«И значит нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим», – співав колись російський бард Булат Окуджава. І, попри сьогоднішні ідеологічні розбіжності, прірви між відомствами, кожне з яких має працювати «по-новому», та інші нюанси, на війні як на війні: нам і сьогодні потрібна лише перемога. До того ж одна-єдина.
Єдина і для строковиків ЗСУ, і для бійців Національної гвардії, і для «чорних чоловічків», і для працівників СБУ… І навіть для проукраїнської частини нібито розформованого «Беркута», який у гарячих точках можна побачити по обидва боки барикад. Утім, здається, ціна тієї перемоги для кожного буде своя. Своїми є і витрати.
Поки українські бабусі тремтячими руками набирають заповітні цифри 565, СБУ закуповує рибні делікатеси (10 квітня було зроблено відповідне замовлення на загальну суму 426,47 тис. грн, зокрема Комітету терміново знадобився слабосолений лосось по 218,40 грн за кг). Поки нацгвардійці вирушають на фронт у здатних захистити хіба що від ножа бронежилетах першого класу та відстоюють своє право на «зайву» зброю, деякі українські «вояки» і далі розпродують військове майно, що «залежалося» на складах.Утім, так було завжди. Чи буде далі – запитання складне.
У тому, що люстрація потрібна і в армії, сумнівів немає. Однак поки генералітет деколи наживається на воєнному конфлікті, українські солдати не тільки не відступають, а й демонструють дедалі більший героїзм.
Ультиматум
Він телефонує по кілька разів на день. І дуже переживає після першої публікації на Тиждень.ua про проблеми Національної гвардії України: чи не вирахують його, чи не зрозуміють завдяки тій чи іншій дрібничці, хто саме розповідав про те, чого катастрофічно не вистачає хлопцям на війні? Не тому, що після цього можуть бути якісь штрафні санкції. Не тому, що картоплю чистити відправлять. Боїться тільки одного: що виженуть додому з-під Слов’янська. Попри погані умови, попри недостатнє забезпечення, попри всі скарги, які лунають вголос, мета і надія лише одна: трохи виправити ситуацію.
Діяти в такому ключі нацгвардійці почали вже давно.
Читайте також: Без ілюзій. Чим Захід допоможе Україні
У розмові Андрій зізнається, що ще під час бойової підготовки, коли добровольці з його першого батальйону мали змогу відстрілювати лише по 6–12 патронів за день, у певний момент учорашні студенти наважилися висунути ультиматум: або їх відправляють воювати, або вони беруть автомати і йдуть на Майдан. Тоді до «повстанців» швидко приїхав заступник міністра внутрішніх справ Микола Величкович. І вже за кілька днів мрія воювати за Батьківщину, а не імітувати «ретельну підготовку» за відсутності необхідних для неї ресурсів стала реальністю.
Бронежилети – від спонсорів. Держава дала лише курточки першого класу. Намети привезли на п’яту добу – до того доводилося спати в старих автобусах. Проблеми з документами… Але це нічого. На війні як на війні.
«Не маючи нічого,ми йшли до кінця»
Ще в травні уряд вирішив відправити з Держрезерву на Схід 41 100 т дизельного пального, 20 200 т бензину і… 1 904 760 банок консервів. Здавалося б, чимало. Утім, іноді хлопцям не вистачає навіть найелементарнішого – їжі.
Юля Смірнова, активістка Майдану, чим може допомагає хлопцям на Донбасі. Робить це власними силами, тому, звісно, масштаб несерйозний. Та якби так робив кожен…
«Я тримаю зв’язок із добровольцями – тими, хто поїхав туди за власним бажанням, – розповідає дівчина. – З тими, хто зараз під Слов’янськом. Дехто з них у батальйоні «Донбас», дехто допомагає ЗСУ. Вони телефонують мені, бо мій брат там чимало часу проводить. Якось я написала на Facebook, що є військові намети, які можна забрати безплатно. Після того хлопці зв’язалися зі мною і повідомили, що не вистачає рацій, потрібно 200 штук. Звісно, тут я нічим не могла зарадити. Сказала, що немає… Тоді вони попросили допомогти з їжею. Все, кажуть, закінчилося. Попросили передати хоч якісь консерви». Розказує, що їй, як волонтерці, іноді надсилають кошти для допомоги тим, хто цього потребує, українці з-за кордону: хтось сто доларів, хтось двісті. Тоді мала 1300 грн.
«Купила консервів на ці гроші, відправила їм, – згадує Юля. – Зараз, кажуть, уже трохи краще – видали сухпайки якісь американські. Може, подіяли всі ці «кіпіші», акції протестів…»
«Це нормально»
Євген Карась, голова С14, поки що в тилу. Формує тут роту, яка незабаром вирушить на Схід, а також допомагає товаришам, які вже на війні.
Публікує в соцмережах розповіді фронтовиків. Про те, як на українському блокпосту «зцапали» тачку, повну протипіхотних мін, яку вимагали пропустити дзвінком зі штабу АТО. Про те, що хлопці просять не передавати допомогу фірмами-перевізниками на Ізюм, бо там усе забирає собі «Беркут», «пацанам і броніки, і амуніція не доїхали». Про те, який сморід від мертвих тіл, що розкладаються через спеку, на крайньому блокпосту за 500 м від Слов’янська…
Читайте також: Збройні сили України: спроба відповісти на багато «чому?»
«Сьогодні я прозрів і зрозумів одне: на Сході війни немає. Це все бізнес, на якому наживаються міністри і так звані військові. А ми просто душі, які можна замінити», – написав йому днями друг із Галичини.
«Це нормально. Це зовсім не означає, що їхати туди не варто. Навпаки, – несподівано запевняє Карась, – українська війна – це коли крові патріотів набирається стільки, що та ріка нарешті змиє всіх…»
Понад те, він бачить позитив. «Спілкувався щойно з десантником, – розповідає хлопець Тижню. – Каже, що, попри величезні проблеми як із постачанням, так і з керівництвом, попри те що військовим навіть не надають статусу учасників бойових дій, вони все одно воюють. І воюватимуть у будь-яких умовах. За народ. Хай там що, а наші збройні формування оборонятимуть Україну. Не тільки в добровольців, а й у десантників дуже хороший бойовий настрій. Історії про те, що якісь хлопці з Волині воювати не хочуть, – винятки, які підтверджують правило».
Зараз між українськими підрозділами на Сході виникають дуже міцні горизонтальні зв’язки. «Вони одне одному допомагають, хоч би який наказ, виручають одне одного, ведуть переговори між собою», – розповідає Євген.
Приходять на поміч хлопці одне одному не тільки прикриваючи спини товаришів. Боєць 1-го батальйону Нацгвардії розказує: «На блокпост бетонні блоки та мішки з піском привезли місцеві мешканці. І трактор підігнали, щоб копати, бо лопат у хлопців не було. Сигнальні ракети? Їх теж немає. Але з гвардійцями діляться десантники. Самі ж гвардійці поділилися купленими коштом спонсорів бронежилетами з водіями ЗСУ».
Війна точиться вже не перший місяць. Керівництво Збройних сил тим часом звітує: «вже» з 15 червня військові, які беруть участь в АТО на Донбасі, отримають бронежилети підвищеного ступеня захисту – почнеться «активна фаза поставки». А ще нібито нарешті здійснюватиметься виплата 100-відсоткових «бойових надбавок». Поживемо – побачимо.
На календарі 10 червня. Брат Юлі – дівчини, яка відправляла консерви на передову, – саме ненадовго приїхав до столиці. «Він розповідає, що, незважаючи ні на що, хлопці готові на все, – усміхається вона. – Це трохи схоже на Майдан: не маючи нічого, ми йшли до кінця».
І перемогли.