Минулого четверга редакцію миттєво облетіла звістка: тижневик «Новинар» закрили. Фактично, ця подія вибила нас із колії на кілька днів. Увесь колектив сидів у Інтернеті, телефонував знайомим із «Новинаря» й обговорював кожну нову подробицю, кожну нову чутку. Річ не в тім, що закритий журнал був нашим конкурентом. Так, ми його обговорювали на нарадах, але так само обговорювали ще три суспільно-політичних і кілька ділових видань. Закриття якогось іншого конкурента такого ажіотажу не викликало б. Причина підвищеної уваги в тому, що «Новинар» був україномовним журналом. Одним із небагатьох.
Американський бізнесмен Джед Санден, власник видавничого холдингу KP Media (відомий, передусім журналом «Кореспондент»), протягом останнього року закрив не тільки «Новинар». Але ліквідацію інших проектів ніхто не помітив, вона не викликала жодних дискусій чи обговореннь, її сприйняли як суто бізнес-рішення, до якого нікому, крім прямих конкурентів, немає справи. З «Новинарем», як бачимо, все по-іншому. Він спричинив бурхливі дискусії і серед журналістів різних видань, і серед активних читачів. Така пильна увага до україномовних проектів свідчить про те, що суспільство втомилося від ненормальної ситуації, коли переважна більшість ЗМІ виходять іноземною мовою. Щоправда, як і очікувалося, особливо «патріотичні» ЗМІ повідомили, що «Новинар» закрився через нерентабельність української мови загалом і бідність україномовного населення зокрема. Цілком расистський підхід. Але подивимося на цифри. Центр Разумкова оприлюднив дані, згідно з якими 51% громадян вважають українську мову рідною; 21,5% – українську й російську і лише для 25,7% рідна мова – російська (опитування проводили з 20 квітня по 12 травня 2006 року, опитано 11 216 респондентів). А за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67,5% наших громадян вважають рідною українську. Зрозуміло, що нинішня ситуація на ринку ЗМІ не відображає цієї пропорції й більше половини читачів відчувають дискримінацію, адже вони не можуть читати вітчизняні ЗМІ рідною мовою. Але це не означає миттєвих прибутків від україномовного видання. На медіа-ринку загальновідомо, що, аби новий проект вийшов на «нуль», потрібно десь років зо три. І то за умови ідеальної роботи всіх служб – від журналістської редакції до відділів збуту й реклами.
Між іншим, коли стартувала «Газета виборча», як комерційний проект, її розповсюдженням займалося стільки людей, скільки й підготовкою матеріалів. Який український тижневик може похвалитися таким підходом до продажу свого продукту? Тобто проблема не в мові. Як писав один із засновників соціальної психології Густав Лебон, успішним є не той політик, який озвучує декларовані прагнення мас, а той, який вгадує неозвучені бажання. Ця думка зараз міцно вкорінилася в бізнес-середовищі. Наприклад, гуру промислового дизайну Паоло Пініфаріно (Тиждень № 22 від 30.05.2008 року) стверджує: «Якщо розробник ідей буде завжди озиратися на попит, він ніколи не витворить нічого прогресивного». Те саме можна сказати й про український медіа-ринок. Той, хто озиратиметься на радянські стереотипи про другосортність української мови (незалежно від їх модифікованих версій), ніколи не створить авторитетного і масового продукту.
І насамкінець приклад із життя. Знайомі нашої журналістки Олени Чекан, київська інтелігентна родина, поїхали на дачу й забули прочитаний Тиждень удома. Між чоловіком, професором-технарем, і дружиною, доктором медичних наук, колишньою москвичкою, виникла суперечка: Тиждень виходить лише українською чи має російськомовну версію. Дружина заявила, що російськомовної версії не може не бути, бо вона не вміє читати українською, а журнал прочитала. Подружжя посперечалося на ящик шампанського й тут таки з’ясували, хто виграв. Коли я почув цю історію, то згадав, що в нас майже однакові продажі у Львові й Харкові. Це ще раз засвідчує: переважна кількість так званих російськомовних українців є саме «так званими», й за нагоди вони радо розмовляють або читають українською. Інша річ, що така нагода їм тепер трапляється все рідше.