багатьох притулків, які організувала благодійна організація De Regenboog («Веселка»). Блискучий зразок компромісності голландської системи в дії: хоч організація приватна, левову частину коштів вона отримує у вигляді державних ґрантів. Навряд чи я зможу тут зрозуміти, чому Боб краде велосипеди, але якщо Кейс має рацію, принаймні відчую те саме, що й він, а це вже половина шляху до розуміння проблеми.

 

Коло входу до триповерхового будинку бачу з півдесятка людей. Усі без винятку чоловіки, переважно емігранти (якщо судити з зовнішності). Цей центр спеціалізується на роботі з іноземцями, тож я полегшено зітхаю: виглядатиму тут досить органічно. Мене сприймають насторожено. Все-таки я не наважуюся вдавати з себе ін’єкційного наркомана, яких тут більшість і яких особливо раді вітати. Складається враження, що працівники не такі вже й люб’язні до незнайомих відвідувачів, але принцип тутешньої соціальної роботи – допомогти всім і не ставити зайвих запитань.

 

У двох загальних кімнатах-вітальнях із абстрактними картинами на стінах кілька волоцюг п’ють каву з тістечками й дивляться телевізор, дехто навіть сидить в інтернеті. Вони вже помилися в душі, який виглядає трошечки гірше ніж душ у звичайному європейському студентському гуртожиткові (тобто краще, ніж у більшості українських). Після душу тут можна обміняти брудний одяг на чистий комплект і випити чаю в товаристві інших безпритульних.

 

27-річний суринамець Джонатан у доброму гуморі, тож радо починає розмову. Він ще малим із батьками переїхав до колишньої метрополії. Ходив тут до школи, добре вивчив мову – практично адаптувався. Однак після школи хорошої роботи не знайшов, а працювати абиде не хотів; почав «заробляти» на вулиці. Там і натрапив на наркотики. «Я крав велики, – білозубо всміхається він. – Кращі продаєш баригам із Лейдсеплейн, а гіршенькі сплавляєш самотужки. Я будь-який замок розпиляю за півтори хвилини. Але вже давно не краду – набагато простіше прийти в такий ось центр і отримати свою дозу. Авжеж, брате, це не так просто, треба відбути купу перевірок, те-се. Просто так будь-кому дози не дають».

 

Енцо Кролле з соціального центру «Амок», що опікується винятково знедоленими іноземцями, каже – такі установи є фактично продовженням системи соціального захисту, хоч і допомагають тим, хто перебуває поза нею. Адже 80% фінансування центру надає міська влада Амстердама. Нідерландська система працює лише для своїх: без страховки іноземець не може отримати найелементарнішої медичної допомоги. Тому іноземці, передусім наркозалежні, приваблені міфом Амстердама, приїжджають із усієї Європи, маючи завищені сподівання, тоді як реальність виявляється вкрай жорстокою.

 

«У нашому центрі вони можуть переночувати, помитися, переодягтися в чисте. Маємо ін’єкційну кімнату для тих, хто вживає важкі наркотики вже 10-20 років. Там вони можуть безкоштовно отримати метадон. Часом допомагаємо цим людям повернутися на батьківщину, пройти курс терапії вдома, залагоджуємо проблеми з документами, іноді навіть сплачуємо за квиток», – розповідає Енцо.